Видубицькому
монастиреві – 940!
Закінчення.
Початок у ч.ч. 26 (32), 1,2,3.
Неподалеку
од церкви я остановівсь коло Фйодора-калєки – хто йон такі? Кажуть, калєкі
перехожіє приносили сюди новості з Єрусалима, про йких казали сорок калєк со
калєкою. Хібаль ни Фйодор: може, йон був у сьой партійі «сорок калєк»,
паломников, пальмовніков, шо повертались із Святої Землі з пальмовими гілками й
передавали на Русі повствованьна про святого пророку Ілію, подвиги йкого писани
в Біблійі – одсюль, може, й розквітнявіло в Кийові і на всьой Русі
пешчерно-подвижництво: всє же Єресалимскіє ветхоподвижники хувалис од воровйов
– половцов, татар, шоб ни одсєкли йім голови… Такі були сі самооддани
самопожертвеники.
Всього
тут дослідили 1721 ціле кістє і коло 5 тисяч фрагментов кістя з 78 ніш, десеть
нерозкопаних ніш осталися невивченими. В пешчерах поховано близько 200 розних
людинин: 145 дорослих і 53 віком до пйатнанцаті років. Серед них значиться
пйатиро жінок – хто йони? Може, зречениці-черниці, йкі спасали свою душу під
чоловічим йменням у чоловічім монастирі (була така черниця у Китаєві). Жили в
ті часи й гіганти-богатирі: дейкі кістяки належать чоловічкам заввишки до двох
метрів. На багатьох кістках нарости: носіння вериг. А найстрашніша хворошч, шо
мучала серед йінших – «стеноз вустя аорти».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дослідники-продовжателі
кажуть, що після 800-літнього забуття і виявлення пешчер у 1882 році вони 30
років залишались без нагляду і хазяя, і кістяки й череп’я, шо лежали на
підлозі, складалися у великі затворницькі ніші. А деякі розкрадались… Так само
й речі: дерев’яні дошки од гробов (були й кипарисні – зберігачі особливого
запаху), древні шиферні плити і цегла великокняжої доби іноді зі слідами
поливи, обломки ручних жорен, йкими подвижники дерли зерна, плетені з тонких
ременців хрести-парамани, монаші пояси з витесненими зображеннями двунадесятих
празников, рештки кожаного і войлокового взуття…
Йнак
існує думка, шо серед сього череп’я є й ті пешчерно-подвижники, йкі були шче в
домонгольські період канонізовани. Тож, зазираючи в сі ніші, я подумував, як сі
кості говорять (Вся костя моя рекут: Господи, хто подобен Тобі…), бажають до
Господа (Не утаїся костя моя од Тебе, юже создав єси в тайнє…), радуються
(Возрадуються кості смиренниї…). Тож Вітець зберігав сі кості-богоносці (Храніт
Господь вся кості їх…) і розсипав кості грішників (Яко Бог розсипав кості
чєловекоугодніков…) Про кості затворників-богоносців мовлять як про «сукровище
драгоценное дорогих камнєй чище золота». А помниться, як мощі Києво-Печерських
угодників одповіли величним всесвітньо-вишнім голосом: «Воістину воскрес!» Се
почитання костів і поклоніння їм, яко канонізованих угодників, встрічаємо і в
Лаврських, і в Звіринецьких пешчерах, би істина славящая славіт. І, вдячуючи
Божественной телепортації, перенесе дух людини в будь-яку частину Вселенної. Й
інші мири скоряцця Царствію Божому.
І
запоют кості монахов-зречників, котрі на сій Вівтарній вулиці слухали зі своїх
ніш-нірок монотонне вишнє богослужіння. Личилоса: в тиху й похмуру погоду
лились сі піснеспіви, йак вода в Дніпрові, чірез ліси-гори, викотячі святи
голоси наверх, аби низворухнуло світові, а мирно в гармонійі пливла ся велична
шириня музики словожиття, і здавалося би Вишній виливав піснеспіви сюди і вів
люцку душу на дорогу в свій монастир біз кінця-краю, і котився голос псальми, вівся
у висину по синьому світові. А й гарно було впоглянуть сонцьові у воки: в
йасному проміньньові кучерились думи давнійі й думи дивнійі і никому вони лиха
нинесли, а дружнєй, густовавчо звали в далекі обширі, де праведники
впічалювали, а грішники кайали, мусили одбувать покути земни. Йони закидвували
голови аж у Видубичі і вслухали сей блаженний хор багатоголосся, й усе життьове
благо ставало подовгим неземним празником, неперервною П’ятидесятницею (день
П’ятидесятниці – день народження церкви), шо нимала кінця, ставала нескінченним
святом пізнання свого Вітця чірез Євхаристію, Небо, Землю-Матір, Зорі-Очі, шо
світили і несли годовий круг церковних свят, йкі впомогали душі переходити із
часу земного у вічність небесну, поступово зрікаючись сих в’язких пут,
звільняючись хашч і долучаючись високості, за межами позачасовими й за межами
позапросторовими, де манюня людинина, єя душа зустрінеться з Вітцем очі в очі,
лицем до лиця, де душа вже ни причащатиметься тілом-кровю, а долучатиметься до
причастя з джерела безсмертя.
У
часі я завжди такий, мислячи про сі джерела. Трагедія моя у філософії єднання –
смерть устами вже торкається чола, шепочучи доступно початок і кінець. Он
скілько літ крадьма крозь мене час біжить, а я й не помічаю, пливу в своїй
душі, знаючи, що тілько я існую і більш нікого – чому се страшне липке
уйавйаньне? Сей монастир – душі, душі, душі… Найвдячніший я буду, коли хтось
загребе у торбу чи радюгу весь мій страх – тоді звільнюся, але жах: оголена
душа вже буде. В піднебессі кричатиме мій страх… А я махатиму, оддалятиму себе
од себе в холодний небозвід і зелений квітньосад, що став тобою/мною.
Просвітлена ся нота: ясниво часу – наука к читанню і розумінню його! Але нащо
одновлювати те, що не одновлюється, а тілько углибає, а куди, в які безодні,
щоб показать які провладний аполітичний час?.. Час безхребетний, бездіяльний,
безаморфний… Час безплинний-швидкоплинний. У монастирі йон безсуєтний, але
наповнений. Жива душа в монастирі – се тружениця: муха чи бджола. Але завжди
позачасова. Монастир – благо для душі, для якої розрив просторовий ни є
часовий. Час – живлющий напій: пий, та не впивайся. Монастир не любить
питників, трутнів. Час монастирський викида їх на смітник. У кожного ченця свій
монастир, але Вітець один. Всевимірний. І суть його філософічна: час як і
помре, а Божий лик всейдно відобразиться в ньому! (Знак оклику – яко стовпець –
знак торжества свідомості: розум воскресіння, оновлення осіяння. Яко дерево
після зимової сплячки! Знак перемоги життя! Знак часового безмежжя… а не самопожирання.)
Час заковтує світи-галактики, а монастир дає світам притулок: час зітре людину
з обличчя Бога, але ни самозаковтне себе, оскілько Розум усвідомлюватиме його
існуючу причетність, дарма що залишатиметься таїною. Куди страшніше – коли
вмиратимуть останні згадки про час, би горітимуть листки у вогні…
Вишовши
з пешчер, я тюпцем побіг на горб, шоб споглянуть сей унікальний Божі сад: тепер
тут мирно сусідують 13 тисяч видів рослин. А скілько дерев! Пробираючись крозь
пишни їхні крони до Красного Двору, шо плив би в небі на Всеволодовому пагорбі1,
я споглянув ше раз обшир величі сеї дивної ріки й землі. Хто вмер, буде
каятись… Навстріч сюди-туди бєгли жункі. Я би глаголив сим щільнолистим: хош і
лежат чоловіці в кості, али на горє єя: обретьох і аз. А потім знов уснух, спах
і востах – Бог нам сіє даровав. Сі стовпостіни нам нипирипона. Нитрудно буть
жительом небесним: спа тамо. Призову небо й землю у свідки сеї величі (куди
бєгли жункі й питалися сеї краси і Княжого Двору): почавши од рєки Днєпра уверх
озера Затона, а з того озера в долину Глубокую ровчаком і поточком Неводницким,
простуючи до колодезєй у верб граничних; в яких колодезях були і знаки гранични
положени: два сошники у жорна; од верб граничних і колодезєй тоюж долиною
Неводницкою, ровчаком і поточком на озеро, котороє в долинє межи лєсом стойіт,
а с того озера на борок; од борочка на Перепелич-долину і через гостенец
Трипольський, тою долиною простуючи в Либедь (а там, в Либеді, млин Видубицький
вместний, пополам с Печерскими; а они тот млин з Видубицкими за чотири дворища
на Зверинце вименяли); одтоль Либедью наниз, назадки, до млина другого
Видубицкого звечистого на Либеді же, тою Либедью знова в Днєпр2, а з Днєпра
назад уверх… Али їкшо споглянуть з висини орла, то одтуль, од Межигір’я, до
тудова – до села Нещерова по дной прямой лінії берегом Дніпра вашими воками
орлиць можна вспозирнуть крозь землю ше 45 пешчер. Нимона сказать, шо сі
пешчери ні шчим, є там приховани святі чоловіці мощі марков гробокопачов і
семенов стовпников. Ашче на горі Уздихальниця нашли пешчерку сажнів три в гору
і йден сажень вшир, а на стіні ім’я «Павел».
Хто
йон? – спитаєте Вітця. Ти, Господи, весі, почуєте ви. При сьом я сказав їм: кли
Вітець сотворив час і простір, то йон сотворив їх стілько, скілько вам треба. І
йони побєгли. Євангеліє буде проповідано у всій Вселенній, крикнув я жунком,
незважаючи навіть на вишкол техніки концтабористов, як-то: сучасни чотиримірни
турбійон, шо затис мою етику, а вас розкріпостив. Зворочуйте до своїх пешчер
монастирських, дорога хош і далека, але близька. Хто вмер, буде каятись.
Я
одшов од них: чуть ше допішу.
«Сину
чоловічі, оживут лі кості сія?» – спитали мине бігшіє жункі туди-назад голосом
Вітця.
У
відповідь нивпотирпів я – послав слова пророка Єзекілія: «Господи Боже, ти весі
сія».
І
увестє, яко Аз есть Господь, внєгда отверсти Ми гроби ваша, еже возвести Ми вас
от гробов ваших, любие мои3.
Чи
вмишляли йони, шо мают в собі йкусь притягальну силу, шо накопичує смерть? Не
йіхні хворощі й немошчі тілесни, а фантом: заряд смерті. Долали йони сю
думу-енергію в собі, загнуздуючи, аби сей ворог став союзником і, осідлавши єя,
проникали в інші мири-засвіти, шоб вернуться до свого духа з трофеями…
Йнак
повернуся на преднії словеса.
Вбачив
я ше на їх жили, де виросло тіло і була натягнена шкіра зверху, али духа нибуло
в них… Прилинь, духу, з чотирьох вітрів, і дихни на сих забитих, – і нехай
оживуть… І ввійшов у них дух, і вони ожили, і поставали на ноги, – військо
дуже-дуже велике… (для защіти стольного града од вторгнення нових галлов, а з ними
двадесяти язиков).
Де
початок того, чим закінчується кінець, а де кінець того, чим починається
початок (кінець початку кінця початку)? Треба пам’ятать про свій кінець.
Вже
гнав до ріки звірів Бикопас. А з двох вок одкрившихся пешчер, що на сході
Дніпра, виглядали духи, землю Ріки сеї прославляли. Дивітеся, жункі, поють,
поють, махнув їм рукою, та їх вже нибуло.
Амінь.
Видубичі
– Звіринець
(Почав,
коли заходив у монастир, а кончів, коли виходив з него).
Стилістику
автора збережно.
1
Красний Двір князь Всеволод Ярославич як ктитор і покровитель «Всеволожого
монастиря» збудував на пагорбі «іже єсть над Видобичь». Двір потому спалили
половці, «укоряху Бога і закон наш». Сьогоріч його одновили. Саме під ним,
осторонь внизу, й одкрилися «два воки» пешчер.
Професор
М.О. Максимович зазначає, що через 111 літ од створення кам’яної церкви у
Видубичах (під 1070 роком Літопис пише: «Все же лето заложена бысть церквы
святого Михаила в монастыри Всеволожи на Выдобичи» – її заложив також Всеволод
Ярославич) не було на Київському престолі жодного князя, який би наслідував
любов Всеволодову до сього місця… «И я предложил бы всем, посещающим этот холм,
называть его Холмом Всеволодовым, в память любимого Ярославова сына, питавшего
особенную любов к этим местам».
Тут
нивдаличі і Лавра, би стояща і звеняшча в небові.
2
Із старих актів.
3
Єзакіїль. ХХХVІІ, 12.