У строю небесної сотні

18 лютого  помер Яків Зайко – народний депутат України
1-го скликання, журналіст, редактор, мій земляк, мій мудрий вчитель,
неординарна і яскрава особистість, творець мирної «житомирської революції» 1989
– 1990-го років. Ми з Яковом Яковичем були знайомі з 1986-го року, коли я
починав набиратися журналістського досвіду кореспондентом житомирської
молодіжної газети, а Зайко працював у житомирській районній газеті. Саме від
нього став я набиратися «політичного розуму» в 1986 – 1987-му роках, саме він
організував у Житомирі в 1987 році напівлегальну організацію, яка потім
перетворилася, під його керівництвом, у потужний «Громадянський фронт сприяння
перебудові». Ця громадська організація привела до перемоги Алли Ярошинської на
житомирських виборах до Верховного Совєта СССР 1989 року, а також до перемоги
на виборах до Верховної Ради УРСР трьох демократичних депутатів на всіх трьох
виборчих округах по Житомиру в 1990 році (Яків Зайко, Віталій Мельничук,
Олександр Сугоняко), і до формування демократичної більшості в Житомирській міськраді.

Так Богові було угодно, щоб
того незабутнього дня 18 лютого, коли драматичні події на Майдані досягли
апогею, і межигірська потвора пішла ва-банк зі смертями, ми з Яковом Яковичем
зустрілися на перехресті Інститутської і Шовковичної. Зі мною ще був Василь
Трубай з торбою книжок у руках – таким чином ми з ним прийшли
«по-письменницьки» підтримувати протестувальників…

Такий драматичний калейдоскоп
подій: до спорожнілої Спілки по обіді зайшов Богдан Жолдак, а за кілька хвилин
Василь Трубай – щоб забрати свої книжки, нещодавно видані за кошт київського
міського бюджету; виходимо на Банкову, яка з боку Інститутської вже
перегороджена півтораметровою барикадою з тротуарного каміння, спорудженою
буквально за годину-дві сотнями протестувальників; йдемо вузьким хідником через
двір, що його показав нам Жолдак; виходимо на Інститутську, Богдан з двома
важенними пакетами своїх книжок прямує в бік метро, ми з Василем – у напрямку
Шовковичної; Інститутська вирує, клекотить, вона переповнена тисячами люду; в
абсолютній більшості це звичайні громадяни, але налаштовані рішуче; ми з
Василем тонемо, розчиняємося у цьому вирі, аж тут чую: хтось мене гукає,
оглядаюсь – Зайко! рідна людина! далі ми вже рухаємося втрьох, підходимо до
Шовковичної, праворуч проходимо Садову, ліворуч – скверик; все навкруг
клекотить, догоряють вантажні авто на початку Садової, чорний дим геть
закіптюжив будинок на розі; хтось зриває вивіски з гастроному навпроти,
витягують з землі рекламного стенда і тягнуть у напрямку Шовковичної, хтось
шматує метал з телефонної буди – теж на барикаду, раз-по-раз чути вибухи
світло-шумових гранат, постріли; з боку Шовковичної теж вогонь, чорний дим
закриває небо – на барикаді, за якою – беркутівці, горять шини; весь цей,
обрамлений величезними пасмами чорного диму драматичний сюрреалізм, сплітаючись
у якусь неймовірне за силою багатоголосся гамору, вибухів, пострілів, криків,
загального шуму, лине догори, до споконвічного київського неба, котре понуро і
сизо висить над містом: може, то Господь випробовував нас?.. Потім звідкілясь
з’явився нардеп Ляшко, котрий, побачивши Якова Яковича, голосно вигукнув: «Ось
жива легенда українського парламентаризму!», і вони обнялися, стали ділитися
враженнями від подій; трохи згодом повз нас швидко пройшов Юрій Луценко, а
буквально за кілька хвилин з боку скверика праворуч несподівано з’явились
беркутівці; втім, це була ще імітація атаки, щось їх зупинило, але ми
розбіглися, загубили одне одного а натовпі; не знайшовши Якова Яковича, я
попрямував у Спілку, щоб зателефонувати йому – записник з номерами телефонів
залишився там; і в цей час почалася справжня атака «Беркута»…

Вкотре намагаюсь відновити в
пам’яті перебіг тих подій і запитую себе: чому це сталося з Яковом Яковичем?
Чому? Очевидно, що причиною раптової смерті став стрес, якого він зазнав, коли
біг у натовпі від Шовковичної по Інститутській. Адже, хоча Яків Якович аж ніяк
не справляв враження «старика» чи «діда», все ж – йому йшов восьмий десяток.
Крім того, Зайко, як відомо, добряче кульгав на одну ногу… Уявляю цей жах: в паніці,
перелякані, біжать кілька тисяч людей, втікаючи від буквально озвірілого
«Беркута», який стріляє в спини, добиває тих, хто впав, люди штовхаються при
вході в метро, втікають за барикаду вниз до Майдану… І поміж цих людей біжить
Яків Якович – шкутильгаючи з останніх сил, намагається не потрапити в натовпі
під ноги людям і не стати жертвою жорстоких нападників… Очевидно, таки добіг,
озвірілі здорові бики-беркутівці  не
наздогнали його… Але — серце не витримало…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Я зателефонував Якову Яковичу,
перебуваючи в будинку Спілки, о 15.49 – цей час зберіг мій телефон. Він був ще
живий, я чув, як він сказав, що вже в метро, але тут же зв’язок обірвався, і
після цього я не зміг до нього додзвонитися…

Вкотре картаю себе: чому не
сказав тоді Якову Яковичу: ходімо звідси негайно, ви ж не встигнете  втекти, якщо атакуватиме «Беркут»; захисту
тут ніякого, тут чомусь нема хлопців з «Самооборони», з «Правого сектору»;
переважно – «політичні туристи», роззявляки, лише небагато хто мав при собі
«зброю» –дерев’яні палиці і камінці…

Якби вмовив його піти звідти
раніше – цього б не сталося…

Але вже пізно…

Як мені гірко і тяжко на душі…

Нині душа Якова Яковича
належить вічності. А сам він — у строю Небесної Сотні; герої відтепер будуть
дивитися з небес і бачитимуть нас, наші дії, помисли і наміри…