Література ніколи не
була вільною. Ніколи й ніде. Вона завжди заручниця. Ідей, ідеологій,
містифікацій…
Дмитро Калюжний і
Олександр Жабинський ще 2001 року видали книжку «Інша історія літератури», де
висунули гіпотезу, що античний набуток літератури у її старогрецькому та староримському
варіянті є нічим іншим, як найвдалішою містифікацією середньовічної доби. Ми
про це воліємо не говорити, бо що тоді залишається літературі? Простогін.
Порожнеча.
Хоч як це прикро
визнавати, але українська література незалежницької доби втратила шанс на
перспективу. Маю на увазі перспективу європейського відчитання.
Причина проста і до
банального повторювана на українських теренах. Відсутність державного простору,
який би забезпечував повноцінний розвиток національної інфраструктури. Що вже
говорити про так званих «неукраїнських» президентів Кравчука і Кучми, коли
най-
українськіший президент Ющенко вносить проект нової Конституції, де чорним по
білому записано: «Жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова»
(стаття 17). Чого тоді дивуватися, що
український поет і патріот Павличко розпочинає святкування свого 80-річного
ювілею у рідному Стопчатові 19 вересня. Тоді, коли хасиди в Умані святкують
свій Новий рік. Випадковість? Збіг? Бог його знає, що є випадковістю і збігом
на цій землі?!.
Днями мені довелося
їздити із групою людей на чолі з Ігорем Каганцем по Тернопільщині. Причина
поїздки проста: є в Борщівському районі біля села Більча Золота музей-печера
трипільської культури Вертеба (це 9 кілометрів підземних ходів із залишками артефактів:
битого і цілого посуду; черепів, вік яких посідає близько 5 тисяч років), –
дослідники стверджують, що українці є прямими спадкоємцями трипільської
цивілізації, це доведено на генетичному рівні; а також є села Констанца та
Пилатівка. За гіпотезою Каганця, ці села засновані Понтієм Пилатом, в
останньому він, можливо, й похований. І справа не у фантастичности гіпотези:
коли ми приїхали у ті села, люди були здивовано-перелякані, які нічого про
історію своїх сіл не знають, хоча й говорять, що село заснував якийсь чоловік
Пилат. Хто він і коли жив, ніхто не знає… Так само із заповідником Галілея
(«Дача Галілея») під селом Улашківці на Чортківщині. Назва існує більше
трьохсот літ, а причини назви ніхто не відає. Справа в зовсім іншому, і тут я
погоджуюся із Каганцем: чому нам не створювати міфи там, де сама топоніміка дає
нам карти в руки; там, де є можливість утверджувати пріоритети українськости на
українській землі?!.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Література перебуває
у полоні. Насамперед чужих ігр. Коли основний тягар протистоянь у світі
зосереджений на інформаційному впливі, який би дозволив утвердити перевагу тих
чи інших ідеологій, замаскованих під квазілібералізм чи загальнолюдські
цінності, тоді виглядає дивним, чому у нас, на нашій землі, вихолощується
національний патріотизм?!
Література не
зробила нічого за ці 18 років, аби дати поштовх до формування засад нової
ідеологічної політики, заснованої на національній основі. Нічого.
Бо хіба можна
визнати такими спробами стилістично-формальні перверзії окремих літераторів?
Тут навіть не ідеться про імена. Бог з ними, цими іменами, вони у всіх на
слуху. Йдеться про самий принцип боротьби, від якої ми добровільно усуваємося.
То ми відмовляємося
від ядерної зброї, то ми стверджуємо, що національна ідея «прогоріла», то ми
починаємо роздирати Україну на окремі безнаціональні (безстатеві) регіони з
додатком «російськомовне населення», то ще якась холєра, а за нею ще якась
біда…
Звідки ми впали і з якого дуба? Чому, замість того, щоб
підтримувати українську культуру,
літературу зокрема, провладні
сили використовують її у партійному протистоянні?! Чому замість того, аби
помогти цій культурі утвердитися на рідній землі, нам пропонуються сурогати у
вигляді псевдофестивалів етнографічно-архаїчного характеру?! Вже не згадую за
протегування окремим літераторам на дипломатичному зрізі: у кожне посольство
розсилаються дайджести з переліком тих авторів, яких варто перекладати
іноземними мовами… І радники знаходяться відповідні…
У Галичині люблять
хвалитися: Київ – політична столиця України, Львів – духовна, Івано-Франківськ
– ідеологічна… Але якщо Львів та Івано-Франківськ починають ділити діячів
культури (літераторів у тому числі) за приналежністю до наших/ чужих, то чи
буде хосен із такого протистояння і хосен із такого вимушеного підтанцьовування
на тлі окремо взятої політичної сили?!
Чому я, як
український літератор, повинен агітувати за ту чи іншу політичну провладну силу
тільки тому, що вони дали кошти на утримання спілчанського будинку? Де наші
державницькі сили, які розуміють, що культура – це вагомий чинник державницької
перспективи?
Така гарна і
обнадійлива програма існувала на Прикарпатті – «Письменник іде до людей», були
організовані зустрічі з читачами області, школярами. А хто їздив на такі
зустрічі, той знає всю втомливу приреченість такої популяризації: література не
доходить до сіл і районних центрів (про ентузіастів не кажу). Але й
відмовлятися не гоже: казав Ісус: стукайте, і Вам відкриють… Але чим ближчі
президентські перегони, а вони знову загрожують набрати викривлених форм, тим
жорсткіші стають вимоги: програму згортаємо, їдемо агітувати за Новий проект
Конституції… А люди ж у селах і містечках вже не ті… То й чуєш заяви: «Кожен
повинен робити свою справу, письменник повинен писати». Цих вимог від
потенційних читачів годі було чекати років п’ять тому…
Українська
література перебуває у полоні. Вона стала заручницею політичних, ідеологічних
протистоянь, одначе їй пропонують позбутися національного осердя і власної
гідности, аби вижити у цій боротьбі.
Не знаю. Мені все
втомливіше переконувати у тому, що має бути інакше. Можливо, справді
залишається засісти у Пилатківцях і, мов
той несамовитий Бонавентура, шукати міфічної могили Понтія Пилата, аби,
знайшовши її, лягти поруч із тим прахом з відчуттям повної непотрібності
нікому. І нічому.