Минуло понад шість років відтоді, як відомий український письменник Петро Ребро пішов у кращі світи. Запорізька обласна організація Національної спілки письменників оббивала десятки порогів високопоставлених чиновників, аби гідно вшанувати пам’ять видатного земляка, Почесного громадянина Запоріжжя. Але навіть замість привітання чули літератори одне й те ж: «Дєнєг нєт!» Єдине, що зробили депутати міської ради – перейменували одну з вулиць, давши їй ім’я Петра Ребра. І ось нарешті команда міського голови Володимира Буряка вирішила питання з меморіальною дошкою. Її установили й урочисто відкрили на фасаді будинку по проспекту Соборному, де 55 років мешкав поет.
Того ранку тут лунали записи пісень на слова Петра Ребра, зокрема й найвидатніша, на музику Євгена Пасічника «Гей, шуми, Великий Луже!» Сюди сходилися письменники, журналісти, працівники міської ради, друзі поета, представники громадськості. Ведуча коротко розповіла про Петра Ребра. Адже він як багаторічний депутат Запорізької обласної ради постійно відстоював права української мови й культури в регіоні. Саме Петро Павлович домагався спорудження обласної бібліотеки, яку компартійне начальство перетворило на довгобуд, сприяв будівництву Музею Запорозького козацтва на острові Хортиця…
Урочистості розпочав народний артист України Юрій Бакум, який прочитав вірша Петра Ребра:
Ні, ти не знаєш добре України,
Якщо на Запоріжжі не бував,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Де небо – то від хвиль Дніпрових синє,
То золоте від степових заграв.
Заслужений артист естрадного мистецтва України Анатолій Сердюк виконав власну пісню на слова поета «Ранок у місті». По вулицях обласного центру луною відбивалися мелодійні слова:
Прокидайсь, Запоріжжя кохане,
За тобою я скучив за ніч.
Почесне право відкрити меморіальну дошку надали дочці письменника Оксані й голові районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району Олександру Ніколаєнку. Під оплески присутніх злітає накриття, на стіні з’являється дошка із портретом Петра Ребра та написом, що в цьому будинку мешкав поет. Звучить Державний гімн України.
Слово надали голові обласної організації Національної спілки письменників України Ользі Стадниченко:
«Сьогодні відкрили меморіальну дошку пам’яті Петра Павловича Ребра – не просто великої і величної Людини, легенди запорізької літератури, лицаря і сподвижника українського слова, аристократа українського духу. У непростий для України час не витримало серце полум’яного патріота, великого сина українського народу, який усе своє життя присвятив служінню Україні. Він був людиною, яка, як ніколи, потрібна була б зараз Україні – упродовж тридцяти років був фундатором і головою Запорізької письменницької організації: збирав, плекав, об’єднував, консолідував навколо себе творчі сили Запорізького краю.
Усе, що робив Петро Павлович у своєму житті – з любов’ю. До людей, до рідної землі, до його подвижницької праці. Він дуже любив людей, а люди – його. Працелюбність і працездатність, невгасаюча енергія його були вражаючими. Творча енергія заряджала всіх, хто був поруч. Він ніколи не перебував без діла. Здавалося, що робота сама знаходила його.
За близько 60 років творчої діяльності Петро Павлович написав і видав понад сто двадцять книг поезії, прози, гумору і сатири, драматургії, перекладів, літературознавчих та літературно-критичних праць. І всі вони пронизані великим гуманізмом, правдою життя і бажанням перетворити його на краще.
Він ніколи нікому не заздрив. Петро Павлович був щирим, відвертим, допомагав, чим міг, своїм колегам-письменникам, особливо молодим. Він умів розгледіти молоді таланти і дати їм зелене світло в літературу, а не затоптати і зневірити. Багато запорізьких письменників вважають його літературним батьком. Не мала аналогів створена Петром Павловичем Асоціація гумористів і сатириків «Весела Січ», а її фестивалі збирали цілі майдани глядачів.
Петра Павловича по праву називають літописцем Запорізького краю, або співцем малої батьківщини. Про що б не писав Петро Ребро – про рідну Білоцерківку, чи Берду, Запоріжжя в димах, чи Хортицю, завжди зримо чи в підтексті присутній рідний край: чи то його славне історичне минуле, чи наше тривожне сьогодення, чи навіть майбутнє, яке він хоче бачити світлим для свого народу. За визначенням його ж колег-письменників, «жоден з поетів України не оспівав своєї рідненької земельки так влучно, як це зробив Петро Ребро».
Про Петра Ребра говорили як про візитівку Запорізького краю, про козацького лоцмана, який вивів запорізьку літературну «чайку» на загальноукраїнський і міжнародний простори. Його серію «Козацькі жарти» (у 13-ти книгах) «Літературна Україна» визнала «чи не найпомітнішою серед літературних новинок останнього десятиліття». Академік Микола Жулинський назвав цю серію «дотепною енциклопедією сміху січового козацтва», а, наприклад, канадський журнал «Всесміх» писав про Петра Ребра як про «козацького барда», який «і сміється, й жартує так реально, що його козацькі вірші – а їх десятки, сотні – сприймаються, говорячи сучасними термінами, як репортажі з минулого». Про його вагомий творчий доробок напівжартома-напівсерйозно говорили як про «величну Петро-Павловську вежу в епіцентрі Запорозької Січі».
Важкий хрест ніс Петро Павлович, будучи головою науково-редакційного відділу «Реабілітовані історією», коли йому довелося перепустити через свою зранену душу і покласти глибокими рубцями на зболене серце долі тисяч наших земляків, безневинно репресованих тоталітарним режимом, розкриваючи й оприлюднюючи їхні справи, які зберігалися в Державному архіві Запорізької області. П’ять томів книги «Реабілітовані історією» і вісім випусків альманаху «Спокута» відновили чесне ім’я і стали вінком пам’яті і шани на невідому могилу наших репресованих співвітчизників, перетворених на табірний пил.
Мало хто сьогодні пам’ятає, що саме Петро Павлович у 1990-ті роки був біля витоків не тільки Запорізького обласного товариства української мови «Просвіта» імені Тараса Шевченка, а й ще низки національно-культурних товариств нацменшин: єврейського, білоруського, польського, німецького, болгарського та інших. З його легкої руки вони почали свій активний творчий поступ.
Петро Павлович у всі часи був оборонцем нашої української духовності і мови, ніби виконував настанову Тараса Шевченка «Я на сторожі коло них поставлю слово…». І поставив. І присвятив цьому все життя. Він єдиний у Запоріжжі дозволяв собі говорити українською мовою у владних і компартійних кабінетах, на нарадах в обкомі партії і жоден з компартійних бонзів не наважувався йому зауважити. Бо він перемагав силою духу і правди.
Найзаповітнішою мрією Петра Павловича було те, щоб у центрі Запоріжжя був споруджений величний пам’ятник Тарасу Шевченку, аби виконати заповіт Великого Кобзаря – щоб стояв він там, де б «було видно, було чути, як реве ревучий». На жаль, не здійснилася його мрія у дефолтні 1990-ті, не судилося дожити до цієї світлої миті й зараз, коли зовсім недавно громадськість міста довірила Петру Павловичу керувати комітетом зі спорудження пам’ятника.
А тепер за ініціативою письменницької організації та за підтримки міськради, зокрема Вознесенівської районної адміністрації, урочисто відкрили меморіальну дошку пам’яті Петра Ребра, в основі якої світлина запорізького фотохудожника Бориса Дворного. Тепер поет завжди буде з нами, зі своїм Запоріжжям, оспіваним у поезії, з Україною – вільною і незалежною.
Вітаю вас усіх із цим святом. Слава Україні!»
Народний артист України Юрій Бакум прочитав останній вірш Петра Ребра «На Шевченків ювілей». Поета тоді вразила окупація Росією Криму та її загарбницька війна на Донбасі. Тому він звернувся до неї такими рядками:
– Росіє! Пушкінська Росіє!
Чи з глузду зсунулася ти?!
На жаль, ці рядки актуальні й через шість років. І, на мою суб’єктивну думку, саме агресія північного сусіда добила поета. Адже він сподівався, що й далі в Україні буде мир.
Виступили також відповідальний секретар Запорізької обласної організації Національної спілки журналістів Валентина Манжура, громадський діяч Людмила Брацило, член НСПУ Пилип Юрик, режисер, заслужений діяч мистецтв України, друг Петра Павловича Анатолій Галімон. Юрій Бакум прочитав вірш Петра Ребра «Вкраїна є!», написаний письменником до Другого конгресу українців:
І мова забринить, мов рута,
Жар-птиця нам гніздо зів’є.
Хто каже: «Україні – бути»?
Вкраїна є! Вкраїна є!
А завершились урочистості прем’єрою пісні Анатолія Сердюка на слова Петра Ребра «Хортиця єднає Україну».
Сергій СТРІЛЕЦЬ
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.