«…У того й мова вільна»

До 90-річчя від дня народження Миколи Лукаша

Проминуло дев’яносто років (уже й дев’яносто перший іде)
відтоді, як Україні, таки на Святого Миколая, всміхнулася Фортуна: із зігрітою
дарунками зимовою дниною на світ Божий прийшло ще одне українське немовля,
якому судилося так багато й гарно мовити, ? Микола Лукаш. Усміхнулося, щоб ми ?
тривали. Щоб могли пишатися: «Наш Лукаш!» (остання літера справді нагадує
корону або прадавній, високий і світлий наш знак ? тризуб; гарно це увиразнено
на обкладинці збірника «Наш Лукаш», ? К., 2009). Щоб могли, всупереч історичній
(хай би вже залишилась в історії!) злобі: «Нет, не было и быть не может…»,
усупереч нинішнім поборникам двомовності, ? щоб готові були з гордістю сказати:
«Ось вона ? мова соборної України!..» Та чи можна її озирнути, мову нашого
народу, одним поглядом, або, як казали римляни, «пострілом очей»?.. Хоч як
напружуймо зір душі, ? ледве чи сягнемо берега… Та чи десь є він, той берег?..
Таки не ми володіємо мовою ? вона готова прийняти нас у свої володіння,
розкрити свої скарби; якщо матимемо снагу йти до неї. Вона володіє нами.
Слугуючи їй, стаємо вільними (так Сенека ? про філософію: «Слугування філософії
? це воля»)… Хтось лише краєм ока зазирає у ті володіння; хтось ? на першому
східці зупиняється… Микола Лукаш вільно озирав неосяжні мовні володіння, був у
них за проводиря для інших. І не тільки тому, що незрівнянний у своєму хисті до
слова, у своїй любові до нього, отже, й до України, ? був безкомпромісним,
безстрашним. А «хто страх подолав ? у того й мова вільна», ? ще Есхіл зауважив.
«Хай знає тиран собі на біду, / що друга я зроду не підведу…», ? у цій
Лукашевій фразі (із «Заруки» Шіллера) ? Прометеєві інтонації…

Такі ось чи подібні думки, певно, навідували кожного, хто
брав участь у присвяченій 90-річчю від дня народження Миколи Лукаша урочистій
академії, що відбулася 25 грудня минулого року в Дзеркальній залі Франкового
університету у Львові. Академію організувала кафедра перекладознавства і контрастивної
лінґвістики імені Григорія Кочура; завідувач кафедри ? професор Р.П.Зо­рівчак.
Ушанування пам’яті тих, хто присвятив своє життя служінню рідному слову, ?
незмінна традиція всього колективу львівських перекладознавців; традиція ? таки
у первісному, глибинному значенні слова: передача «вогню в одежі слова» від
серця й до серця (виступи тут чергувалися з виголошенням поетичних творів ?
мовою ориґіналу й перекладу). І все ж академія, про яку мова, була особливою.
Передусім ? щирою була атмосфера; глибока шана до Майстра перекладу єдналася з
живим зацікавленням його видатною особистістю, із подивом до велетенських
обширів духовного простору, що його освоювала творча Лукашева снага: від
англійської ? і до японської літератур (у «Програмі» академії, на звороті
листа, розписані десятки авторів і мов, з яких перекладав М.Лукаш). Академію,
наче у рамки, взяло поетичне слово: почалася ? з виголошення поезії
С.Борщевського «Лукаш»; завершилася ? «Лукашевим полем» В.Кочевського. У тих
рамках (вела академію і виголосила вступне слово Р.П.Зорівчак) ? почергово
звучали виступи й декламації. Цікавими думками, в основній своїй доповіді,
поділилася з присутніми доцент кафедри В.Р.Савчин, чия кандидатська дисертація
(«Новаторство Миколи Лукаша в історії українського художнього перекладу») ?
сьогодні фактично єдине поважне дослідження Лукашевої творчості в контексті
теорії художнього перекладу. Окрасою декламаційного вінка Лукашевих перекладів
був виступ Народного артиста України Святослава Максимчука (прозвучав «Бал в опері»
Юліана Тувіма). Перекладацька віртуозність М.Лукаша гарно поєдналася з творчою
винахідливістю талановитого виконавця.

У «круглому столі» взяли участь лавреати премії ім. Миколи
Лукаша: Мар’яна Прокопович, перекладач з італійської та англійської; Роман
Гамада, перекладач перської літератури; Мирон Федоришин, перекладач з японської
(того вечора й ця мова прозвучала); Роман Лубківський, перекладач із чеської.
Присутні, серед них і студенти, мали змогу почути спогади про Миколу Лукаша,
зазирнути у творчу лабораторію кожного з перекладачів, дізнатися про стежки,
якими вони йшли до перекладу, задуматись над таїною цього мистецтва, головне ж
? відчути живе відлуння Лукашевого слова, дух геніального інтерпретатора ?
«дух, що тіло рве до бою»… «То в чому ж особливість Лукашевих перекладів?» ?
хотілося для себе підсумувати сказане під час академії. І одразу постала
відповідь: «У тому, що вони ? Лукашеві». Лукаш навіть у перекладах залишається
собою ? дійовим, поривним, готовим до спротиву, одне слово, ? мужем Франкового
гарту. «Проти рожна перти, проти хвиль плисти», ? видається й Лукашевим гаслом,
і то не лише в житті, а й у перекладанні. Хіба ж не всупереч Верленовій поетиці
й самій тональності першотвору він перекладає «Осінню пісню» чи дощові мотиви
(«Із серця рветься плач…») французького самітника?.. Читаючи ті Верленові твори
в Лукашевій інтерпретації, чуємо голос Франка: «Лиш воюй, а не тоскуй»… Хіба не
рубає з плеча там, де, сплетені з асонансів, звучать тужливі, фольклорного
колориту голосіння («Дроворубе, / Зрубай мою тінь…» ? у Ґарсії Лорки)?.. Так і
вчувається голос стоїчного мужа (з Горацієвої оди): «Черпає міць і силу духу /
Навіть од вбитої в нього сокири» (ці ж інтонації ? в С.Руданського: «А ти,
дубе, кріпись…»). І хіба в цьому ударному, під ритмічним акцентом, «тінь» ? не
звук сокири, що вбивається у ще живу, хоч і всохлу, плоть дерева?.. (наскільки
мілішають усі наукові дефініції перекладу, коли приглядаємось до Лукашевого
письма!)… Справді, «порив» і похідні від нього ? це ключові, як у Франка, так і
в Лукаша, особливо акцентовані слова. І йдеться не лише про особистий стиль
поета, перекладача, не лише про особливості вдачі: цей дух спротиву, жагу
пориву висталювали історичні умови, за яких ми виборювали свою національну
гідність, бо ж треба було у ті часи (не менше й нині треба) відстоювати своє,
національне, а через нього й вселюдське, ? плисти проти течії: «І кинувсь Дамон
у виття штормове, / Напружує сили, на той бік пливе, / Долаючи острах і втому…»
(із тієї ж «Заруки» Шиллера)… Перекладаючи, Микола Лукаш не перевтілювався
(«переклад» арабською мовою ? «перевтілення»), не намагався бути подібним до
ліричного героя, який, ставлячи понад усе чесність і людську гідність, кидає
виклик тиранові: він був таким ? наш Лукаш…