До 60-річчя
Віктора Жадька
Сталося так, що в
життєвій долі Віктора Олексійовича Жадька постали три духовні опори: рідне село
Іваньки на Черкащині, де виховувався в ковальській родині; столиця нашої
держави Київ, де знайшов можливості для
розвитку своєї діяльної творчої натури; а в міжчассі, вже нині – де найбільше
виявилися здібності письменника і вченого – Національний педагогічний
університет імені М.П. Драгоманова. Зовсім недавно був час, коли обмежений був
кожен, хто намагався написати до газети статтю чи замітку про пам’ятні дати,
пов’язані із життям та творчістю Миколи Аркаса. Про нього можна було
згадувати лише як про композитора, та й
то без пієтету, бо міцно склепана тінь «українського буржуазного націоналіста»
постійно переслідувала благословенну постать цієї безкорисливої
людини-патріота. Але вже тоді В.О. Жадька
цікавила, окрім багатьох інших особистостей з історії Миколаєва, й діяльність
видатного українського композитора, історика і просвітника Миколи Миколайовича
Аркаса (1853-1909), про якого він не боявся говорити. Коли 20 років тому його роман про Миколу
Аркаса безжально відхилили з «ідейних
міркувань», наша тотальна злиденність не давала змоги сподіватися, що ми
коли-небудь побачимо істинно біографічний роман «Грек із душею українця» В.О.
Жадька. Але книга вийшла! А згодом – двотомник на 1450 сторінок «Микола Аркас»,
який також презентували у Греції.
Віктор Олексійович не раз дивував як
несподіваними рішеннями, так і винятковою здатністю діяти. Після закінчення
філологічного факультету він, відпрацювавши деякий час директором школи, взявся
за перо, став журналістом, письменником. Ще студентом був організатором
пошукового загону «Прометей» – з групами студентів подорожував Кримом, пройшов
шлях від Путивля до Карпат слідами партизанського з’єднання Сидора Ковпака, навіть зустрічався з
легендарним генералом. За своїми записами створив документальну повість «Де
стежку торували партизани», яку потім надрукував у обласній молодіжній газеті,
де редактором працював майбутній очільник «Вечірнього Києва» Віталій Карпенко.
Після того був на партійній роботі, але… кинувши все, подався до столиці
України й почав життя спочатку. П’ять років обіймав посаду редактора у журналі
«Україна», написав і видав художньо-документальну повість «Передай вогонь
синам», захистив наукову роботу й став кандидатом, а згодом – доктором
філософських наук, професором, академіком АН ВО України. П’ять років
співпрацював на кафедрі журналістської майстерності Інституту журналістики з метрами
публіцистичного та художнього слова – Анатолієм Москаленком, Володимиром
Качканом, Володимиром Різуном, Анатолієм Денисенком, Степаном Колесником,
Миколою Подоляном, Миколою Сорокою, Олександром Мукомелою. Потім знайшов своє
місце в Інституті міжнародних відносин Національного університету імені Тараса
Шевченка, Міжнародному університеті фінансів. Започаткував газету «Київський
орієнтир», працював головним редактором журналу Державної податкової
адміністрації України «Департамент» та газети
столичної мерії «Київський ринок».
Що й казати – широке коло зацікавлень, яке вимагає багато енергії, а ще ж вивести
у люди трьох синів Віталія, Руслана і Павлушку, внуків – Валюшу, Аню й знову –
Анюту, яких безмежно любить і задля яких не знає спокою.
Віктору Жадькові
щастило на щирих і мудрих людей і в
сучасності, і в часовій безкінечності. Тож, скажімо, миколаївці особливо вдячні
Віктору Олексійовичу, адже південному краю він присвятив половину своїх книг:
«Вулиці Миколаєва», «Передай вогонь синам»,
«Над сагою Інгул-ріки»,
«Благословенне святим Миколаєм», «А степ як море», історичний календар
Миколаївщини «Узбереги Божої ріки», роман-хроніка «Восставшие против
императора» (про миколаївців-декабристів, братів Поджіо) та вже згадуваний роман-пошук про історика, композитора і
громадського діяча Миколу Аркаса «Грек із душею українця» і двотомник по 600
сторінок – «Микола Аркас».
Не забув В.Жадько
і свій край, Черкащину… Щоб подолати довгу дорогу, треба зробити перший крок.
Як відомо, стіна давнього мовчання дуже міцна і проломлюється важко. Вона і
досі приховує багато правди. Найвищої пошани і вдячності заслуговують ті, хто
першими почали збирати документи, свідчення, матеріали, перш за все, про
історію своєї материзни, свого краю. І В.Жадько написав таку книгу –
«Маньківщина. Не забуваймо рідного порога», яка удостоєна престижної премії на
Черкащині імені М.Максимовича і яку автор безкоштовно подарував кожній школі,
бібліотеці, сільській раді району. На підставі архівних документів, наукової
літератури, публікацій краєзнавців узагальнено величезний матеріал, де автор
розповідає про свій край – незрівнянну Маньківщину, її історію, побут,
традиції, обряди, легенди, природу, людей та їхні звитяги. Тут досліджено
минуле усіх 33 сіл району, вперше розповідається про перебування та життя в
цьому краї Тараса Шевченка, В’ячеслава Липинського – ідеолога Гетьманства.
Уперше опубліковано списки жителів сіл району (своєрідна Книга пам’яті), які
загинули в страшні роки Голодомору,
полягли на фронтах Другої світової війни та під час захисту й визволення населених пунктів від
окупантів. Більше півтисячі фотосвітлин доповнюють унікальне видання. «Мабуть,
це справді отой подвиг письменника і науковця, гідного маньківчанина, – пише у
передньому слові до видання ректор Національного педагогічного університету
імені М.П. Драгоманова, академік Віктор Андрущенко, – який сорок років тому залишив
батькову хату та повертається до своїх коренів, відважується написати цю
книжку, незважаючи на численні організаторські, фінансові та інші проблеми,
таки дарує землякам унікальне видання, яке залишиться навіки. Маньківчани мають
гордитися своїм земляком, як і своєю історією, яку вони творили, а В.О.
Жадько дослідив її і благословив у світ».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Упродовж
десяти років В. Жадько збирав
матеріали про свою малу батьківщину, як упорядник благословив у світ
універсальну енциклопедію «Черкащина».
Незаперечним є те, що подібного видання немає про жодну з областей, а по-справжньому його оцінить
історія. Прикро було читати необґрунтовані випади «земляків», які, як виявилося, розіслали «рецензію» не тільки в усі періодичні
видання, а й державним органам (у районні та обласні держадміністрації, навіть
до Комітету з Державних премій!, зате оминули безпосередньо упорядника).
Прикро, що й окремі газети
підтримали «трійку» – неприємно читати публікацію, яка кинула тінь на вчених
і науковців, тих, хто висунув енциклопедію на Державну премію України – на
редакційну раду видання, вчених педагогічного університету, зокрема
академіка І.М. Дзюбу, Національну спілку краєзнавців та Вчену раду і колектив
бібліотеки імені В.Вернадського.
Невтомний В.
Жадько в кінці 2010 року випустив у світ ще й документально-наукову
фотоісторичну повість «Іду за Шевченком. Від Києва до Канева». Віктор
Олексійович сам пройшов шлях, яким Кобзар проїжджав, коли був «три літа» в
Україні та сфотографував і описав
історію місць, які відвідав і змалював Тарас Григорович, а також зазнімкував усі погруддя
та пам’ятники Т.Г. Шевченку, які ще
збереглися у селах. Це видання, як завше, безкоштовно передав у бібліотеки Черкащини, музею «Кобзаря»,
школам.
Про побачене й
почуте у мандрівці Черкащиною В. Жадько
написав ще й публіцистичний твір
«Сповідь розп’ятої душі, або Роздуми під час написання енциклопедії
«Черкащина». Це не просто журналістика. Це крик душі й стогін зболеного серця
за Малу Батьківщину – села та людей краю
Богдана і Тараса.
Неординарним
історичним особистостям Черкащини, декабристам, В.Жадько присвятив роман-пошук
«Восставшие против императора». Збирав в архівах матеріали упродовж п’ятнадцяти
років, відвідавши Миколаїв, Кам’янку, Фастів, Умань, Вороньки, Санкт-Петербург,
Москву, Іркутськ, Тобольськ, Читу, Київ. Уперше надруковано унікальні матеріали
про слідчі дії над «восставшими» в
царських палатах, честь молодих
офіцерів, перебування в засланні Марії і Сергія Волконських, Василя і
Олександри Давидових, братів-італійців
Олександра і Йосипа Поджіо, про відвідини перед повстанням Олександром Пушкіним
Кам’янки і його «послание в Сибирь». Тираж видання «Восставшие…» у п’ять тисяч
примірників «розлетівся» упродовж місяця, а на його основі в Санкт-Петербурзі знято документальний
фільм.
…Для українців
дослідження своїх пракоренів, правда про відомих особистостей і про те, де вони
знайшли останній притулок, є надзвичайно актуальними. Неспроста Тарас Шевченко
закликав нас запитати себе: «Чиї ми сини і дочки? Яких батьків? Ким? За що
закуті?». В. Жадько – єдиний в Україні, хто, після Людмили Проценко, ґрунтовно
розпочав копітку наукову працю з каталогізації поховань відомих особистостей,
могили яких розкидані не тільки на території Україні, а й усього світу. Безліч поховань від найдавніших
часів і до сьогодні знаходяться у Франції, США, Польщі, Німеччині, Канаді,
Італії, Російській Федерації… Із різних причин не знайшли останній притулок у
рідній землі Олександр Архипенко, Іван Багряний, Степан Бандера, Дмитро
Вітовський, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Олександр Кошиць, Богдан Лепкий,
Нестор Махно, Євген Маланюк, Іван Огієнко, Андрій Мельник, Тодось Осьмачка,
Симон Петлюра, Ярослав Стецько… Могили українців, розпорошені на цвинтарях
міст і сіл Європи, мають бути часткою України, переконує нас Віктор
Олексійович, адже там спочивають вічним сном її дочки і сини, які подумки і в
заповітах мріяли бути на рідній землі. Невже ми не дочекаємося того часу, коли
в Україну нарешті повернеться прах великих українців – Олександра Довженка, Симона Петлюри, Степана Бандери?
«Український некрополь», – перше видання в
Україні, в якому започатковано облік місць поховання видатних особистостей, які
так багато зробили за життя для України: вчених, митців, літераторів, лікарів,
відомих політичних і громадських діячів, що навіки спочили за межами держави,
і, звісно, в Україні. «Зрозуміло, що тут роботи – не на один рік, – справедливо
зазначив у передньому слові «На дорогах пам’яті» Іван Михайлович Дзюба,
академік, Герой України. – Але успішний її початок уже бачимо, й кожний розуміє,
скільки це забирає сил та потребує мужності, копіткої архівної праці по збору
матеріалів, фотографуванню могил у різних куточках світу, збирання та уточнення
довідкової інформації, але головне – благородну справу продовжує робити для
незалежної України невтомний письменник В.О. Жадько».
До речі, каталогізацію поховань В.Жадько
продовжує, адже завершив роботу і
побачив світ історичний довідник «У пам’яті Києва: столичний некрополь
письменників», до якого переднє
слово написав А. Погрібний і який рекомендовано до друку Міністерством
освіти та науки України. Це – 480 сторінок тексту й близько двох тисяч світлин.
У виданні йдеться про роль столичних письменників од Нестора-Літописця до
сьогодення в духовному формуванні українського народу, про історію Київської
письменницької організації, віхові події в її діяльності, історію
письменницьких будинків у столиці, висвітлено яскраві епізоди життя і
діяльності окремих письменників, зазначено історичні місця в столиці, пов’язані
з письменниками – меморіальні дошки, парки, пам’ятники, видавництва тощо. 18
сакральних місць Києва майже півроку щоденно відвідував автор, щоб віднайти
могилу та зафіксувати на фотоплівці її місце. Такого видання українське
некрополезнавство ще не знало. А згодом побачило світ і видання «Некрополь на
Байковій горі», де, зокрема, вміщено статтю «Козацькі хрести на могилах відомих
українських».
Нині В.Жадько,
мандруючи світом, збирає матеріали для
«Енциклопедії некрополезнавства».
За останні п’ять років В.Жадько видав сім
книг загальним обсягом 4 тисячі сторінок. А вже готовий рукопис роману-сповіді
про першого Президента УГВР Кирила Осьмака «Заповідаю вам Україну»,
а також монографія «Історична пам’ять у системі духовного світу
особистості», навчальний посібник для студентів «Журналістика. Редакторська
майстерність», разом із колегами по кафедрі, яку очолює, впорядкував словник
понять редакційно-видавничої та бібліо-текарської справи…
….До речі,
нещодавно на стіні Софійського собору, що в Києві, науковці віднайшли такий
напис: «Жадъко псалъ хрестъ». Імовірно, Жадько – це художник, що писав золотом
у Мстиславовому євангелії. Як бачимо, рід Жадьків таки творчий, представники
якого і в далекі віки віддавали уміння для увічнення духовності держави.
Анатолій
ВИСОЦЬКИЙ,
директор
Інституту української філології Національного педагогічного університету імені
М.П.Драгоманова, професор.