У Видубичах монахи-ямники поють

179

Видубицькому
монастиреві – 940!

 

2010 року
Свято-Михайлівський Видубицький монастир відсвяткував своє 940-ліття.
Урочистості у підніжжі Бусової гори тривали цілий рік. До монастиря завітало
багато вірян та паломників.

Світлим і радісним на
території монастиря був перший Медовий спас – 14 серпня – винесення древ
Животворящого Хреста Господнього: миряни згадували мучеників Маккавеїв.

Через кілька днів на Другий
спас – 19 серпня – друге Богоявлення, Преображення Господнє – перед
богослужінням відбулося освячення престолу та відновлених розписів древнього
храму. Преосвященний єпископ Єпіфаній на запричасному виголосив повчальну
проповідь, а після відпусту висловив подяку тим, хто прилучився до відновлення
Спасо-Преображенської церкви. Другий Спас традиційно відзначається у Видубичах
читанням молитви на освячення винограду і плодів, які приносять у храм на знак
вдячності Вітцеві за Його любов і дарування щедрого врожаю.

У день святого архангела
Михаїла – 21 листопада – у найдавнішій церкві (1070 р.), що носить ім’я
захисника, відбулося урочисте богослужіння у співслужінні монастирської братії.

На святого Миколая – 19
грудня – в монастирі також відбулися богослужіння.

Восени тут відремонтували
майданчик, що на вході від Дніпра. За участі духовних осіб, прочан і вірян тут
відкрився «духовний центр»:  у нижніх
німбових залах Трапезної запрацювала галерея «Спас», де представлено сучасний
живопис київських кольорописців, поруч відчинила двері реставраційна майстерня
давнього іконопису.

У великі святкові дні тут
влаштовуватимуть ярмарки, виставки свічок, на яких презентуватимуть ікони,
рушники, різдвяні, водохресні, громничні, великодні, спаські, весільні, хресні,
мальовані церковні та хатні свічки, традиційні святкові сувеніри. Відтак після
служби Божої, причастившись і скуштувавши медяників, можна буде услухатися
виступів фольклорних автентичних колективів.

А в новорічні і на різдвяні
свята, коли у православних триває Різдвяний, а потім Великодній пости, у
Видубичах лунають старовинні псальми, канти, літургії, одкровення. У недільні
дні співає славнозвісний хор «Видубичі», який радує душі молільників своїми
чудовими піснеспівами. Почуємо з миром і прекрасні строфи Бог ся рождає.
Людська душа всіма силами прагне слухання цього звука. Маючий ухо да почує!

Велик ти єси, Господи, на
наших київських пагорбах!

 

***

У ці дні ми згадуємо, що
печерні монастирі дали життя наземним.

Публікуємо у трьох числах
есе письменника-живописця Миколи Закусила про перший монастир на Звіринці (на
«Видобичі») – підземний і вічний внутрішній монастир душі людської, який існує,
допоки існують час і простір в нашій уяві.

Я
теж нипроти, щоби тут під прекрасні строфи Величит душа моя Господа, Бог ся
рождає (сі-бемоль мажор – слухайте з миром) скончовалоса мойе животьте земне.
Увхотнєй було би тута жіт, а йак (шось троха пожитку чернцом – Ти, Господи,
весі). Кли ся тувпа, повчище шолудівих, безбожних, темноречищіх, піщаннє і
козлогласованнє, укоряших Бога одсюль, би дно суцільне соційальне жре, – а
крикну сим негодящим скупірдяйам: душа наша аниколи нивмре. Бо мнозі монастирі
не суть таці, каці суть поставлєни слєзами, пошченьєм, молитвою і бдєньєм.

 

***

Якось
зимної днини у годі 2010-му мой добрий приятель, йак казали в старі часи,
пан-кум Валентин Поліщук (полєшук, бо предки теж із глухого Полісся «поле
шукали») повідав мні одну найнайнайприємнішу новину: приїжджай, подивися диво
Господнє – у Видубичах духи-ямники поють, шо отворилися. Упродовж холодної, а
вже березенної ночі я сьвавсь на тупчані: а як же се воно так, шо сокровенні,
сакральні знаки Вітця ні-ні, а дають таки знать про себе?

Я
ще до схід сонця нивпотерпєв, побєг до гори. Хутенько прицюпав, гора вже горіла
од яскравих стріл: жовті з глиною піски з охровим відтінком одкрилися мому
взору: височенні дерева поповзли вниз, і між ними ше дригав велетенський дуб
кроною вниз, а корінням до сповзлих пісків, на йких ріс, ше вчора дихав
озим’ям, а типер стирчав корякою. Се була найпекельніша зима за всі сто, а мо’,
й більш років: сотні дерев повмирало (дерева вмирають стоячи), багато з них
поламало, би сірники навпіл; не меншим був і лютомор: он скілько роздизавілих
інвалідів дибало на костилях, а все тому, що Той, що в космосі літа звйазався з
баламутами (тими, що душі заковтують), йкі його й поплутали. От буявся я, аби й
ми не живяху в лєсах зверинським образом.

Тож,
душе моя, чого спиш, бяху ловяше зверь, возстань. Одкуль почать, спитав сибе,
нагни небо і внуші землі. Слухай, як клєнущіє сатану поють. За тою дубниною, шо
корчакою уверх, дві давні пешчери одкрилися* (би два узьких горла зяяли: стеноз
устя аорти – знамено вчорашнє і свята ніч). Одкуль же ступить туди, як
дістатись обривистого звалища. Я помислив, як з тих пешчер виглядали перші
монахи, сонце встрічали, шо так само золотило сі «воки» в пісках. З тих «двох
вок» клєнущіє ай да співали.

А
віки пливли, яко Дніпро вниз. Скілько дерев було спущено: видибай, видибай…**

Кількось
разів шче мелькнули в пешчерах дєди-горюни, предки далеких одлюдників. І
почовпли углиб. А вєтер не стихівав. Дніпро шумів, помалу ніс води. Здавалось
нишо низворухне, тольки дуби, йак бусли, клекотали на зов горюнов, котрі
обернулись і виглядали крадьма з пічер. Я дивився і хтів їм крикнуть: а
спогляньте на шириню Дніпра, сиво скрозь, йак на вашій голові, тілько сонцьові
попікти й ви знову сядете глядіти його величаву з висини: шче ледь-ледь скресло
дувколлє і льдяна захробность рушила вниз: міене звала муза пісать, али я нимог
одсюль так бістро уйти: вони дивецца на самих сибе, а в сиредину Дніпра бояцця,
певно, сі води забрали ни одного; а скілько птушок курличуть за одплившими.
Бач, нима у сьвіті ріки такої, шоб єя так любили й буялися, бо ж манить к собі,
у свята всі монахі йдуть на хребти-горбі й махають їй, і поють, поють, а ті, шо
в пічерах, крадьма озиваюцьца, і всім, хто жіє тут, радо: огляда Вітець небо і
землю, і всі гори-ховми з монахамі, йкі розчісують йму бороду, а йон іде над
широчінню, невсяжним простором і в позачасьсі світить, ллє срібне світло:
хібаль не риза його помахом сокрушила рух на Дніпрові: всяке діло великеє
сотряса Отець: мина літо, осінь, і йон знову притишить Ріку в сьом крайові до
березня-квітньова, щоб монахі молились. А вони, чуй, поють: чіерез зазубіння
чіплялись слуова, гверта приголосни угрицей. Мова – се нутро стрижня йіх душ.
Ствердювали: то добрі духи; я був сьвідком, шото були йони. Али вжу інчою порою
тут тихо, йни десь пропадали, а мо’, служили субе, от укубли або ля спали в
пічанках. І кортячка брала: йак дулєзти туди, нийакого знарядьда нима, йакби
альпіністи повшли перші, мні вже траплелиса такі, давно то було і рідко, али
розповідьов про те никазав. Мовчав і жів а-ля всі. Тож, озираючись, йа такі
пшов по убочині навстріч монастирю. І ся йго дивна красиня здивчила мине свою
тишинойу; тут було захудишно спокійно, тілко чулос, йак танув снєг і піськали
миші, ашото є закуток, мо з кіломитира, де монахі мают свій приотцеві занетко.
Тут кломлі змусює нинахабнуват, а служить Богові; се були послушни посилники: я
видьов, вони гуртувалис до літургії і йіхня мовка вчаровувала своєю благоденствію,
бо никонтахтована з цивілізацій людьми, шо гуркотєли за ліском куло траси; ся
мовка була а таки стрижньова, а де в чому мала й зачаровчу прикрасну форму, би
політ-вуркіт пташков-крилунов, шо тут возгніздувалися й одсюля випорхують у
сьвіт (правду про землю нєбу несуть, бо злом надихнений сьвіт). Али злобителі
не йдуть сюди, хош і вєчни, амо й нє. В сьоньашньом часові ожіцівляєцца ціск
старожитніх духов. І злувальнікі трохі бйацца. Йни йак животньі свиньі. В
йогоних монашіх досльедованьнах громадства зрє правенство дубра: я ухвальовано
одкрив се – а суправди було так. В монастирі к мені пришли напливи прозріння
(кли тебе кинуть до левів, закрий йім кро(в)жерлі пащі). І я ступив: закрив у
собе всі двері: злобителі стукали, а я ниодкрив. Мине звав Божественни посол,
йкі наказав апостолу краси осьпівать се місце музикою барв. Так от пуд впливом
музи барв музики я почув, як сьпівав у храмі хор «Видубичі». О, шото було за
диво пісенне: безщастниє з часточкою мощов. Всенічне і вічне бдіння. Дванцать
лєт поют красиво і сильно. Одчуття моці, сили здоров’я чується з перших нот, а
потому взлєта душа легко й молодо, вчува кипіння свої крові. (Ой, не спіть не
спіть та добрії люде; Все сьогодні сповнилося радістю; Небо і земля нині
торжествують; З нами Бог; Бог ся рождає; Тиха ніч; Павочка ходить.) Куди
пливеш, часе?! Озвися! Простір німів-дзвенів, а я стуяв чи летів, чи сугестійно
стих-затих і нирухомив, нирухавсь. Умйак. Нихто низна, шото буде з часом у сій
вічний стиглості йго. Нерух-час сам низна, для чого йон Вітцеві, йакшо Вітець є
Вічність…

Я
ворухнув сибе троха. Видів, йак богомольни поломники, зломлени, розріджені в
часі, повзли в ньому, йак медоносни бджоли. Духовни труженики, трудники
(передпослушники). Смерть фізична для них – се випаданнє з одежі тіла, з
часової вічності. Али страшна смерть духовна – бо се крах, забуття, втрата
всього, без вороття свідомості. Се ніщо, згасле світло. Нуль, капець. Назавжди
богозалишеність. Скількось часу здавалось холодно, і я просив Вітця одягти мене
в тіло. Йон оформив мене і сказав: йди. Я проснувся, перехрестився й пішов,
човгаючи по тверді й усвідомлюючи, шо я таки йду. Але куди несла мене ся
нишчасна душа: я низнав. Рожденний – не сотворенний. Монастир – вічне
пристанище душі. Се – остання істина віруючого. І як би ти не однєкувавсь,
монастир не одпустить, йон трима мошку все животтє. Мала мошка шука свою
пешчеру. З печери починається монастир. Моральний вибір і свобода, совість,
божественні здібності і богоподібність. Прийшов, шоб буть іскупителем і
страждателем. Таке наравенство (ветхі мир, кли, согрєшивші Єві, Адам подумав,
шо здєяв тут: моральна свобода чи вибір. Совість чи падєж… Тому жони в церквах
да молчат, замечанія і наставлєнія в храмі має право тілько монастирська
братія, – апостол Павло). Десь тута було підземне заточення. Кли тишчу літ
гоніння на душі припинились, ченці вилезли з пічер (підполля) і заснували свій
монастир (шоб гінші нистворили язичницького капища). Коло Видубицького урочища
була піреправа чірез Дніпр, де видибали за допомогою видовбаних з дуба
човнів-дубів. Йкі був тоді час: освітлення – осявання. Десь же має буть над сим
верхнім монастирем підземни печерний… Монастир не йде за людиною, одлюдник йде
за монастирем, шоб потрапить у нього. У монастирі – сенс і зміст життя: се як
неспокійна встріча зі світом малих мошок… Монастир заспокоює і впокоює, се
святкова смиренність, просвітлена тиха мудрість, лікарство на щодень. Тут душа
близиться до абсолюту, а священнодійство очища од скверни, наближа до Вітця.
Глибина взаточення, нутряного усамітнення рівняється зближенню до Бога. Тут
дорога кротша до Вишнього, а істина – в оці, в зрочку. Триперстя її розкрива,
стимулюючи вдумуватись про вічність буття, його живлючість у Вселенній. Диханнє
йго не ізольоване, а як і Вселенна: розширюється з кожним Божим диханнєм. Я
одкрив легені, шоб очистить думу: ти живеш, от життє твоє й має сенс, око твоє
всевидяще, а душа благорозсудна – свято на видноті. Я поніс себе дальнєй.
Страждання тілодуші веде до пізнання: подвижники благочестя вказували мні
дорогу. Се нимона піредать мовкою, йка тече живлющістю, кли чуєш молитву
монахов. Вона би воздухі для льогкіх, крила для птичок, вода для рибі. Ранішня
молитва – ключ для дверей одкривання світлого дня, вечірня – ключ для
закривання дверей наніч. Двері дня вже були одкриті і я пшов, чуючи сьпів. Хош
сто разів я чув би сей сьпів, абой усю житку. Дякую Вітцьові, шо вразив
смертного до глибчини душі. Одна зі стежок повела до входу в пешчері. Там, за
дверима, підземна галерея, у йку ховались, а потім заточували себе насельники:
чому хувались у сю теміч? Йке тут богоугодне життє, помогти смертному закінчити
день і одойти ко сну з миром у душі. Ше чув кроткі молебні до святкової
Божественної літургії, пісне­співи. Сьпіва в радості й журбі, дякуючи Вітцеві
за турботу, шо нидає або дає відповіді на всі життьові негаразди. Чую
піснеспіви Страсної і Світлої седмиці, тропарі й кондаки, псальми, канти,
гімни. Людинина повсюдно шука свого Вітця, хто, збившись з дороги, розминається
з Ним, а хто, чуючи йго поклик, все ближнєй і ближнєй йде к Ньому. Через храми,
пешчери, монастирі: шлях кроткі (хто їсть мою плоть і п’є мою кров…), али довгі
й далекі… Чірез колонії сьвітів човпуць дєди-горюни, лєтами просіявівіє, толькі
пєтухі шибко перекрийут їх. Краса страждання в муках смертьі пізнання. Без
слова ніщо не сталося, що сталося: човпуць через прозріння, краплі терпіння:
ниспокушай душ у поселеннях праведних; зирет до впупіньна. Кли вчителями стали
хвороби, ворог і смерть. Кли воздухі натхнення давали преображення кольорів:
хотілось писать кольором натуру дня, соковіту вже не слихівав. Пахошчами йшов
дальнєй. Час неприступний, страху нибуло, страх як ілюзія уяви розступавсь. А
уява – продукт свідомості – малювала свій внутрішній монастир, шо був і є
філософією мого духа. Філософія внутрішнього підземного монастиря – філософія
Духа. Святий Дух – Вітець монастиря. Монастир – предмет філософії, філософський
камінь, внутрішня (нутряна) світобудова, свобода, світогляд, тиша, спокій,
воля. Монастир – міркування про Вітця в собі і про себе у Вітцеві. Про встрой
(удосконалення) й гармонію світу, про розбудовчий етап свого «я» в сьому
збудовчому незавершеному сьвіті.

м. Київ

Продовження
в наступному числі

 

*Більш
як сто літ – у 1882 годі такі пешчери одкрилися із захудишнього боку. Втоди
месна жителька Феодосія Матвєєнкова розказвивала, шо бачила світлу райдугу, йка
впала на місці провалу. Коли пішла в провал, узріла там близько 50 істлювших
гробов; у кождой пешчерці-ніші лежало по двоє вмерших «головами к устью»;
всього Матвєєнкова наличила 99 черепів; тут йой явились покойники, просячі шос
поїсти. Феодосія одслужила по них панахіду, і духи-мерці одшли.

Припускають,
сюди вмикали сибе околични жителі під час княжих міжусобиць. А може, «іноки
Видубицького монастиря» втекали сюди, надіючись на спасіння (знайдено багато
монаших речей; може, й мій прародич втік сюди з Народич). Дослідник пешчер І.
Каманін пише: в виду узості пешчер два-три чоловіці могли довго одбивати наскок
врагов; останні, вгубив терпіннє взять мучених живими, засипали пешчери так
сильно, шчо гноблені там згинули од недостатку воздуха, води і піщі; умираючи,
вони падали там, де губили рештки сил. Тут взобралось багато скелетів при
вході, куди кинулись заточені повільною страдальною смертю в останню годнину,
падаючи в судомах йден на дного розп’яттям хрест-навхрест. Можна тілько
здогадаться про стогнання, тугу й корчі в сльозах безперервних. Матвєєнкова
вповіла, що діти після одкриття пешчер, граючись, виносили кості й череп’я, йке
катали по землі й надевали на коли.

 

**Історики
називають давнішу версію, поряд з відомою, що назва місцевості «Видубичі»,
розташованої між Бусовим полем та Дніпром, найімовірніше пов’язана з древньою
судноверф’ю. Допускають, тут була корабельня, і що одсюль починався Київ.
Бусова гора – се судноверф давніх киян: тут «видибали» сплавлений по Дніпру ліс
для будівництва і ремонту кораблів-човнів, або ж звали так місце, де
кораблі-човни спускали в ріку. Внизу Бусове поле, а неподалік у колекторі
журчить річка Бусловка.

Бус
– давньослов’янське слово, йке означає: корабель або човен. Також буса –
дніпровський дуб, великий видовбаний човен, однодеревка, з гострим носом,
відрубною кормою та круглим дном, з набивними досками на бортах. Також бус –
давньослов’янський божок, йкий, певно, 
жив на Бусовій горі і перевозив довбаним човном мерлих у царство Боже.
(А Бусловка – річка-птах, що приносить діточок з Вирію).

З
сього приводу згадую картину йдного художника: суміш символізму і сюрреалізму.
Страшний сон і реальність. На картині довбанка, що пливе до кладовища. Човняр
символізує смерть. У кістлявій руці його пісочний годинник, у йкому скапують
останні краплини житки. У другій руці – спис (він же й держак коси). Довбанка
розвалюється на частини, що символізує: свідомість відмовляється приймати факт
смерті. Образ місяця у вигляді мерлої дівчини змушує глядача змиритись з
неминучістю смерті. Романтизація образу дівчини є протиставлення класичному
образу скелета з косою. Трансформація панорами кладовища (перевернута стіна,
дерева, що ростуть у воду, вигнута перспектива) – органічні елементи
композиції.

При
місяці вже гнав до ріки звірів Бикопас, щоб напились води …

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!