Андрій КОНДРАТЮК
Це ім’я, як і імена Івана Дзюби та Івана Світличного, увійшло в мою свідомість у початку шістдесятих років минулого століття. На хвилі усамперед правдивого, не заідеологізованого осягання мистецької штуки. І навіть коли я перебував у віддаленні од коханої рідної сторони — у середньоазійських пісках чи на Далекому Сході — то правдиве слово їхнє, розкута думка їхня стояли надо мною, окриляли сутність мою ув осяганні життєвої і художньої правди.
Пригадую. Як золотої осени 1964 року в Уссурійську на вітрині газетного кіоску я забачив журнал «Дружба народов». Попросив переглянути його. Там була опублікована стаття Івана Дзюби «Сонцепоклонник». До сторіччя з дня народження письменника. Одразу ж і придбав журнал. Тут же поблизу усівся на лавочці і перечитав публікацію. Й осяння дивне зійшло на мене. Бо про Михайла Коцюбинського у нас так проникливо правдиво тоді іще не писали. Усе офіційне да на один копил.
Подібне переживання було ізійшло на мене і у високогірному таджицькому Хорозі. Коли у книжковому кіоску на автобусній станції я забачив «Вибране» Михайла Коцюбинського українською мовою. Й під високим східним сонцем забриніло наді мною «Іntermezzo».
То був руйнівний для людської душі час. Після хрущовської відлиги холодами, морозами повіяло. Почалися перші, заскочені зненацька арешти. І суди. З погляду нормальної логіки а зовсім безглузді. Хтось щось прочитав, хтось комусь щось дав прочитати. Людина опинились у щільному кільці провокаторів і донощиків. Навіть не дія, не саме прочитання переслідувались, а просто думка, процес думання переслідувались. Один донощик на тебе мовчуна подививсь да й вичитав на твоєму лиці і доніс «А він думає по-антирадянському». І уже життя твоє пішло шкереберть. Напише потому і видасть книгу один академік «Небезпечні думки».
Але думки не спинити. Навіть якщо ув ординському арсеналі і принаявна ядерна зброя. Написав же Поет: «Можна прострілити мозок, Що думку народить, Думки ж не вбить».
Вибитий із молодої колії життя, позбавлений права праці за фахом, уже мічений, гнаний і переслідуваний, восени 1967 року я прибився до Київа. Велике місто не з обіймами зустріло мене, але ставило на кожному кроці передо мною нові виклики. Найдошкульніше — це безпритульність. Але і в безпритульності своїй у великому місті можна просто загубитися, розчинитися у многолюдді. І подих твій влекшується. У невеликім поселенні, де тебе майже усі знають, тебе пронизують десятки, сотні проглядувань. І майже усі од тебе одвертаються, невідь і од якого злочинця.
У столиці давні доброзичливі знакомці напитали для мене й тимчасову працю. На заощаджені кошти допомогли передрукувати на механічній машинці мого першого романа «Дорога до матері». Зав’язалися і нові знайомства. На добро а чи на лихо. Вияснить і покаже час.
Котрогось похмурого пізньоосіннього дня ми із одним знакомцем ішли Хрещатиком. Аж то перед одним позустрічним ми зупинилися. І сказав мій давній знакомець:
— Це Євген Сверстюк…
Уся моя увага обернулась на позустрічного, чиє ім’я уже давно звучало у моїй свідомості. Я видивлявся його лице, і здавалося мені, що на ньому сконцентрувалася уся вагота сучасної доби. Але й струменіла тиха упевнена рішучість цю ваготу нести. Як долю, як власний хрест. Цільність натури випромінювала його постава. Франкове ураз ізгадалося, перейшло. Бути цільним чоловіком. Хіба не подвижництво, і не вирізнюваний взірець у час розрухи і роздвоєння людської душі.
Під ту пору я мав тимчасову працю у видавництві «Молодь». На посаді референта літературного конкурсу. Тоді вийшла книжка Миколи Вінграновського «Сто поезій». Сказав хтось, що сьогодні у видавництво завітає Євген Сверстюк. На визначену годину він і прийшов. У 13-ій кімнаті зібралися усі творчі працівники видавництва. Євген Сверстюк говорив про поезію Миколи Вінграновського і взагалі про мистецьку штуку. Його слово було тихе, але виважене, усе домірне і не зайве. Думка вільна, розкута. За словом і течія думки угадується. І це звучало, як заперечення фальші повсюдної на той час ідеологізації. Усі, хто налаштовані були слухати, уважно слухали. Їхні лиця о тім виразно засвідчували.
Це уже пізніше у видавництві подали мені на один день рукопис есею Євгена Сверстюка «Собор в риштуванні». І я за столом невідривно заглибився у читання, а немов би якийсь новий зареєстрований рукопис вичитую. Коли ж хтось сторонній чи хтось із керівництва заходив у кімнату, то легенько пересовував на розкриті сторінки газету. Ніби ні в чім і не бувало. Затим продовжував ушвидчено читати. Бо ж усе таке цікаве і незвичне. Ішлося не тільки про новий популярний роман Олеся Гончара і проблеми сучасності, а й звучали зворушливі розмисли про нашу історію, про поклик крові наших предків. Чогось подібного годі було вичитати в тодішній офіційній періодиці. До вечора я і закінчив прочитання рукопису. Нове вільне слово окрилювало мою молоду свідомість.
Трохи пізніше я іще прочитав есей Євгена Сверстюка «Іван Котляревський сміється». Але здогад чомусь тоді не наближався, що саме через ці твори зійде на автора таке тривале і тяжке ув’язнення. Така висока плата на наших теренах за вільну думку і правдиве слово.
Хтось із моїх знакомців був передав Євгенові Сверстюку і рукопис мого першого роману «Дорога до матері». Тоді мій рукопис уже прочитали Іван Дзюба та Іван Світличний. При наступній зустрічі Євген Сверстюк сказав мені:
— Ви, напевне, іще не читали Джойса. Але у вас якийсь перегук проглядується…
Уже потому в одній книгарні на мене поглянув невеликий зелений томик Джойса. Я розгорнув довільно і прочитав кілька рядків. Опис витоптаного брунатного пасовиська. І знайомою рідністю ураз війнуло. А через думку перейшло. Ах, це низинний ландшафт і низькі небеса над ним позначають наше проглядування світу. І бринітиме у моїй свідомості. Барва Джойса.
Це уже у новітні часи один читач скаже мені: «А, знаєте, у вас є щось від Марселя Пруста…». Й іще одна читачка зауважить: «Після прочитання ваших сторінок я згадую Івана Буніна…».
І кожного разу повстає передо мною оте давнє завважування Євгена Сверстюка.
Згодом я став заходити у редакцію «Українського ботанічного журналу», яка розташовувалась на затишній вулиці Рєпіна у невеличкому будинку. Там Євген Сверстюк іще допоки працював. Якось я забачив на його столі томик Й.-В. Гете німецькою мовою. Тоді він писав свій відомий есей про клясика світової літератури.
Часто ми з Євгеном прогулювались по прилеглих до означеного місця вулицях і сквериках. І щоразу здогад упевнював мене, який же невибагливий він у цьому жорстокому часі, а спосіб життя його спартанський. Розмови наші переходили в основному про літературу — українську клясичну і світову. Подивовувало мене, який цей співрозмовець енциклопедично незнаний, і слухати його розмисли мені було завжди цікаво. При ньому я сміливішав і свої судження та спостереження також висловлював. У чомусь ми були однодумцями. Із чимось пан Євген не погоджувався і фахово переконував мене. Але це на довіру у наших стосунках не впливало.
Потому у моєму житті були такі випадки. Коли деяким авторам я висловлював критичні зауваження на їхні вірші, то вони затаювали неприязнь і ворожду до мене на ціле життя. І тоді я згадував Євгена Сверстюка, його доброзичливу розсудливість в обговоренні мистецької штуки.
Інколи Євген шанобливо зупинявся перед позустрічним, звертав мою увагу:
— Це Борис Антоненко-Давидович…
— Це Микола Лукаш…
Ось так і я мав стрічі із цими та іншими видатними людьми.
А одного разу навстріч нам ішов невеликий хлопчик. Євген зупинився і також звернув мою увагу:
— Це мій син Андрійко…
У маленькій кімнатці ботанічного журналу сталася іще одна несподівана і цікава для мене стріча. Резюме до журналу англійською мовою там перекладала дуже тиха інтелігентна жінка. У війну вона перебувала в евакуації в Бухарі, а через двадцять років потому я також замешкав у цьому дивному старовинному узбецькому місті. І там у редакції місцевої газети іще працювала жінка, подруга цієї перекладачки, яка з евакуації так і не повернулася, на ціле життя своє зосталася у східному краї. У затишнім київську закутку ми згадували далеку Бухару, а через думання зрівнювання переходило. Справді. Гора з горою не сходиться, але людина з людиною…
Коли велика біда ізійшла, накинута була на мене, як тугий зашморг, то Євген Сверстюк перейнявся моєю долею, як батько і рідний брат. І опікувався мною на усіх можливих і досяжних рівнях, рятуючи мене у буквальному розумінні слова. Вдячна пам’ять серця назавжди.
Недужий, а геть охлялий, я потому перебував на хуторі біля недужого Батька. Обоє недужі. І сказала тоді нашому Батькові сусідка Мар’я:
— Добре, Йване, що хоч сьой хлопець коло тебе є…
А Батько наші відповіли їй:
— Але він тоже недужий…
Це іще раніше було, коли Мати паралізовані страждали, і сказав був хтось у селі до Батька спочутливо: «Ах, яке тобі горе, Йване…». То Батько наші відповіли: «Мені, то мені, але яке горе їй…». Маючи на увазі нашу Матір.
Але і на тихий наш Закуток надходило високе свято. Великдень. Трава врочисто зеленіла, і ясне Сонечко сіяло. Кожне живе дихання возносило славу Творцю. І усе нагадувало про життя вічне.
Ми сиділи з Батьком у хаті за столом. Я умикав транзистора, і крізь глушіння до нас на хутір доходила, долинала на хвилях Великодня відправа з того берега. Владика Мстислав молився за Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза й усіх в’язнів сумління з України, що перебували в совєцьких концтаборах. Я розказував Батькові про Євгена. І ми удвох молилися за нього й усіх ув’язнених за вільну думку і правдиве слово. А тихий смуток розлягався у Великодній ясності хутора.
Уже в Київі. У вісімдесяті роки. На станції метро у підземеллі. Прогуркотів поїзд. І коли я у поспіху за ріг завернув, то у прочинені двері вагона заходив останній чоловік. Краєм ока мене завважив і моментально змінив своє спрямування. До мене обернувся. І вже двері вагона зачинилися. Це був Євген Сверстюк. У підземеллі ми затрималися довгенько. Не один поїзд мимо нас прогуркотів. Він розповідав мені про свої невільничні переживання. На лиці його тоді зібралася, стояла густа втома. Це потому воно випростуватиметься в одну осяйність. Щось я і панові Євгену переповідав про свої переживання у той смутний час.
Потому ми зустрічалися часто в редакції газети «Наша віра», а куди б вона не переносилась, не мандрувала. Із маленької кімнатки у дворику Національного музею Тараса Шевченка у духовну споруду на Трьохсвятительській, затим у видавничий дім «Смолоскипу» на Подолі.
Одного морозяного зимового вечора 2005 року я ішов на прогулянку на Володимирську гірку і став свідком, як молодики спортивної статури учиняли розбій у редакції «Наша віра». Свої спостереження я занотував у статті «Страх ізійшов на мене», яка і була опублікована у газеті «Шлях перемоги».
І кожного разу опісля, коли я прямую проз те місце, через думку мою переходить: тут учинено наругу над праведником. Подібне переживання іще сходить на мене, коли у нашому поліському містечку я переходжу повз знаковий будинок, у якому восени 1945 року енкаведисти катували нашого старшого брата Миколу.
У редакцію газети «Наша віра» я інколи приносив щось своє написане, і його завжди тут друкували. «Наша віра» була серед кількох періодичних видань, які мої писання приймали. Усі інші відмовляли з нез’ясовних причин. Коли я щось розмірковував на житейські чи літературні теми, то Євген Сверстюк інколи казав:
— А ви напишіть про це. Ми обов’язково надрукуємо…
При стрічах і в телефонічних розмовах ми часто довго говорили про Тараса Шевченка, Миколу Гоголя, Михайла Коцюбинського, Василя Симоненка, Василя Стуса… Це були його, а й мої улюблені клясики нашої літератури. Євген оповідав мені, за якої нагоди він зустрівся із Василем Симоненком, коли поет уже був недужий. У маленькій винайманій кімнатці, де іще була дружина із дитиною, Василь зупинився у них. А коли уранці Євген здійснював традиційну рухавку із гантелями, то Василь Симоненко сказав:
— А я уже цього підняти не можу…
Якось ми розмовляли про масову культуру, про індустрію в культурі, і про потребу вирізнюваності у сучасній культурі. І Євген перейнявся цією темою:
— А ви напишіть про вирізнюваність у культурі. Ми надрукуємо…
В іншій розмові ішлося про феномен Леоніда Кисельова. І я згадав. Що в Ірпені бачив батька поета, також письменника Володимира Кисельова. І думав підійти до нього та й сказати: «Ваш син — великий поет». Але підступитись сміливості не вистачило. Євген на це завважив:
— Йому про таке уже казали. Але треба було й вам сказать…
Якось у приватному листі до одного автора я виклав свої враження про його книгу. І той літератор подав мого листа до публікації. Я ж про публікацію не замірявся. Якби був звідомлений о тім, то написав би трошки по-іншому. І переповів цю пригоду Євгенові Сверстюку. А він каже:
— Якщо ви комусь щось пишете, то знайте, що воно може колись бути оприлюднене…
Якось, прочитавши одну мою публікацію у журналі «Кур’єр Кривбасу», Євген Сверстюк сказав:
— І я так думав, але написали ви…
І хвиля окрилення зійшла на моє серце, що наші думки збіглися. Бо хіба ж не кожне наше слово шукає одностайної думки.
Часто Євген Сверстюк завважував, які нові книги з’явилися, що становлять інтерес з тієї чи тієї точки зору. А то і подавав мені їх. Так я з цікавістю прочитав спогади Раїси Мороз, «Небезпечні думки» академіка-політв’язня Юрія Орлова. Особливе зворушення викликала у мене книга-сповідь колишнього чекіста, що розкуркулював селян, а потім і сам зазнав неймовірних катувань. Нарешті опинився у американському монастирі. Перебував там під іншим іменем аж до дев’яностолітнього віку. Усе увижалося йому, що і там його дістануть. Уже перебудова ішла, рухалася. Увесь світ піддався романтичній ілюзії, що зло зінакшилось. Тільки не він, інок, який сповна осягнув природу того зла.
Запрошував Євген Сверстюк мене і на різні культурно-просвітницькі заходи, які відбувалися, переходили і за його участю. І це завжди звучало для мене, як подія знакова, як свято. Пригадую вечір у київській філармонії з нагоди 80-річчя Євгена Сверстюка. Там був присутній і мав слово Президент Віктор Ющенко.
Євген Сверстюк часто подорожував світами. Й інколи я запитував його про невідоме мені заграниччя. Наприклад, моє традиційне запитання. А яке небо над Америкою, над Великою Британією чи над Німеччиною. Він приязно усміхався. Якось я запитав його, чи безпечно на вулицях заграничних міст і чи там також є злодії. І Євген розповів мені про таке. Що у Римі їх попередили не стояти на тротуарі близько дороги зі своїми торбинками. Бо там проїжджають інколи такі зухвалі мотоциклісти, що ці торбинки у людей на льоту вихоплюють. Шукай потому вітра в полі.
Одного літнього погідного дня я сидів на лавці у дворику Михайлівського монастиря. Аж дивлюсь. Євген Сверстюк у колі родинному з’явився. У візку чоловік сидить. Здогадався. Син його. Євген першим підійшов до мене і, привітавшись, сказав: «Це син мій». І в очу моїм одразу повстала давня картинка. Отой несмілий позустрічний хлопчик. Іще Євген у довірчій розмові переповідав мені, які страждання переживала його мати, коли він своє ув’язнення відбував. І коли я потому дивився на екрані портрет Матері і сина, то о тім думка моя поверталась. Мати і син. Який драматично-трагічний мотив нашої історії.
Хтось був рекомендував мої писання на премію «Благовіст». Аж то випадком зустрічає мене на вулиці знакомий літератор і каже: «Вітаю! Ви вже лауреат премії «Благовіст». Євген Сверстюк вас підтримав». І це була єдина премія за ціле моє літературне життя.
Коли відбувалося, переходило накопичення первісного капіталу для олігархів, а на увесь народ ізійшла крайня нужденність, то спитався мене Євген Сверстюк: «Чи ви не голодуєте».
Зі своїми недужими, нестандартними ногами я уже давно маю проблеми. Подумати тільки. Де знайти для них домірне, широке і м’яке взуття. О тім я наважився зізнатися панові Євгену. А він і сказав: «У мене є для вас черевики. Це дуже знакове взуття. Воно від Івана Світличного…». На жаль, на превеликий жаль, воно не зійшлося на мою ногу.
Якось ми зустрілися на київській вулиці у тріскучий зимовий мороз. Євген був у кожусі, а я у легкій одежині. Він подивився на мене і каже: «Але цей кожух на вас, мабуть, не зійдеться…». «А певно, що ні…», — відказую я. Та слово його й дотепер зігріває мене.
Перед Різдвом котрогось важкого для мене року Євген передав мені пакунок. Там були «Церковний календар» і ще книжки й іще щось. Я передивляюсь та перечитую усе. Аж по якомусь тижневі із того пакета при перевертанні засвітилися сто гривень у конверті. Одразу ж ізгадалося вичитане. Як знавець багатьох мов і автор своєрідних книг «Природа новели» Григорій Майфет після терміну покарання на Печорі завітав до Павла Тичини. На прощання Павло Григорович обійняв гостя, який відчув, що права рука поета ніби торкнулась його кишені. Уже на вулиці Григорій Майфет виявив у тій кишені сто карбованців. Справді. Нехай не відає ліва рука, що подає права. Чи ж не взірець для опам’ятання нашим золігархіченим «благодійникам», які й коли подадуть обід зголоднілому, то о тім рекляма півроку нагадуватиме.
У 2002-му році я переніс складну операцію в Олександрівській лікарні Києва. Уже виписали, але іще безпомічний самотужки добутися додому. І звернутись ніби нема до кого. Такий я великий самітник. Довелося телефонувати Євгенові Сверстюку. І він у визначену годину приїхав да й допровадив мене додому.
По кількох тижнях, уже зіп’явшись на ноги, я вийшов на вулицю. Дивлюсь, Євген із якимсь чоловіком перехрестя переходять. Зустрілися. Із ним був український гість із Америки. Запросив я їх додому. Потому ми іще сиділи на схилі Старокиївського пагорба і згадували своїх батьків. А через кілька днів Євген передав мені від того заграничного гостя відчутну допомогу на ліки.
Й таке було. Із пісні слова не викинеш. Коли після сотенних походеньок по чиновницьких кабінетах мене нарешті повернули у цей знаковий у моїй долі будинок, то я ніяк не міг знайти майстра, щоби поміг мені бодай трошки облаштувати помешкання. Повірте, бувають, уроджуються такі безпорадні й безпомічні у житті люди. І я знову зізнався о тім Євгенові. І він спрямував до мене свойого знайомого художника, але і майстра на всі руки, який і поміг мені.
Гай-гай, чи ж кожний такий відбиток утримала моя старіюча пам’ять. І тепер, коли запитальне часто зависає над моєю головою, то думка поривається спрямуватись до когось. А до кого? Нема Євгена Сверстюка. Й таке надходить інколи. А чому я у нього от про те чи про те не запитав був. Так Батько наші часто ізгадуються. А чому я у них про от се, а й про те не запитав був…
Зовсім недавно у телефонічній розмові із майже дев’яностолітньою українською літераторкою у Канаді я сказав:
— Як жаль, що нема уже Євгена Сверстюка…
Вона ж відповіла:
— Кожна людина відходить. Але як добре, що він такий у нас був…
Справді. Людина відходить. Людина не вертається. Але зостаються її добрі діла. І слід такої людини на землі осяває не тільки її сучасників, а й наступні покоління.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал