У тозі класика

200

Відповідь Григорієві Штоневі на статтю «Так є, але чи так
треба?»

Не знаю, як хто, а я ото сиджу та й бачу себе і своє
покоління виключно в тозі класиків, які терпляче перечікують творчі конвульсії
старших колег, аналізувати які – справа маловигідна і (це найголовніше!)
нерепрезентабельна. А ви не бачите? Може, у вас щось із зором? Або з іншими
аналізаторами? Бо он Григорій Штонь – бачить. Він бачить те, що я бачу. А я
бачу «себе і своє покоління виключно в тозі класиків, які терпляче перечікують
творчі конвульсії старших колег, аналізувати які – справа маловигідна і (це
найголовніше!) нерепрезентабельна». Ні-ні, з платівкою все нормально. Проблема
в іншому. Або – в Іншому.

Мені завжди здавалося, що поділ літпроцесу на генерації не
має сенсу. Бо спільність між митцями певного покоління походить від зовнішніх
обставин, а те, що робить людину митцем, зовнішнім не вимірюється. Дух часу, звичайно,
витає в повітрі, але, навіть у тозі класика, я його розгледіти не в змозі.
Проте конфлікт поколінь таки існує в сучасному українському літературному
просторі. Не так давно близько ста тисяч читачів дізналися від програміста з
«Записок українського самашедшого», що сучукрліт – то повне лайно, а отже,
читати його не варто. А ось і свіжа порція жовчі від професора Г. Штоня, який
дає таку загальну характеристику писателям, котрі за Союзу хіба що вчилися
тримати ручку і невідомо звідки взялися: «шарлатани», «безвстидні, нахабисті й
невичерпно плодючі», «слідів власного духоплину у цих писаннях нуль», «тільки
пригорщі розмаїтої інтелектуальної січки». Пан професор не вважав за потрібне
ритися у смітті, щоб визначати індивідуальні риси «купки розкручених імен
авторів і авторес, яких ніби читають», хоча декого все-таки винагородив своєю
увагою («Жадан і решта матюгальників»).

Якимсь дивом серед тих, кого торкнувся своїм перстом
ясновидящий Професор, мене удостоєно чи не найбільшої уваги. П.Штонь, з яким
мені не доводилося бути знайомим, виявив, що моя стаття «Троє повернень» є
зразковим прикладом продукту «легіону балакунів з табору критики, які
обслуговують виключно своїх “однодумців” і однописців». Об’єктивність
дослідження п.Штоня не залишає сумнівів – у цьому нас запевняє неодноразово
вживана у його статті лексема «виключно». Та якби Професор все-таки спустилися
зі своїх захмарних вершин і трохи попереглядали такі сайти, як «Буквоїд» та
«ЛітАкцент», або погортали збірник «Критика прози», виданий минулого року у
«Гранях-Т», то мали б зауважити, що якраз про своє покоління я пишу порівняно
небагато. Ні Василь Слапчук (2 статті, 1 інтерв’ю), ні Тарас Федюк, ні Ярослав
Мельник, ні Олександр Жовна, ні Віталій Борисполець, ні Павло Вольвач, ні Олесь
Ільченко, ні Олександр Ірванець, ні Анджей Стасюк з Богданом Задурою, ні Ле
Клезіо із Зеді Сміт, ні Юрій Тарнавський, про котрого я написав поки що
найважливіший зі своїх текстів (монографія «Екзистенційний вимір людини в
поезії Юрія Тарнавського»), до кола тих, що їх називають в Україні поколіннями
дев’яностиків та двотисячників, не належать. Мені цікаво писати про авторів, з
якими я взагалі не знайомий, – тоді я чуюся вільним і спираюся тільки на текст.
Інколи, як хтось дарує мені свою книжку (таке нечасто трапляється), я відчуваю
дискомфорт, бо побоююся, щоб факт дарунку не відбився на моїй рецепції. Я
ніколи не захоплювався своїми ровесниками – дев’яностиками, – хоча визнаю, що і
вони створили висококласні твори (проза Т. Прохаська, роман С. Жадана
«Ворошиловград» тощо).

Проблема невисокого рівня літературної критики, порушена
п.Штонем, не нова, і про неї говорено не раз. Я приймаю ці зауваження і на свою
адресу, не вдаю з себе білого і пухнастого, але волів би, щоб персональні
закиди були обґрунтованими. В моєму розумінні критика на критику передбачає
послідовне спростування тез, висловлених в обговорюваному матеріалі. Така
критика не може бути об’єктивною без: а) володіння матеріалом, висвітленим у
попередньому тексті; б) неупередженого ставлення до автора попереднього тексту.
Іншими словами, варто було б уважно прочитати ті три романи, про які йдеться у
статті «Троє повернень», і так само уважно саму статтю, а тоді вже її розбити
на друзки. Що читав п.Штонь, я не знаю, але з його публікації «Так є, але чи
так треба?» не помітно, щоб її автор читав був тих, про кого йдеться у
матеріалі, що викликав його обурення (а саме Жадана, Клименка й Дністрового).
Єдина його репліка, що стосується їхньої творчості й характеризує їх (та ще й
мене грішного) як постмодерністів, – як пальцем в небо.

Мій критик вочевидь поспішав, коли писав свій опус, тож в
результаті вийшов хаос, який важко перетравити. П.Штонь має підстави, аби бути
невдоволеним станом сучасної української літератури, але чи треба вішати на неї
усіх собак відразу? «Хто зараз пише про росяні чи туманні ранки, напахчену
грибами й мухоморами лісову присмерковість, задуму польових ставків, яруг,
видолинків, осяяні призахідним сонцем контури багатоповерхових будівель і
широкі мегаполісні траси, якими час прагне вирватися у безчасся? Щоб  відпочити від людської суєтності?» – з цим
зауваженням критика важко не погодитися. «Куди пішла з книг підліткова
мрійливість, юнача нестримність, старечий спокій?» – теж слушно. «Що знає
нинішня література про життя великих і малих міст як істот, що сміються,
сумують, до чогось прислухаються, на щось очікують?» – а це до чого? Та ж
візьміть той-таки «Ворошиловград», і запитання відпаде само собою. П.Штонь
вважає, що молоді письменники занадто розпіарені, і з тим можна частково
погодитися, але для чого кидати камінчик у бік цікавої радіопередачі Марини
Фіалко, в якій можна послухати і Івана Драча, і Юрія Щербака, і Віктора
Баранова, Володимира Панченка, Григорія Гусейнова? А може, мій опонент взагалі
мав на увазі не радіопередачу «Книжковий базар», а якийсь збірний образ, але
чому тоді це словосполучення подано як власна назва?

Не дивно, що мої міркування виявляються для Штоня
незрозумілими чи нелогічними. Зокрема, він не бачить зв’язку між семантично
близькими словами «сентиментальні» та «емоції» в останньому реченні статті
«Троє повернень». Недоречною, нібито зробленою з наміром прикрасити свій текст
інтелектуальною фішкою, видається Штоневі згадка про Юрія Шереха у такому
контексті: «Мені здається, що і на матеріалі трьох творів, написаних
письменниками одного покоління приблизно в той самий час, можна показати
розмаїття підходів в осмисленні спільного мотиву. Можливо, ця теза певним чином
дотична до висновків статті Юрія Шереха “Троє прощань…”, про котру читач може
собі мимоволі нагадати на підставі перегуку на рівні заголовків, хоча прямого
стосунку до “Трьох прощань…” моя стаття не має». Нагадую, що головна теза
статті Ю. Шереха полягає в тому, що «принципової різниці між поезією, яка в нас
вважається наймодернішою, яка в нас зветься нью-йоркською групою поетів,
<…> і тією поезією, що її звемо романтичною, властиво кажучи, нема або
дуже мало». У другій половині ХХ століття Нью-Йоркська група була найзначнішим
явищем в діаспорному письменстві, а Юрій Тарнавський, про чий вірш ідеться у статті
дослідника, був і залишається найрадикальнішим з-поміж нью-йоркців,  тож від такого солідного критика, яким був
Шерех, можна було чекати більшої уваги до НЙГ, а не поспішного закриття теми
(більше до творчості НЙГ він не повертався). 1982 року професор Ратґерського
університету, фахівець з англійської літератури Віталій Кейс виступив на з’їзді
Американської асоціації викладачів слов’янських та східноєвропейських мов зі
спростуванням положень «Трьох прощань…». Ця доповідь, виголошена англійською
мовою, в Україні і досі невідома. Соломія Павличко писала, що у цій статті
Шерех свідомо принизив Нью-Йоркську групу. У статті «Троє повернень» мені не
хотілося встрягати у дискусію, увагу було зосереджено на трьох романах, хоча
прямою згадкою про Юрія Шереха, назвою своєї публікації та висновками я був не
проти того, щоб посіяти сумнів в істинності наведеної тут тези метра
української філології другої половини ХХ століття, чий сукупний внесок у
розвиток філологічної науки неможливо заперечити.

Наостанок, пане Штонь, я скажу Вам таке. Я не стежив за
Вашими публікаціями, але декотрі з Ваших спогадів читав не без зацікавлення.
Мені здавалося, що Ви описували своїх колег-літераторів з добрим розумінням
їхньої психології. Прочитавши «Так є, але чи так треба?», я себе не впізнав, а
тому не знаю, чи зможу ще коли-небудь вірити у правдивість Ваших психологічних
портретів. До побачення.

 

м. Львів

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!