У теках небесних

(Митець у казані сьогодення)
Дмитро ШУПТА
Здавен, як доведено нашими прапредками, самотня ластівка весни не зчинить, а тим паче, коли занурено нас у стан гібернації. Гібернація штучна медиками викликається застосуванням літичних сумішей, що знижують рівень температури тіла живого організму з метою захисту його від надзвичайних руйнівних чинників. Соціальна гібернація людини в сучасному перехідному суспільстві, а відтак м и т ц я – справа зовсім протилежна: вона піддає майстра всіляким неймовірним випробуванням і руйнівній дії незчисленних ушкоджуючих агентів, а це призводить до марнотратства дорогого творчого часу, розтринькування довіри до влади та інших всіляких непередбачуваних і небажаних втрат у таких масштабах, які на сьогодні ми навіть не здатні оцінити, бо нам ніколи це зробити через ті ж таки втрати.
Нам свідомо чи несвідомо з самого початку запрограмовується такий стан речей і пропонуються такі умови, в яких більшості з нас про творчість навіть мислити не доводиться і навіть про самопорятунок і самовиживання, сподіваюся, задумається не кожний, бо, знов же таки, ніколи через нашу побутову метанину, через усі негаразди наших митарств, що зіпхнули переважаючу більшість митців на узбіччя самовиживання, а точніше, прирекли на цілковиту самотність, на зайвість митця в сьогоденні.
Самотність, не добровільне і неспонукане усамітнення, а вимушена акція нашого суспільного існування, яке вимагає не інакшого, як тільки відчуження, відокремлення (а не виокремлення) девіантної творчої індивідальності.
Не живеш, а животієш з відчуттям таким, що ти – зайвий, непотрібний усім: своїй родині, близьким родичам і сусідам, своєму селу чи місту, своєму району, області, своїй Державі. Ти – непотреба охаблена, тобто ти настільки захланний, що від тебе, як від прокаженного дивака, всяк хоче відцуратися, всяк хоче тебе уникнути. Ти – окаянний і проклятий, не інакше.
Складається цілковите враження, що ти не є необхідний, а значить – ти втрачений. Без твоєї сумнівної творчості суспільство зможе утриматися, безболісно обійтися.
Непотрібність і зайвість творчої особистості сьогодні, як ніколи й ніде, дає один єдиний і останній шанс – писати в шухляду, якщо вже не писати не можеш.
Інші об’єднуються в клани…
Та хто з нас не пережив сьогодні сакраментального відчуття томливого стану самотньої людини, той, мабуть, найщасливіший. Роз’єднуюча відцентрова відстороненість від усіх, тобі подібних, від колег по перу, породжує своєрідну бетонуючу зацикленість і душевну закляклість, а ще й таку самотність, яка безповоротно затягує в безвихідь. Таких потім не вирятує вже ні родина, ні найтепліше товариство, ні найближчі добрі сусіди.
Творча самотність, якою необхідною не була б, не може тривати так довго, як її запрограмувало і продиктувало нам немилосердне сьогодення, адже митець не повинен би ні за яких обставин свідомо гальмувати свій творчий процесс, особливо через тривалу соціальну депресію, яка виявляє ще й свій зворотній бік – індукуючу силу на громадську психіку.
Смисл і технологія творчості завше вимагають елементарних прав на усамітнення, передбачають саме такий стан душі митця і його почуттів, коли з’являється здатність і можливість сприймати хоча б якусь езотеричну інформацію, а відтак переплавлювати її, пропустивши крізь власне незахищене серце, в образи, картини, події, тобто формувати суто індивідуальне полотно майбутнього твору.
Усамітнний митець здатен, мабуть, творити доти, доки не відчує, що він – фізично самотній, що він втратив контакт, і далі не зуміє бути без товариства інших, без усвідомлення потрібності ним створеного, без бачення результатів його творчого процессу. Хіба що особі хворій на борзописання все одно, для чого вона ліпить свої опуси. Але навіть серед такої братії немає солов’я, котрий співав би сам собі й лишень – для себе.
Вихід повинен бути, якщо вже не на шпальти періодики, не через видання книжок, то хоч на аудиторію для усного читання вголос. Адже чого вартий був би наш спорт, якби, принаймні, щодня, хоч одноразово, у спортивних новинах не висвітлювали досягнення спортсменів і взагалі спортивні події. А яка зелена вулиця відкрита суціль безкінечному каскаду всіляких шлягерів і т.д. й т.п. Як не позаздрити!
Наш теперішній час нам судив дійсно без сторонньої допомоги виживати, вершачи все самотужки, хоч вдавайся до самвидаву. Таким робом і стаємо кустарями-одиночками, а у мене, особисто, це асоціюється ще й з камерою-одиночкою Лук’янівської в’язниці, тобто з камерою, куди потрапивши після тривалих переслідувань і методичних цькувань, я індивідуально, як в’язень сумління, відбував покарання. Сьогодні ми стали такими ж камерними творцями, якщо нас не затягнуто у вир ринкового бізнесу.
Сьогодні ми скидаємося на гонщиків у одиночному човні, котрий опинився у крижаних заторах байдужості та зверхнього й упередженого ставлення. Трудно діяти самотньому митцеві, адже це граничить з суспільним остракізмом, цілковитою обструкцією чи підданням анафемі.
Бог дає, як сам знає в такім випадку, але на Бога надійся, а сам не зівай. Так, сам! Бо й дзеркало показує пику, якої само не бачить. Сам, сам-один, айн-аляйн, як казали древні мудреці. Один лишень як останній палець на руці. Ба! Навіть нещастя саме не ходить, а ще й біду за собою водить. Гірко усвідомлювати: де ти був сам-один, там зостануться тільки вишкварки. Сам-душею.
В природі влаштовано так, що й кожний самець шукає собі пару. Шукає дехто й з нас, вдаючись навіть до політичного злягання, кинувши напризволяще всю свою творчість. Шукаємо виходу із самоти, кидаючись на прорив з неї, як з останніх криївок, як з останніх бастіонів, як з ворожого оточення. Бо хто шукає, той знаходить…
Промітніші з нас, усвідомивши дещо ще в першу мить перебудови, виплекали в собі підприємців, відкрили власні видавництва… Самотнім туди також двері не зачинені, але де ж у стобіса тобі трапиться інвестор чи спонсор?!.
Інші кинулися в торгівлю, спекуляцію в надії накопичити хоча б якийсь капітал і відкрити «своє» діло, чи бодай видатися за власний кошт. А скільки є поодиноких письменників, котрі стали фермерами, не злякалися проблем дня: податків, видатків, завдатків, придатків. Їх обсіли невмолимі свої щоденні клопоти й турботи: пальне, запчастини, ремонти, насіннєвий фонд, комбікорми, гербіциди, добрива і добра та врожаї, невроди, приплоди й т.ін. Не позаздриш їм нікому. Хоча й заздрять, якщо й за таких умов митці викроюють час на творчість і віднаходять шанс на видання своїх творів.
Видають і фермери. Але здебільшого те все – вчорашнє, тобто написане колись, тобто шухлядне, адже справжні взірці мистецтва не старіють.
Ми – самотні митці-самовари: бо варимося у власнім соку і консервуємося у власнім соку, тримаючи вальцівочну закрутку власною рукою. Так і залишимося в консервних банках, як оті томати, що власноруч вирощені на орендних ділянках.
Був фермером і Роберт Бернс, та хто знає, скільки б він створив іще, коли б не загнав своє здоров’я в хліборобську борозну зораного поля, в глевку ріллю свого побуту. Отже, фермерство й орендарство для митця – це давно випробуваний і пройдений етап; явище нетипове, скорше, спорадичне і не з доброго дива.
Та жити якось треба, якщо ти не рекетир-злочинець, до того ж організований, хоч з ними й ведеться позірна «безпощадна» боротьба. Я теж був прописаний у рідному селі. Щоправда, зовсім не цікавлю обласну письменницьку організацію, куди ні на заходи, ні на збори ніколи не викликають. Маю осідок – стару батьківську хату, мешкати взимку в якій неможливо, бо непридатна для цього і не підлягає капітальному ремонтові. Врахувавши ці обставини, ще з 1988 року, коли моє клопотання від НСПУ про забезпечення мене житлом Яготинська адміністрація похоронила під довгим сукном, самотужки, без будь-яких засобів, почав будувати щось подібне до помешкання, а насправді – сільський музей, але після 1991 року з галопуванням цін моє будівництво загальмувалося. За цінами, виявилося, мені не вгнатися, на толоку розраховувати теж не випадає – будова заморозилася до невідомого часу, а, крім того, «добрі сусіди» мій довгобуд нагло почали грабувати, розтягувати все, що тільки було можна, мовби й далі триває розкуркулення й легалізований розбій.
Там є й грядка 0,10 га, угіддя непридатне для культивування – глинище.
Написав я кілька заяв до виконкому сільради, просив, щоб виділили в моє користування якоїсь придатнішої земельки – відповіді чекаю і досі. Мовчу. Фактично ж почуваюся бомжем на батьківщині, де значуся Почесним Громадянином.
Охабисько-охабище-охаба: жива гнила колода? Чи – калюжа, бабини животи, влака, гружавина, гниловід, нетеч, вирвихвіст? Грязь. А був же чи мусиш бути руслом річки чи бодай потічка – свого, власного! Так ні. Ти – негідний безпутник-ледащо, гультяй, нероба, лежень, валюка, непотріб, некорисний, а значить – шкідливий. Тебе грабують і в тебе на очах твої речі продають твоєму ж сусідові…
Пригадую, як на судовому процесі суддя всоте задавав запитання: – Так що ж таке творча праця? До нього так і не дійшла моя відповідь.
У самотнього митця прямісінький шлях тільки до скляного бога, в ліпшому випадку і споєному, донищеному вщент, йому вже ніколи не реабілітуватися ні перед своїми колегами, ні перед властями, ні перед своїми співгромадянами.
В самотності тут єдиний вихід. Та, на превеликий жаль, немає поблизу ні Красногорівської курінської пустині, ні Афона, ні Манявського скиту, ні Кумранських печер. А сибіри, колими й соловки – теж у зарубіжжі.
Ніхто не помітить, ніхто не почує, ніхто не відгукнеться – волай, не волай на повен голос чи з надривом голосових зв’язок або тихо в глибу душі, доки й серце не розірветься. Тебе немає. Тебе сьогодення викреслило зі списків живих. Ти – живий труп. Тільки смердиш, недостойний смерде від літератури. Навіть катафалка тобі не буде. По тобі вже й слід заметено. А якщо й влаштують якісь похорони, то забивачі промовчать, похнюпивши носи, коли нахабна імперська личина розгортатиме стару імперську хоругву, а не державний жовто-блакитний прапор… Аби відвезти хоч так. Чи хіба не возили до ями живих у 33-му? Є досвід. І стільки майстрів заплічних справ – у безробітних ходять!
Ото ж, твори, хоч тричі вмри! А створиш, то як-небудь друкуйся, просувайся помаленьку. Шукай меценатів, Симиренків та Чикаленків сучасних. Визнавайся, та тільки не зазнавайся, бо фанаберія – це вже гріх перед самим Богом.
Ти маєш право тільки на те, щоб бути непоміченим, нікого не чіпаючи, бути обійденим, упослідженим, ніким не читаним, не маючи права когось турбувати, а тебе – всі: і за подимне, і за подушнє не забудь сплатити всі податки, бо податкова інспекція зробить такий сюннет, обрізавши електродроти і решту комунікацій, що й електросвітла не матимеш, і кулешу не звариш – зануришся в суцільний кіммерійський морок. Та навіть води не нап’єшся, а «блюводи» купити – ні за що!
Твори, побратиме, для себе, і тільки для себе, а ще – для небес, бо ніщо не зникає. Все вартісне й досконале, а відтак талановите знаходить вічне місце в теках небесних і колись на когось у мить просвітління й натхнення впаде манною небесною у вигляді езотеричної інформації та й все одно буде видане, і не загине ні в якому разі, бо плоди творчості суть безсмертні, не те, що – у рабів безплідної праці, рабів свого безталання.
Народжуються ж особистості з невгавучою природженою потребою малювати, грати, співати, лицедіяти, писати… Постійна присутність цих якостей безпосередньо живить мікросвіт нашої особистості, плекає відчуття потрібності в облюбованій сфері і віру в неї. Кожна дитина від народження має певні нахили і, коли їх не затоптують, вони згодом природно трансформуються у здібності, щоб врешті відлитися в хист.
У мені з самого дитинства музикою звучали рідні слова, що безперервно будили в уяві різноманітні образи – саме їх, як і профіль Тараса Шевченка, я вуглинкою чи шматочком крейди малював на стінах чи поіржавілих трофейних кабінах, а з восьми років – на аркушиках з газетного паперу (зошитів після війни не траплялося).
Був пастушком біля кіз, пізніше – біля корови. Ходили з старшим братом Оксентієм по колоски і босоного втікали по свіжій стерні, плигаючи в глибочезні баюри від об’їждчика, що ганявся за нами на коні. А з тринадцяти років у час канікул працював на колгоспних роботах. Після школи навчався в Криму в Севастопольському ТУ-3, працював котельником на Морзаводі №497; закінчив Сімферопольське медучилище й медінститут з відзнакою, водночас працюючи фельдшером на швидкій допомозі. Тоді ж був також і головою Кримського обласного літературного об’єднання «Гроно». Отримавши вільний диплом, поневірявся по різних лікарнях, часто міняючи місце помешкання і праці – це результат переслідування гебістів.
Будучи студентом ІV курсу медінституту, в один рік видав дві збірки віршів, хоча перед тим головний редактор видавництва «Крим» наполягав покинути літераторські вправи, бо інакше – добра не ждати.
До цього мені випала нагода бути учасником Всеукраїнського літературного семінару, що тривав цілий травень 1963 року в Одеському БТП на дачі Ковлевських, де були також: Василь Стус, Василь Захарченко, Богдан Горинь, Володимир Сорока, Борис Нечерда, Микола Вінграновський та ін., з ким я заприязнився на все життя. Керував секцією поезії працівник Інституту літератури Віктор Панасович Іванисенко (пізніше він та переважна більшість його «семінаристів» виявилися дисидентами). Там обговорювалися й мої вірші. Та до видання першої збірки мені довелося чекати ще довгих п’ять років, під час чого «спецслужби» агітували мене стати їхнім стукачем, доводячи до крайнощів, навіть до обставин самогубства: регіональне видавництво щораз запевняло про вихід збірки і про включення її до видавничого плану, звідки щороку моє прізвище випадало, після чого знову продовжувалися провокації, стеження, обшуки, доноси «тілохранителів», чергові виклики в КДБ, агітування під тиском і без нього…
Пам’ятаю, як на головпошті я отримав до запитання грубий пакет, де виявився «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.М.Дзюби, який читали тут же в сквері з О.І. Губарем, а поодаль довкіл нас – яструбами молодики-гебісти…
Пам’ятаю, як добрі душі, гарні хлопці підвели мене під монастир у Києві: після виступу в університеті ім. Т.Г.Шевченка пішли ми по місту, потім на їхнє прохання сіли на лавку у скверику, де я читав «Сіркову ніч», «Вересай», «Боняк» і ще дещо, а пізніше з’ясу­валося, що то ми сиділи під вікнами відповідної установи на вул. Короленка. Не думаю, щоб ці хлопці не знали, де саме вони мене спровокували на читання.
З’явилася моя перша збірка в «Молоді» в касеті «Арфа», яку громили нещадно, дісталося й мені від Ігоря Муратова за відсутність новітніх прикмет в тодішньому селі тощо.
На прицілі у гебістів я був чи не з дня мого народження, коли в розпалі вирувала комуно-сталінська вакханалія терору, розпочата (після вбивства С. Кірова) в другій половині 1937-го, а відтак по закінченню Мокиївської десятирічки, до якої щоденно треба було долати 10 км, звідки мене багаторазово виганяли як неплатника боргів за навчання (тоді воно було платним!). Отже, я був зайвим ще тоді.
Зайвий і непотрібний – значить, даремний, навіть наддаремний, пустий і химерний – працюй завдарім і надармицю. Ото – весь твій гонорар, вся твоя винагорода і нагорода, весь твій заробок, вся твоя маєтність і позачасова маєстатичність. Ти вже давно в іншому вимірі, то й сприймай усе це, яким воно є, бо не зможеш пристосуватися в такому грабіжницькому спримітизованому, упослідженому суспільстві, де невіглас вершить долею таланту, де грабіжник – в законі. Хто й ким тут править? Хто й кого тут осуджує? Кому й до кого яке тут діло? Вбивця чинить наглий розбій неприховано, посеред білого дня, бо він до зубів озброєний, а ти, лицарю сьогодення, навіть захистити себе чи приречену жертву голіруч не здатен, хабето заїжджена, непристойносте суспільна.
Ти – зайвина – лишок, надмір, здобіль: твоя ніша заповнена (святе місце порожнім не буває). Тобі немає вільного визначеного місця під суверенним сонцем, як і не могло бути в пітьмі тоталітаризму. Ти запізнився саме на стільки, скільки часу перебував під найпильнішим наглядом гебістів, а також коли був в’язнем сумління у славнозвісній київській Лук’янівці, достоту дегустувавши там щедре меню катувань совєтсько-комуністичного гестапо, чи як дехто в місцях не так далеких, де Макар телят не пас і там, де козам роги правлять. Ти – був, є і ти будеш в ізгоях, тебе вже давно вичавлено й розчавлено. Ти – тільки макуха, жом. Тебе суспільство перемололо, перетерло в пил і прах, вже давно розвіяло на всіх вітрах. Шана – тільки мертвому! Хіба ти забувся чи очікуєш нових нагадувань? Мабуть, не варто. Облиш даремну ілюзію. Сподівайся без надії, або ж занедбай і це.
В казані пекельного сьогодення непересічний художник знаходить якийсь вихід і, даючи на харч посередникові, за долярову безцінь випадковим туристам чи бізнесменам заганяє для закордону свої шедеври, бо треба ж на хліб і на воду. Композитор вкупі з поетом видають вокальний цикл – річ непересічну – але збути нікуди не зможуть, його навіть книгарні не візьмуть на продаж жодного примірника і за кордон ніхто не повезе таке позоринне видання: здійснене абияк, не професіонально, по-дилетантськи, наче пан сам скльопав, неестетично, з купюрами в тексті й дописаними рядками потім від руки, тобто не на рівні вимог часу та до того ж ще й майже всі примірники загребли спонсори для презентів. Мовляв, ми сплатили за видання, то й товар наш – так і зосталися композитор з поетом без будь-якого гонорару (хоча б транспортні витрати хто-небудь врахував). Що це – як не рекет серед білого дня чи бандитизм у видавничому бізнесі?!.
А скільки таких серед творчого загалу!
Є серед писучої братії справжні видатні політики й депутати-державотворці. Чи змінилося хоч щось би, коли б саме вони стали керманичами нашої Держави? Мабуть, багато дечого змінилося б, та не дуже, принаймні сьогодні. Ними зроблено немало. І не нам, смертним, міркувати про це. Шаленіючий опір певних структур сьогодні нізащо не допустить, щоб керманичем Держави став, хай і найреакційніший з письменників. Що вже думати про найпрогресивнішого?
Письменник-політик – це щось значно більше, ніж політик, але значно менше, мабуть, ніж просто письменник. Бо все-таки він обмежений у творчому часі і в сесійному просторі. Ні пільги, ні забезпеченість, ні найвища платня, ні санаторно-лікувальні можливості ніколи не компенсують розтраченого творчого часу. Такого сурогату просто не існує та й не може бути. Для всіх є одні творчі муки, творчі умови, хоча вони й залежать від надзвичайно багатьох чинників і складових, перш за все – від наявності даху над головою, елементарного побуту, шматка насущного.
Честь і хвала, одначе, письменникам, котрі виборюють на високих своїх постах нашу українську Державність! Це хоч у майбутньому, треба сподіватися, надасть можливість нормально творити й видаватись.
Ми ж, переважна більшість літераторської сіроми, згоримо в нещадній печі бурхливого перехідного періоду і наші, переважно жалюгідні, а може чиїсь геніальні твори згорять у жариві сьогодення, під казанами, в яких гріємося ми.
Девальвація слова, думки й сумління ніколи й ніким не враховуватиметься, хіба що податковою інспекцією. Девальвація така не страшна й читачеві, котрий через водопілля й Ніагару секс-порно-бульварщини обходить всі книгарні, до краю інфіковані імпершовіністичними виданнями. Ми вдосталь насьорбалися московської юхи!
За таке задоволення необхідно платити. Видання книги з крайньої необхідності перетворилося у виключне задоволення. Одні – знаходять чуйних спонсорів, таких, що й гонорари солідні платять,
Іншим – нюхати нечуй-вітер волохатенький. Шукай вітра в полі, а в спонсора долі.
Та не всякий митець опускає руки, здаючись на милість долі. Кожен всіляко себе прилаштовує, шукає застосування своєму талантові, в міру своїх сил і можливостей, і тоді кидається в крайнощі. Такі маргінали стають пророками, врешті, зраджують своєму фахові, міняючи безперспективну літературну працю на те, що плине до рук. Він назавше усвідомив, що видання потребують значних коштів, що ти мусиш вирятувати сам себе: ні Рим, ні Бонн, ні Вашингтон не дасть жодної копійчини. А відфутболювачі плодяться, як гриби після дощу, тяганинщики й бюрократи – теж. Ми, колеги по перу, не потребуємо ні взаємопідтримки, ні взаємовиручки, ні взаємоповаги. Ми вже й самі себе не читаємо. Існуєш, наче й не в іншому вимірі, але без твердої опори під ногами, і душу з тебе останню от-от виймуть. Ти не маєш промитої години, а мова твоя – зайва. Все перетворюється в гонитву: кого й за ким? куди й за чим? – невідомо. А тим часом неправедні чинять чорні справи.
Лишень усвідомлена зайвість дає цілковите відчуття абсолютної зайвинності. На покинуту, відлучену чи загублену вівцю без пастуха обов’язково знайдеться гудим-сіроманець. Той її вже не мине. Зоставить тільки ріжки та ратички. Якщо така вівця не скине своєї традиційної овечої шкіри та не перетвориться невбачай сама у вовка і не почне саможерно поїдати своїх же одноплемінців. Тоді вже мова піде про канібалізм.
Отаманщина й гетьманування і на Парнасі не новина. Нас завжди усі й у всі часи та епохи розколювали, використовуючи для цього як найвишуканіші, так і найпримітивніші наші риси за відсутності сконцентрованості, одностайності, елементарного нехтування статутному й дисциплінарному підпорядкуванню. З нас підкупом чи залякуванням нашвидкуруч витісували тимчасових касиків та й класиків, а також лукумонів, вимуштровували в ов’єхо майстредо і кидали вести у прірву всю сліпу оропію-юрму. А скільки ж манкуртів, яничарів і перевертнів перебачила наша, густо іригована кров’ю предків, стражденна Україна?!. Однак найстрашнішим виявляється, коли сам Бог посилає нам справжнього Пророка, котрий пропонує всім просто й дохідливо ш л я х виживання, а ми сліпо й по-рабськи продовжуємо славити чужих святих, поставивши власні закабли на каркові рідних героїв.
Є ті, хто пильнує, щоб як у щоденних, так і в стратегічних взаєминах між етнічними українцями й рештою народу України не виникло елементарної довіри й очікуваної єдности. В основі постійних руйнівних двоподілів наріжним каменем лежить затята міжконфесійна боротьба, яку здатна і покликана усунути хіба що Рідна Віра, бо тільки у ній, не позиченій, ми, боголюбивий український народ, здатні виявити своє глибоке розуміння Всеєдиного Господа, не глумлячись над іншими релігіями й не переслідуючи інакомислячих та іновірців. Це – й є одною з перших стратагем нашого виживання і остаточного порятунку.
Нас вирятують викристалізовані стратагеми наших мудрих предків за умов беззаперечного застосування розкодованих їхніх знань за будь-яких умов і на будь-яких ділянках нашої повсякденної діяльності, науки, мистецтва, музики, літератури, військово-оборонного мистецтва, дипломатії, політики, нашого побуту тощо.
Стратагеми наших предків ми маємо чітко викарбувати у вигляді заповідей, притч і т.ін., щоб їх можна було донести до свідомості кожного українця, хоча серед стратагем можуть бути й секретні державні таємниці. Наші стратеги повинні подбати б і про можливість зібрання езотеричної стратагемної мудрості нації, заснованої на власнім менталітеті й генетичній закодованості. Бо тільки так можна вижити сьогодні в бентежному й непевному глобалістичному світі, утримати плацдарми суверенності завтра і в далекому майбутньому.

м. Одеса

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал