У Видубичах монахи-ямники поють

221

Видубицькому
монастиреві – 940!

Продовження. Початок у ч.1

Розуміння підземного внутрішнього
монастиря – примиритися з минущістю сеї земної житки й постать перед розумінням
Божественного: смерть – народження нової житки, йка є важливейша, бо є початком
початку початку усіх царств світу (народження в Богові). Тож проблема людяки (монаха, мошки)
ниможе буть рішена ни рожденням, ни смертю, оскілько монах (страстотерпець)
існує поза початком початку перебування в просторі. Монах є вищістю духовної
субстанції, йка протіка поза апокаліпсисом (гроб рухається, а мертвець
молиться, – Риба і Йона). Віра над усе – філософія монаха. Без віри чернець
стає тимчасовий. Віра підносить його до Вічності, віра дає вічне житія, а
реальність вбиває. Чи зрадіє чоловік тому, чого доможеться? (Заморожена
запліднена клітина у пробирці – це що за концлагєрь? А кров, йка здана за
гроші, різниться крові, шо здана безоплатно…) Чорнота має поступитися
світлоносності й випасти з вічності часової так само, як і пекло. Рай – це
світло, обминання смертоносності. Царство Боже – блаженство духа, душі,
свідомості, розуму, уяви. Такий шлях душі страстотерпця. Ни запалити себе
зсиредини, а стерпіти. (Праведник купається у Божій благодаті, а грішник
обпалюється і горить… Але у храмі всі мають горіть вогнем молитви, тоді вона
спалить сатану.) Щотижневе воскресіння. Стихирі: да воскресне Бог. 52 рази на
рік церква святкує Воскресіння-Пасху. Поцілунок миру (злагода і мир у сьвіті)! Не
стовби стоять у храмі, а живі чоловіколюбці. Тож возлюбимо йден одного і
поцілуємося. (Таїнство хіротонії: цілувати руку, чашу, ікону.) Одним серцем,
одними вустами принесемо Богу молитву. Щоб хліб став тілом, а вино кров’ю. І
моє серце скаже: се – рай! Але люди бездари (бздури – пол.): забули
цілувальництво і замкнулись в егоїзмові. (Сидимо на сундуку зі скарбйами і не
можемо злізти й розкрить його, щоб користувацця скарбйами.) Люди-страстотерпці
у церкві живуть, поза церквою вмирають (збільшують ті само костилі для
суспільства, йке хитається й розвалюється). Тож всі здєйуйут таїнство:
поцілунок миру: вознести до Бога молитву. Цілуймося в храмі, браття-сестри, шоб
техніка (сатана) не обігнала нашу людську етику. Бо час – постійний нападник
(час загонить техніку туди, куди Макар тилят низаганяв. Інтернет – се той же
концлагєрь, йкі не одпуска од себе кождого смертяя).

Тож
змиренність, бздури: да воскресне Бог! Мати – сира Земля все бачить… (Я коли
усвідомлюю се, човпу й до Неї – стаю на коліна в сьому найзатишнішому місцьові
монастиря. Іноді тут скоплюється черга прочан, паломників, мирян – боголюбці
знають єя найсмиренніше серце: я, може, раз, а може, николи не зустрічав таке
серце: єя вираз сьвіту очей лікує найподавенніші рани. О йкі трагедії в нас відбулися:
за сотні й тишчі кілометрів їдемо до Неї, щоб розповісти про сокровенне. Хто як
не Вона врозуміє всіх нас!)

Я
позаспішив, знаючи, що тут звели Храм Різдва Божої Матері.

Тілько
сей храм, підземний монастир, може вивіщить, піднести духом і персоналізувати у
цільну форму формули форми сповненої текучістю життя, за йким постійно диха
смерть. У часі я завсюгди такий: безпорадний, йкі постійно впада в банальність.
Усвідомлюючи, що час є тілько часовий, я, зреченець, його заперечник: од юності
до старості, од старості до юності (скілько разів дождавсь).

На
горі я спинивсь, я стояв між двома монастирями: наземним і підземним: і тут я
чомусь більше усвідомлював нерухомість часову, вічну, і свою невічну
тимчасовість, можливо, навіть випадкову, що от-от западу у прірву. Там, унизу,
з’ява Божого Духа осявання покликала монахів до активної діяльності – вони
збудували монастир, у йкому людина перестала думать про марноту життя, про
безперспективізм у деструкції… Оскілько страх перед «майбутньою перспективою»
(погребальна смерть) стає жахом для душі. Тут, між монастирями, було осяяння,
після зими і навіть восени трава весняна, би у теплий травневий день.
Енергетика простору часу пульсує з підземелля, так, пульсує: десь глибоко
ховаються підземні розломи, звідки струмує Божа благодать. Може, се і є
енергетика тривимірності, йка наверта дорогу душі в монастир. Туди, в монастир,
де ти не один… Там зникає жах своєї непотрібності. А тут, у мирській суєті,
більше одчуваєш смертоносність. Внизу, на пагорбах, величають красу часу
розлогі дерева. Вони виросли з монаших сердець. Мир праху вашому. Ти йдеш у
монастир, і дерева уклінно проводжають тебе. Я віддам сій траві і сим деревам і
своє серце. Тут, у траві, я живу, поза травою вмираю… Монастир непотребує
подвигів фізичних. У монастирі швидше відбувається філософська праця душі.
Марні подвиги можуть вбить душу. Час – бик всезнищення. Монах се добре
усвідомлює, тому намагається буть смиренним у всьому. Хоша спокійність монаха
не втрачає активності: в молитві, літургії, піснеспівах, йнак крушитель-час
почне руйнувать душу. А ше страшніше – пожирать. Тож треба буть готовим до
втрачання найдорожчого. Ось тут і знадобляться подвиги душевні: втрата рідних,
друзів, повсякденних цінностей, світлоносних і змістоносних днів, шо наповнювали
сенсом життя. Час всезнаючий, дарма що він безчасовий. Безчасовість часу
умовна, як умовна для індивіда смерть, хош вона і є пожираючим фактом. Пульс
часу зупиняється – індивід умирає: нищитель-час починає його жерти й стирати.
Особливо відчуваєш се тут, біля монастирського старого кладовища, де ще
збереглися хрестики й горбики упокоєних монахів. Піднімаючись вище, подалі,
відчуваєш радість торжества життя.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!