Учениця яблуневих садів

105

Жив колись геніяльний світлопис. Світлив юні жіночі тіла – ніжні й беззахисні – на тлі поораних глибокими зморшками дубових окоренків, ув обіймах покручених старістю жахних гілок…

Хворост Люцина: Паперовий кораблик: Поезії. Новели і притчі.
– Харків: ЕДЕНА, 2010. – 80 с.

 

Жив колись геніяльний світлопис. Світлив юні жіночі тіла –
ніжні й беззахисні – на тлі поораних глибокими зморшками дубових окоренків, ув
обіймах покручених старістю жахних гілок… У тих світлинах, незважаючи на
велику зовнішню неподібність, панувала велика середова злагодженість, завдяки
якій зображення зачаровувало не красою, не свіжістю, не звабливістю молодости,
а її мудрістю. Поезії нової книжки Люцини Хворост нагадують мені ті світлини.
Своєю молодою мудрістю.

Ця мудрість не для площі, не для війська –

вона для тиш, для келій і для схим.

Ця мудрість півдельфійська, півсуфійська –

його лампада, що пребуде з ним.

З ким? А з тим, хто «…сто печалей по дорозі звідав», з
тим, чиї «дні статечні й забарні», з тим, хто має в собі зрілу мудрість
віковічних дерев.

Дерева поетки (а вони досить часто шумлять «розкудланими
кронами» або виявляють свою «тремку непритому», як от осінні яблуні) є
втіленням вічности. Люцина Хворост, маю підозру, усвідомлює, що се відносний –
лише як до скороминущого людського життя – символ, та іншого, певнішого, не
хоче. Найголовніше, що се – живий символ, бо дерева мають стати і стають
втіленням як життєвого, так і переджиттєвого її, поетки, досвіду.

Мов яблуко з гілки, впаде моє слово із вуст.

Достиглим своїм, соковитим – до кого ж озвусь?

Сади яблуневі – сьогодні мої вчителі:

їх рід від землі – і плоди повертають землі.

Ознак раннього помудрішання, як такого, знаємо, загалом,
чимало. Та в нас балачка точиться не взагалі, а навколо поезії Люцини Хворост.
Тож – не ознаки, а ознака. По дебютній талановитій (але зовсім інакшій, ніж
«Паперовий кораблик») книжці «ГаЛЮЦИНАції» поетка відчула, що важливіше бачити
самій, аніж показуватися іншим. Відчула себе суб’єктом сприймання, а не
об’єктом, оком, а не картинкою, яку те око бачить.

Скажу, скажу, себе не вкоськаю:

оці ятки були підмостками,

тут був театр – парад епох.

І ще скажу, себе не втримаю:

в театрі тім була я примою

і грала так, що заздрив Бог.

В Люцини Хворост нема нічого випадкового. За виїмком назви –
«Випадкова баєчка». Назви – зважайте! Сама баєчка геть чисто не випадкова.
Сюжет нескладний. Волхв карає негостинне і хамовите поспільство, поставивши над
ним «недужого умом» володаря:

«…боком вам вилізе й мед, і кутя:

під глупаком несолодке життя!

Хоч і клястимете долю гірку –

в дурника йтимете на повідку…» –

В ніч полетіли недобрі слова.

Вишпетив Бог лихомовця-волхва.

«Не розсипай надаремне проклять!» –

Руку простяг, щоб слова перейнять.

Руку простяг, а спіймати не встиг,

тільки плечима з досадою здвиг.

Народ і влада? Безперечно! Але не тільки… Простота
(дактилічний ритм, суміжні рими) – гадана, бо вона криє в собі ідейно-тематичну
кількашаровість. У післямові до «Паперового кораблика» Олександра Ковальова
звертає увагу на те, що ті чи ті поезії книжки мають по кілька шарів.
Метафоричних. За ідейно-тематичні – ні пари з уст.

Виглядає, по «ГаЛЮЦИНАціях» пішла слава, що Люцина Хворост
поетка суто камерна. Ми, постсовєтські (і я, і моя харківська землячка Шура
Ковальова), звикли протиставляти камерність і громадянськість і не завжди
помічаємо, що в поетичне пір’я вбилося покоління, викохане Свободою. Його
поети, замість лізти на барикади, можуть сказати слідом за Люциною Хворост: «а
під шатром розложистого клена // лінуюсь я із томиком Верлена». Залишаючись
водночас поетами глибоко громадянськими. Збагнути таке важко. Нас привчено, що
громадянськість конче мусить нести ті чи ті (в ідеалі – ті й ті!) знаки
злободенности. А Люцина Хворост, учениця яблуневих садів, надто мудра, щоб
спокуситися тими знаками…

Хай пребуде з нею її лямпада!

 

м. Прага, Чехія 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!