“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
ЧИМ БУЛА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ ТОТАЛІТАРНА ЖУРНАЛІСТИКА В ДОБУ РАДЯНІЗАЦІЇ ТА ЗМОСКОВЛЕННЯ
Час, віддаляючи нас від радянського минулого, а також реалії сучасних суспільних процесів, все наполегливіше нагадують про потребу і висувають вимогу вивчати й осмислювати роль тих «коліщаток і гвинтиків», що забезпечували приведення в дію механізмів системи, за якої формою державного правління були відверта диктатура з тяжінням до терору й тотальним контролем усіх сфер суспільного життя. Одним із суттєвих «коліщаток і гвинтиків» більшовицької держави понад сім десятиліть минулого століття служила журналістика, яку жорстокий молох диктатури пролетаріату взяв у заручники, зробивши її помічницею тоталітарного режиму. Радянські вчені, тогочасні словники, різноманітні довідники й енциклопедії розглядали журналістику як форму суспільно-політичної діяльності, нав’язливо твердили, що вона – «джерело правдивої інформації, зброя у боротьбі проти ідеологічних противників, засіб великих соціальних перетворень і мобілізації трудящих на комуністичне будівництво».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Глибоко наукову, чітко аргументовану відповідь на ці та подібні псевдохарактеристики дає у своїй об’ємній праці «Тоталітарна журналістика» письменник, журналіст, доктор філологічних наук Микола Тимошик. На підставі низки архівів, матеріалів преси різних десятиліть, власного досвіду роботи в тогочасних газетах автор розкриває справжню суть завдань та функцій радянської журналістики, специфіку професії журналіста в умовах тотальної цензури, прискіпливого контролю партійних органів, повсюдного виховання слухняності, лояльності до влади та її настанов. Починаючи з так званої ленінської доби, директиви для преси завжди мали категорично вимогливий тон, як наголошує автор, стосувалися насамперед виконання триєдиного завдання: бути «колективним пропагандистом, агітатором й організатором», що згодом конкретизувалося в обов’язковому принципі партійності літератури, згідно з яким всі газети, журнали, видавничі структури мусили ставати органами єдиної в країні правлячої партії – більшовицької, інші ж однозначно закривалися.
По суті, звідси й починається тоталітарна журналістика, яку Микола Тимошик аналізує за кількома напрямами: призначення та організація; система засобів масової інформації; цензура, контроль змісту та покупка лояльності; кадрова політика й людські долі. Кожен з чітко визначених напрямів будується на конкретних, встановлених автором, фактах тогочасної практики редакцій друкованих видань, партійних органів та контролюючих структур. Як свідчить дослідження, засобами друкованого слова, що виконувало пропагандистську й організаторську функцію, більшовизм насаджував в українських містах і селах свою ідеологію, тип взаємовідносин, що нехтували приватним, національним та індивідуальним.
Хоча книга має характер наукового видання, все ж автор у багатьох місцях відходить від академічного викладу матеріалу, подає його досить популярно й цілком доступно, використовуючи розповідну манеру, залучаючи спогади живих свідків, велику кількість різнопланових ілюстрацій. Про епоху тоталітарної журналістики, зокрема 20-30-х років минулого століття, яскраво подано в уривках опублікованих газетних заміток, статей, листів-сигналів, що були нерідко доносами і зацікавлювали в першу чергу представників каральних органів більшовицької системи. З іншого боку, «листи трудящих» із місць впродовж тоталітарної доби, за визначенням дослідника, спонукали виробити непорушне правило редакційного життя: їхні публікації на сторінках періодчних видань мали займати щонайменше 60 відсотків від усіх вміщених матеріалів. Йшлося вже не тільки про замітки, короткі інформації, а й про об’ємні статті, проблемні кореспонденції, «організовувати» які зобов’язані були штатні працівники. Більшість робочого дня журналіст витрачав на підготовку матеріалу так званого дописувача, якого треба було розговорити, а отриманий від нього фактаж належним чином літературно оформити. Такі публікації породжували нахлібництво, споживацькі настрої, певною мірою недовіру до подібних матеріалів («хіба малограмотний міг про це писати?»). Однак принцип написання за інших діяв, як правило, в усіх без винятку газетах радянської доби. Чи не цей же принцип було взято на озброєння і при написанні книг псевдоавторів-керівників різного рівня та профілю, а згодом – навіть кандидатських і докторських дисертацій?
Маючи тотальний контроль і цілковиту повноту влади, більшовики змогли побудувати систему засобів масової інформації в такий спосіб, щоб уся журналістика безвідмовно служила повсюдній пропаганді і щоденній агітації за втілення їхніх ідей у життя. Цю систему правляча партія десятиліттями старанно формувала й удосконалювала лише довкола вертикалі тогочасної влади, що мала чітке визначення: центр – республіка область – район – трудовий колектив. Буквально все: заснування певного друкованого органу, редакційні штати, заробітна плата, матеріально-технічне забезпечення, наклади і навіть терміни випуску газет в Україні базувалися на вказівках із Москви. Щоденні зусилля журналістів періодичних видань, здійснюваних на кількарівневій підпорядкованості владній вертикалі, мали спільну мету: змусити українців стаи слухняними виконавцями волі московських правителів, націлювати їх на комуністичну утопію. Згідно з дослідницькими висновками Миколи Тимошика, партійно-радянська преса в Україні формувала не лише обличчя журналістики більшовицької доби, а й ментальність, свідомість українців, що реально загрожувало втраті самоідентичності.
Тоталітарним впливом були охоплені не тільки республіканські, обласні та районні газети, а й заводські, колгоспні, інститутські, емтеесівські багатотиражки. Такими ж вимагалося бути молодіжним виданням і навіть дитячим газетам та журналам. Влада, закріпивши за собою всю періодику, повсюдно диктувала й назви кожного видання, в яких домінували словотвори, притаманні тоталітарній добі: більшовицька, радянська, червоне… Серед обласних газет, наприклад, було аж дві «Більшовицькі правди», у кривавому кольорі революції надходили до читача в Житомирі («Червоне Полісся»), Запоріжжі («Червоне Запоріжжя»), Рівному («Червоний прапор»), а зі свідченням приналежності до радянської системи – у Чернівцях («Радянська Буковина», у Луцьку («Радянська Волинь»). Сотням районних газет, що стояли найближче до українського населення, на десятиліття чіпляли однотипні назви з іменами більшовицьких вождів: були це похідні слова від «ленінського слова» або «сталінського шляху». Коли ж одного з вождів позбавили слави й авторитету, то на заміну розвінчаному з’являлися утопічні «шляхи до комунізму», «прапори комунізму».
Практику встановлення офіційних іменувань газет у тоталітарний період автор називає печаткою епохи. В усі радянські часи це залежало від політичного моменту, а не від історичних традицій, топонімічних особливостей чи побажань редакційних колективів. Перебуваючи під постійним контролем партійного керівництва, така практика мала точний розрахунок: забезпечувала заголовком газети вплив на людину невідворотний, з першого погляду. А вже підібраний і перевірений на лояльність редакційний корпус вірнопіддано дбав про наповнення видань матеріалами, спрямованими на «неухильне дотримання і проведення в життя лінії партії». Однак у районних, меншою мірою обласних газетах, особливо західноукраїнського регіону повоєнного періоду, постійно відчувався брак фахово підготовлених журналістів керівного складу редакцій.
Детальний аналіз цієї та інших проблем, здійснений Миколою Тимошиком, свідчить також про суттєву плинність кадрів, незадовільне або й зовсім відсутнє знання багатьма української мови, практичних навичок газетної справи.
На прикладах двох областей – Чернівецької (західної) і Чернігівської (східної) автор подає багатющий матеріал з порівнялними характеристиками, якісним аналізом різночасових публікацій, розписами редакційних штатів, висновками щодо кадрової політики. В утвердженні тоталітарних методів партійної і спеціальної цензури, що ховалася за головлітівською назвою, по суті, не існувало розбіжностей чи якихось відмінностей. Однаковими в обох областях були канали безупинного контролю за діяльністю редакцій, способу грубого тиску на журналістів, постійне вишукування недоліків у публікаціях, а ще аналіз усього, що друкувалося, здійснюваний згідно з методичками, розробленими у партійних кабінетах, і як результат – відкриті та закриті огляди преси, де переважали розноси, що нерідко закінчувались так званими оргвисновками.
І все ж Микола Тимошик наголошує на одній суттєвій відмінності, що таки була і полягала у часових вимірах: у книзі йдеться про те, що Чернівецька область опинилася в обіймах тоталітарної системи на два десятиліття пізніше від Чернігівської. Однак різницю в часі застосування досвіду, правил і методів діяльності партійно-радянської преси на Буковині ліквідували досить швидко. Це відбувалося переважно за принципами прискореної «допомоги» зі сходу, київський більшовицький центр постачав далеко не найкращі кадри, московський засилав спеціальні бригади своїх пропагандистів для контролю, перевірки, підготовки аналітичних довідок, а також інструкторів-агітаторів з метою надання вказівок щодо організації роботи керівників газет, редакційних відділів, висвітлення конкретних тем.
Були й приїзди письменницьких бригад з Києва, особливо в період становлення преси в Буковинському краї. За висновками науковця, наповненню газет цікавими матеріалами спряли військові кореспонденти, поет Андрій Малишко, який проходив військову службу в Чернівцях, а також Володимир Сосюра, Олекса Новицький, відряджені зі столиці для висвітлення подій, пов’язаних із приєднанням північнобуковинських земель до України. І не тільки вони, про що свідчить уривок зі спогадів про ті часи колишнього редактора газети Кузьми Демочка: «Ось над макетом чергового номера газети поет Андрій Малишко… У машбюро, стоячи, диктує матеріал в номер поет Олекса Новицький. За рбочими столами гортають свої записники з буковинськими новинами побратими Павло Усенко, Яків Качура, Євген Адельгейм…»
У заручниках жорстокого тоталітарного молоха в добу радянізації та змосковщення перебувала як журналістика, так і українська література. Немало письменників змушені були не тільки свої твори підпорядковувати партійним забаганкам, а й підписувати колективні відозви, заяви, звернення, вітальні листи і телеграми, одну з яких київські письменники Сава Голованівський, Іван Кочерга, Аркадій Любченко, Андрій Маалишко, Петро Панч, Павло Усенко надіслали з нагоди заснування газети «Комсомолець Буковини», де висвітлювалися побажання «показати як радянська молодь, вихована партією Леніна-Сталіна, власним руками будувала соціалізм, будує комуністичне суспільство – це велике, захоплююче завдання комсомольської газети».
Ще жорстокіше й підступніше вчинила більшовицька влада з талановитим, загально визнаним журналістом і письменником-гумористом Павлом Губенком (Остапом Вишнею). Спершу його було звинувачено в контрреволюційній діяльності й тероризмі, відправлено на десять років у табори ГУЛАГу, а згодом, після знущань і моральних тортур, за велінням Сталін звільнено, щоб використати у пропагандистських цілях правлячого тоталітарного ре жиму. Письменник одразу ж отримав можливість скористатися спеціальними відрядженнями до західноукраїнських областей, а також численними друкованими агітками, наданими владою, і, забезпечивши її очікування, видав 20-тисячним накладом збірку фейлетонів «Самостійна дірка». Це була брудна, образливо-наклепницька писанина, що спрямовувалась проти самовідданих національних героїв, які за неймовірно важких умов у загонах Української повстанської армії мужньо билися з одвічним ворогом – московським окупантом за свободу і незалежність рідного краю. Одна з «коліщаток і гвинтиків» тоталітарної журналістики, якою вважалася обласна партійна газета у Чернівцях, впродовж місяця запопадливо надрукувала аж три твори з цієї книжечки.
За висновками здобутих Миколою Тимошиком архівних даних, ці та деякі інші публікації викликали незадоволення тогочасних московських перевіряльників, оскільки вони побачили в текстах не що інше, як «пропагандою газетою бандерівського руху». І тут же давали директивні настанови й вимогливі рекомендації: боротьбу з націоналістами, мовляв, слід вести через вміщення пропагандистських матеріалів і конкретною агітацією відповідати на будь-які аргументи націоналістів без наведення їхніх доводів.
У книзі «Тоталітарна журналістика» чимало місця відведено аналізу провідних тем, якими охоплювалися друковані видання, звертається увага на сталінську зміну агітаційної функції тогочасної преси: замість популярної у 20-30-х роках «критикувати, агітуючи», із середини 40-х ставала актуальнішою «агітувати, не критикуючи». Журналістів зобов’язували писати під псевдооптимістичним лозунгом вождя «жити стало краще, жити стало веселіше». На підтвердження «веселого життя» було запущено й розрекламовано в пресі комедійну агітку Олександра Корнійчука «В степах України», яка роками не сходила зі сцен українських театрів. Так само журналісти мали керуватися партійними настановами і не захоплюватися історією козаччини, не влізати в тему «контрреволюційної» УНР, однозначно позитивно оцінювати спектаклі російських авторів і пов’язаних з темами «віковічної дружби російського й українського народів», а акторів, які виконують ролі позитивних персонажів – всіляко вихвалювати і критикувати негативні типажі.
Розглядаючи діяльність місцевої преси крізь призму її пропагандистських акцій, спрямованих на комунізацію та денаціоналізацію українського села, автор зупиняється на аналізі публікацій групи друкованих видань Чернігівської області, зокрема, газет «Нове село» (Ніжин), «Червона Носівщина» (Носівка), «Ударний труд» (Лосинівка). Серед провідних тем – питання розхристаного і позбавленого перспективи колгоспного життя, сільрадівські проблеми, псевдовибори до Верховної Ради СРСР, більшовицький наступ на віру, реагування активістів на репресії 1937 року, а ще сміхотворність стаханівського руху на селі. Зовсім не згущуючи фарби, Тимошик на підтвердження своїх висновків переповідає історичні факти про те, як творилося всесоюзне окозамилювання за вказівками кремлівських верховодів і якою була при цьому роль тоталітарної журналістики. Йдеться про «рекорд» шахтаря Стаханова, який відбійним молотком за одну зміну начебто нарубав 102 тонни вугілля, виконавши понад чотирнадцять норм.
Лише через кілька десятирічь розкриється ця омана мільйонів, окозамилювальна містифікація, «розкручування» спершу московськими журналістами газети «Правда», а за ними працівниками партійно-радянської преси всієї країни, які кинулися прославляти новоявленого героя, вишукувати його послідовників мало не в кожній із сфер людської діяльності. Саме центральний партійний друкований орган, отримавши сенсаційну телеграму про «досягнення» А.Стаханова, не став розшифровувати його повне ім’я і вчинив ще один обман: записав шахтаря не Андрієм, який той був насправді, а Алєксєєм. Коли ж про помилку дізнався Сталін, владним тоном було винесено вирок: «Газета «Правда» помилятися не може». Так само не помилялися, не мали права розголошувати державну таємницю кілька членів шахтарської бригади, які в поті чола рубали під землею вугілля, що наприкінці зміни було записано на рахунок видобутого Стахановим. Малограмотного і малокультурного хлопця з Орловської глухомані, який приїхав в український Донбас на заробітки, тоталітарна журналістика за велінням партійних вождів зробила не тільки ініціатором так званого масового руху за високопродуктивну працю, а й автором трьох книг з примітивно-закличними назвами «Відродимо рідний Донбас», «Розповідь про моє життя», «Життя шахтарське».
Як свідчить аналіз Миколи Тимошика, однотипність тематики була притаманна майже усій пресі тоталітарного періоду, що забезпечувалось владними преференціями журналістам, особливо керівної ланки, за слухняність, угодовство та прислужництво, яке породжувало подвійну мораль і подвійні стандарти в журналістиці. Набір спокус, якими повсюдно оперувала влада, був великим: від фінансово-матеріальних заохочень, медично-лікувальних пільг до першочергово задоволення житлово-побутових потреб. Щоправда, не всі працівники преси тоталітарної доби, особливо після розвінчання культу особи Сталіна, за так званої «хрущовської відлиги», йшли на прислужництво владі, і далеко не кожен міг миритися з несправедливостями. Нове покоління журналістів і письменників, народжених у жорстоких 30-х, обирало інші орієнтири: не побоюючись судових переслідувань, разом з однодумцями видавав підпільний самостійницький журнал В’ячеслав Чорновіл, глибокі й послідовні аналітики Степан Колесник та Сергій Плачинда відчайдушно пробивалися на сторінки різних газет з гострими публікаціями, що тут же викликали осуд найвищих партійних інстанцій, редактор молодіжної газети Ілля Бердник постійно націлював очолюване ним видання на викриття неподобств, зловживань, аморальності, до яких вдавалися представники правлячої «еліти» на Вінниччині, за що було здійснено замах на його життя. Цих та інших сміливців, звичайно ж, надихала у боротьбі за правду незламність Олеся Гончара з його безкомпромісним романом «Собор», який було люто атаковано високим партійним керівництвом. А ще за приклад багатьом слугувала позиція письменника і філософа Івана Дзюби, чия праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?», випущена кількома мовами за кордоном, роками не давала спокою доморощеним й особливо московським русифікаторам, за вказівками яких автора виключили зі Спілки письменників.
У книзі «Тоталітарна журналістика» Микола Тимошик великий розділ присвячує людським долям й особистостям кадрової політики в умовах збільшовиченої системи, зупиняється на змістових характеристиках та специфіці професії журналіста, аналізує досвід перших газетярів радянського призову. Про драматизм і трагедію молодих творчих талантів у пресі радянського періоду автор розповідає просто й невимушено, використовуючи найвірогідніші факти, повідомляючи про відомі йому обставини, причини, винуватців переслідувань та розправ, об’єднавши матеріали у досить інтригуючий блок «Як система знищувала неугодних журналістів». Йдеться, зокрема, про долі дуже добре знайомих науковцю професійних журналістів: двох однокурсників – Леоніда Кльоца й Катерину Таран та колишнього односельчанина Володимира Кательницького.
Книга Миколи Тимошика, по суті, є першим в українському науковому журналістикознавстві глибоким і послідовним дослідженням суспільно-політичної сфери, названої тоталітарною, оскільки її існування і вся практична діяльність підпорядковувалась партійно-радянській деспотії. Об’єктивність у вивченні й осмисленні фактів та документів непростого періоду нашої історії, авторська доброчесність, чіткість і вивіреність висновків, а ще прагнення постійного співставлення, порівняння з процесами, що відбувались в сучасній українській журналістиці, роблять видання актуальним, вкрай потрібним для засвоєння важких уроків минулого.
Книга Миколи Тимошика «Тоталітарна журналістика» відзначена Премією імені В’ячеслава Чорновола за 2025 рік за рішенням Державного комітету телебачення і радіомовлення України.
Наприкінці частенько зупиняються на недоліках, у нашій же ситуації варто сказати лише про недогляди, оскільки на сторінки цього глибоко наукового, унікального дослідження, на жаль, проникли деякі неточності, що певною мірою можуть дезорієнтувати читача, змушуючи для встановлення істини звертатися до офіційних довідкових видань. Тому доводиться визнати, що автору могла б краще й ефективніше прислужитися редакторська робота та коректорська пильність.
Василь Губарець
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.