До 75-річчя з дня народження Василя Стуса. Нарис-спогад
Закінчення. Початок у ч.1
Дмитро Стус у книжці “Василь Стус. Життя як творчість” стверджує, що:
“Зустрічі з українськими молодими
поетами – Миколою Сенчилом і Дмитром Пічкуром були менш частими й, дуже
ймовірно, менш відкритими й інтимними. Тем литовської й української трагедій,
які, судячи з тексту вірша, піднімалися в розмовах з Кузміцкасом, з ними
доводилося уникати». У 1961 році Дмитра ще й у проекті не було, а тому сказане
ним – то лиш його фантазія, уява.І ніяких документальних підтверджень тому у
нього немає. Нагадаю, що то був час хрущовської відлиги і ніяких секретів щодо
долі двох народів у минулому часі не було. А втім, які могли бути між нами
секрети, крім інтимних, щодо дівчат. Василеві тоді було 23. На рік молодші від
нього Микола і Вінцас. Мені було лише
двадцять. У відповідь на сказане Дмитром скажу так: він несвідомо, а, може, й
усвідомлено відмежовує нас з Миколою Сенчилом від батька, як би, пересварює
нас. А це не робить йому честі.
Повертаючись до теми літературної творчості, скажу, що Василь порадив
більше читати словників. Вони збагачують поета. А оскільки в армії словників
нема, то дав адресу київського магазину “Книга-поштою”. І невдовзі з Києва мені
надійшла ціла бібліотечка. Це були поезії Петра Дорошка, тритомник Максима
Рильського, чотиритомний словник Грінченка та роман норвежської письменниці
Сігрід Унсет. Я пишався цим скарбом, возив його з собою всі роки солдатської
служби, а таки привіз додому. Рильський і словник Грінченка й досі стоять у
моїй бібліотеці.
Наша частина – 01649 розташовувалась на майданчику під номером 10.”Десятка”
існує й досі, але це вже чимале місто. Про це я дізнався випадково, зустрівши у
Вінниці журналіста Сергія Федотова, який служив там через двадцять років після
нас. А тоді це була горбиста місцевість з високими схилами, порослими дрімучими
лісами. Траплялися й великі галявини, на яких весною цвіло безліч
різнокольорових квітів. На тих галявинах ми любили відпочивати. Ліс також був
різнокольоровим. То на високому горбі стіною стояли ялини, сосни, кедри, на
яких розкошували білки, то неймовірно милував зір безкраїй березняк. А внизу
росли вільхи та ще якісь вузьколисті
дерева. Там весело бігла неширока, але швидкоплинна річка Іва, на берегах якої
стіною стояли трави такої висоти, що й рукою не
досягти вершка. А понад усім – комарі, кусючі гедзи, що не давали нам
добре покупатися.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На тій надзвичайно яскравій природі ми й зустрічалися з Василем та
Вінцасом. Василь читав вірші, а Вінцас прозу. А найбільше ми мріяли. Про
Батьківщину. Ми з Василем про Україну, а Вінцас про Литву. Умів він так красиво
оповідати, що ми й слова не встигали вставити. А ще ми мріяли про майбутнє, як
після докучливої солдатської служби кинемось у вир життя – громадського і літературного.
Василь марив аспірантурою, я ж – університетом, на факультеті журналістики. Бо
ще до армії друкувався як робкор в обласній газеті «Черкаська правда».
Мені було дуже сумно, коли прощався з Василем. Він закінчував службу, а
мені залишалося ще довгих два роки тягнути солдатську лямку. Пам’ятаю нашу
останню зустріч, коли ми передосінньої пори пішли на природу. Василь
прочитав вірша, що він робив не часто.
Запам’яталися лише такі рядки: “Сурмлять прощання дальні журавлі. На пізніх
ватрах догоряє осінь…”
Згадуючи ці рядки, через кілька десятиріч потому я написав такого вірша:
Стояв Урал в задумі величавій,
У сяйві горобини і ялин.
Десь в піднебессі журавлі кричали,
І щем у грудях викликав той клин.
І ми, мов зачаровані, мовчали,
Бо й без високих розумілись слів.
В собі ховав ти усмішку зухвалу
І зморшку поміж непокірних брів.
Тебе такого я і зараз бачу…
Горів багрянцем неосяжний ліс.
І оклик твій вчувається неначе:
«Сурмлять прощання дальні журавлі».
…А потім я проводжав його до КПП.
Останній потиск рук, останній раз оглянувся на нашу “Десятку” і – назавжди.
У Стуса я переймав не тільки уміння віршувати, а й вчився виробляти в собі
почуття людської самодостатності (хай пробачать мені опоненти). Тобто, мати
свою гідність і бути непримиренним до несправедливості. Ось саме ці якості
мені, як і Василеві, дуже шкодили в житті, ось чому в нас так мало було щирих
друзів. Бо одна справа бути лояльним до будь-якої влади, в «доску» своїм,
отримувати за це лауреатські звання, ордени і медалі, а інша – сприймати дійсність критично. Свого часу мене
двічі висували на журналістську премію імені Василя Стуса, журі якої, до речі,
очолює Дмитро Стус. Але мою кандидатуру відхиляли. Зрозуміло, з яких причин. А
подивіться, хто цієї премії удостоюється? Отож то й воно!
У 1965 році я вступив до Київського університету і ми б могли зустрітися з
Василем. Але доля розпорядилася по-іншому. У той час він був уже під ковпаком
КДБ. Усі мої зусилля відшукати його сліди закінчувалися невдачею. Ніколи не
забуду одну таємну зустріч молодих письменників, яка відбулася в київському
готелі “Україна” восени 1967 року.На неї я потрапив завдяки землякові Дмитру
Чередниченку, який у той час працював у видавництві “Молодь”. Вечір був як
вечір. Нічого, здавалося, “націоналістичного” не було. Правда, Володимир
Забаштанський прочитав вірша про вола. Було зрозуміло, про якого вола йшла
мова. Про Василя Стуса на тому вечорі я не почув жодного слова. Пізніше
зрозумів, з яких причин. Його ім’я вголос намагалися не вимовляти.
Аж до осені 1986 року я не знав про трагічну долю Василя Стуса. Саме в
річницю його загибелі мені подзвонив син із Севастополя, де він служив у
морській радіорозвідці, і перехопив інформацію однієї із західних станцій, в
якій повідомлялося про смерть відомого українського поета Василя Стуса. Він і
повідомив про це мене по телефону, що в той час було вкрай небезпечно. Я про це
кажу тому, що багато хто з письменників, які в більшій чи меншій мірі знали
Василя, аж до середини дев’яностих боялися про це говорити вголос.
Мені пощастило бесідувати з людиною, яка близько знала Стуса і в часи
найжорстокіших репресій не боялася говорити про нього на повний голос.Це
Михайлина Хомівна Коцюбинська. Ось що вона розповіла мені про перше знайомство
з Василем. “ Ми познайомились у Києві, коли він вступив в аспірантуру. Я вже
була науковцем, він – аспірант. Відразу відчула, що це людина надзвичайно
ерудована. У нас було багато спільного.Але найбільше я зійшлася з Василем після того, як його з аспірантури
“попросили”. Під час його виступу в кінотеатрі “Україна” я була поруч з ним. Я
бачила, як тремтів він кожною клітиною свого тіла, коли підтримав заклик
встати.
Найбільше ми зблизилися, коли Василю
стало дуже погано. Я ще три роки трималася в інституті, а він уже кочегарив. Ми
з товаришкою. нашою спільною знайомою, Світланою Кириченко, возили йому якусь
кашку, у нього була виразка шлунку, ходили додому. Була в нього на весіллі, на
хрестинах сина. І, чим небезпечніше нам було знатися, тим ближче ми ставали. І
очевидно пік наближення був тоді, коли ми були розлучені, коли він був у тюрмі
і я, скільки могла, йому писала. Де б я не їздила, де б не була, слала бодай
листівочку ( на листи був ліміт). Як багато важили для нього всі ці листівочки!
Останній лист Василя до мене дійшов лише через три роки після його смерті.
І такий ніжний, такі ласкаві слова знайдені. Ну, наприклад, на день народження,
коли ти од нього з табору отримуєш листівку і там написано: “скучив за тобою,
як за Софією Київською”. Або: “ ти побачиш, як раптом до тебе прихилиться небо,
то знай – це я його наслав.”
Слухав я розповідь Михайлини Коцюбинської і раптом пригадався лист Василя
їй, датований саме в переддень Нового року: “ Михасю! Мені шкода, що я
позбавлений дару писати мадригали, як, зрештою, і слухати. Проте на порозі
Нового року – шкодую, що мені того бракне. Бо при цьому заримував би для Тебе
якесь вишукане словоплетиво, а так доводиться казати напрямець, що я Тебе
люблю.”
І такі слова написав “особливо
небезпечний державний злочинець”? У це зараз важко повірити. А тоді, коли його
після важкої операції в Києві везли в кайданах до трапу літака, радянські люди
сахалися , аби про них ніхто не подумав чогось поганого. Везли цього “злочинця”
таємно, не дозволивши навіть зустрічі з рідними.
Моя доля склалася так, що більшу частину життя живу у Вінниці. Але кілька
разів на рік їду на Черкащину, у рідне село Росоховатку, де поховані найдорожчі
мені люди – мати і дружина. І кожного разу біля
знаку, який сповіщає, що за два кілометри звідси село Рахнівка, даю три
довгих гудки. Це на честь Василя Стуса.Минулоголіта до мене у гості приїхав
онук із Москви. Звичайно ж, я повізйого в село. Проїжджаючи повз Рахнівку, я за
звичкою, зробив три гудки.
– Дед, а, дед, зачем сигналиш? – поцікавився онук.
Онук ще малий, і не все зрозумів з моїх пояснень, але син, який сидів поруч, знав, що таким чином я вшановую
пам’ять свого однополчанина.
Ось уже кілька років в українському календарі Різдво Христове позначене
червоним числом. Це одне з найбільших християнських свят. За столом після
заходу сонця збирається вся родина. Знаю, далеко від Вінниці за святкові столи
сяде вся родина Василя Стуса. У неї в цей день подвійне свято – народився
Василь. А нинішнього Різдва йому виповнилося б 75. Отож, цей ювілей
відзначатимуть не лише рідні, а й світова громадськіть, вже не кажучи про
Україну, до якої він тільки тепер повертається. Як у воду дивився колишній
політкаторжанин Іван Гель, який 1981 року був поруч зі Стусом, коли написав
такі рядки: “Сьогодні Василь Стус – постать вселюдська. Він просвітитель і
Хоронитель народів від зла. Можливо, там, у вас, так і не усвідомили цього, як
не усвідомили багато самоочевидних речей, що стосуються України”.
І все ж він повертається в Україну, додому. Хоча скільки довелося витримати
“боїв”! Один із них так і не увінчався успіхом. Йдеться про присвоєння Вінницькому педагогічному
інституту (нині університету ) імені Василя Стуса. Він тепер носить ім’я
Михайла Коцюбинського. Було поламано чимало списів щодо назви однієї з вулиць в
обласному центрі його іменем, а також спорудження пам’ятника Стусу. Тепер ці
проблеми уже в минулому, хоча й не обійшлося без ексцесів, про які я писав у
місцевій та центральній пресі. Скажімо, на вулиці Стуса чотири роки тому якісь вандали зірвали з
будинку підготовчого факультету медичного університету меморіальну дошку з
написом: “Вулиця названа на честь Василя Стуса, видатного українського поета,
нашого земляка, полум’яного борця за незалежність України”. Місцеві “патріоти”
обіцяли, що встановлять ще кращу дошку. А віз, як кажуть, і нині там.
Водночас у рідному селі Василя – Рахнівці, біля школи, яка носить його
ім’я, встановили пам’ятник поету-борцю. А поруч траси Вінниця– Умань біля
повороту на село Рахнівку урочисто відкрито барельєф письменника і криницю, яку
віднині називають Стусовою.
Своїм подвигом, творчістю Василь Стус знайшов дорогу до людських сердець.
Про свою історичну місію поет знав. Про це він писав у листі до дружини:
“Думаю, що наше з тобою життя теж стало часточкою історії нашого народу.
Пишаймося тим, що Бог поклав на нас цей хрест – і несімо його гідно”.
Будучи переконаний у цій місії, він писав: «Як добре те, що смерті не боюсь
я. І не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що перед вами, судді, не клонюся в
передчутті недовідомих верст».
Ось які роздуми навіяв мені домашній архів у передноворічні дні.
У святкові дні разом зі смутком мою
душу зігріває тепло від того, що Василь і зараз живе поруч зі мною. Це всі
дев’ять томів його книг, яких я чекав майже сорок літ. Відкриваю один з томиків
і назустріч кричать слова:
Світ повен милих таємниць,
а як дитині – то й казкових.
Гаї, переліски, діброви.
Рахнівка! Падай, падай ниць.
Там, у долині, ув імлі
вона парує, мов хлібина,
допіру з печі, Україна!
Звідти, з того села, почалася його стежка у безсмертя.
м. Вінниця, 2008 рік
P.S.
Заголовок, винесений до цього спогаду, не випадковий. Бо дехто з опонентів заперечує не те що мою дружбу з
Василем Стусом, а навіть знайомство з ним. Самі, будучи приСТУСуванцями,
«стусолюбці» й мене звинувачують у тому ж.
Отож я відсилаю своїх «доброзичливців» до номера військової частини, в
якій ми з Василем служили в 1960– 61 роках минулого століття в Радянській арміії,
а також до факсиміле листа мого армійського товариша Миколи Сенчила, написаного
до мене в середині грудня 1963 року, який тому й зберігся, що в ньому
згадується наш побратим Василь Стус.
Доповнення до цього нарисуі остаточні правки я зробив на початку літа
2012-го, коли отримав з Вільнюса унікальні фотознімки.
Від редакції. Просимо вибачення перед читачами за помилку в попередньому
числі газети. Підзаголовок до статті «У смерті повернувся до життя» слід читати
так: «До 75-річчя з дня народження Василя Стуса».