До 70-річчя з дня народження Василя Стуса
Нарис-спогад
У нашій історії, особливо українській, часто так буває, що
людину спершу визнає світ, а вже потім його рідна батьківщина. Так сталося і з
Василем Стусом. Коли його висунули на Нобелівську премію, в СРСР такого імені
навіть не знали, окрім КДБ. А втім, усе по порядку.
У ці довгі зимові вечори все частіше постають у пам’яті
картини далекої молодості. І мимоволі дістаю свій сімейний архів. Листи,
фотознімки, вітальні листівки дорогих мені людей не тільки зігрівають, а й
ятрять душу. Адже багатьох із них уже немає на цьому світі.
До рук потрапляє загальний зошит з потертою палітуркою, на
якій, одначе, зберігся напис: “Сочинения Пичкур Дмитрия”. З якимось трепетом
кожного разу відкриваю цей зшиток. До мене ніби кричать мої перші вірші.
Зрозуміло, що більшість із них написані російською мовою. Бо саме в той час я
проходив строкову військову повинність на далекому Уралі. Мені, як і багатьом
попередникам, здавалося, що цією мовою я зможу донести їх до читача.
Є в цьому зошиті й вірші, написані українською мовою. Це ще
тоді, коли працював будівельником у 2-му Експедиційному загоні ДБУ в Черкасах,
де зводився річковий порт і водозахисна дамба для Кременчуцького водосховища.
Звичайно, то були лише вправи початківця, здебільшого декларативного характеру.
Але й зараз, коли перечитую їх, якийсь щем проймає груди. Щось же було у цих
віршах і справжнє? В цьому переконуюсь хоча б тому, що цей зошит тримав у руках
Василь Стус і давав моїй поезії свою оцінку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Уявою перелітаю в далеку зиму 1961 року. Урал. Мов
кришталеві, стоять сосни, ялини, кедри. А у віттях нишпорять білочки і
бурундучки, нітрохи не лякаючись людей. Тут, у малопрохідних лісах,
розгорталося велетенське за тими масштабами будівництво ракетних майданчиків.
Надзвичайно секретне, бо ми на конвертах вказували лише польову пошту і номер
військової частини. Сюди в кінці 60-го й мене закинула доля, як і десятки тисяч
хлопців з усього Радянського Союзу. Найбільше ж – українців, як правило, відірваних від землі.
Були тут і стройовики, яких Хрущов нібито скоротив, заявивши про це на весь
світ. Проте замість домівок ці “скорочені” потрапили у будівельні батальйони. З
одним із них я познайомився на паровозі, який слугував нам за лазню і
пральню.На погонах він носив емблеми зв’язківця. Були тут і колишні
артилеристи, і воїни інженерних військ. Мій новий знайомий назвався Миколою.
Родом з Полтавщини. У Лубнах був
курсантом -зв’язківцем.
На паровозі Микола Сенчило працював слюсарем і кочегаром.
Отож мав чимало вільного часу і міг спілкуватися із земляками. Нас зблизило те,
що обоє писали вірші. На цю тему ми вели чимало дискусій, читали свої поезії. А
одного разу Микола багатозначно натякнув: “Хочеш, познайомлю з великим
чоловіком, нашим земляком. Він з Вінниччини. Поет. Визнаний. Сам Малишко писав про
нього в “Літературці”.
Микола Сенчило був приписаний не до нашої частини. Тому не
міг знати, що Василя я знав ще до того,
як він нас познайомив. Стус у штабі вів діловодство, а тому часто бував у всіх
підрозділах. Це ж саме діловодство я вів у своїй роті, але в позаробочий час.
Наш старшина надстрокової служби, молдаванин, мав усього чотири класи освіти і
вмів лише ставити свій підпис під документами. Я зустрічався з Василем і в
штабі. Але не знав, що він поет. А Василь не знав, що я теж пишу вірші.
Ми стали якимись ближчими після пам’ятної поїздки до
Нижнього Тагілу. У переддень дня Радянської армії група кращих солдатів
одержала “за зразкове воєнробство”, як писав згодом Василь у вірші “Тагіл.
Зима. Шістдесят перший рік”, увільнення на один день. Серед тих щасливчиків був
і я, молодий солдат, який нещодавно прийняв присягу. Нас, чоловік із двадцять,
посадили в горбатий автобус, що на той час був у моді, і повезли до міста.
Дорога неблизька та ще й засніжена. Та
ми були безмежно раді свободі. Бодай на один день. Але сталося те, що сталося.
Коли ми ходили по місту, “старички” заскакували в продуктові магазини, купляли
“Московську”, пиріжки і десь попід парканами випивали її з горла. І під кінець
екскурсії всі солдати були п’яні, декого ледве в автобус повпихали. Не утримався від спокуси і Василь. Бо, як писав він у згадуваному
вірші, …“я звикнув пити трійний одеколон”. А тут справжня горілка. Як не
випити. Отож, коли поверталися додому, то солдати спали хто де: одні на
сидіннях, інші на підлозі. Тверезими були лише водій, замполіт і я. Мені йшов
двадцятий рік і до спиртного був байдужий. Після цього інциденту нам жодного
разу не давали увільнення.
Якось, уже
напровесні, ми зустрілись у вузькому колі, уже знаючи, хто є хто. Тримався
Василь незалежно і, як мені здалося спочатку, згорда. І коли розповідав, як
його вірші високо поцінував Андрій Малишко, я засумнівався в цьому. Василь це
помітив і послався на “Літературну Україну”, в якій Великий майстер назвав його
“самородком в українській поезії”. Через багато літ потому я шукав ці слова в
періодиці, у спогадах і ніде їх не знайшов. Можливо, це було сказано усно. Зате
знайшов «Літературку», датовану 22 грудня 1959 року з напутніми словами Андрія
Малишка і трьома віршами Василя Стуса. Ось що писав Майстер про нього:
ДОБРОЇ ПУТІ
Природа поезії не любить одноманітності. Справжній поет,
якого б він не був діапазону, повинен мати свій, а не запозичений голос, свій
тембр, фарби і лінії, своє розкриття і явищ, і зображення подій, і явищ
дійсності. Багато вже мовилося про те, що в нашій поетичній практиці, зокрема в
роботі молодших і молодих поетів, багато штампу, сірості і поверховості, отих
загальнонудних «відписок» на певну тему чи явище, які нічого спільного з
поетичною творчістю не мають.
Тим радісніше стає на душі, коли серед потоку сірих і нудних
віршиків, в яких поезія і не ночувала, натрапиш на свіже й справді поетичне явище.
Нам здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини
Василя Стуса має хороші поетичні зерна. Маємо на увазі, зокрема, своєрідність
підходу до явищ життя і вміння узагальнювати ліричні роздуми (а не говорити про
них загально). Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино
злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну
культуру цього молодого здібного літератора. Це говориться не для пустослівної
похвальби, а для того, щоб молодий автор Василь Стус бачив свої недоліки,
швидше і глибше зростав і формував своє серйозне обдарування. В одному з віршів
він пише:
Не одлюби свою тривогу ранню…
І ми бажаємо йому цю «ранню тривогу» за свій поетичний труд
ніколи в житті не одлюбити, не загубити.
Щасливої дороги вам, молодий поете!
Андрій Малишко.
Читаючи ті вірші, я був подивований. Та ж я їх уже чув із
вуст самого автора. Але майже за п’ятдесят літ багато чого забулося.
Лід відчуження між
нами танув і почалися наші зустрічі. Цьому сприяло й те, що Василь познайомив
мене з Вінцасом Кузміцкасом, санінструктором нашої частини. Ось там, у його
“каптьорці”, дискутували ми довгими
вечорами. Цього русявого сержанта ми звали по-своєму – Віктором. Вінцас читав
напам’ять свої повісті. А ще був художником. У його каптьорці стояло
незакінчене художнє полотно – жіночий портрет. Василь Стус присвятив йому
великого вірша, в якому є такі рядки:
Тріщав мороз… Каптьорка.
Медсанбат.
І до убогої аптечки – Вінцас,
наш батальйонний
фельдшер, до реєстру
дописаний – поміж бинтів
і спирту,
пірамідону, йоду,
формідрону,
мовчазний і врочистий,
наче бинт.
Як склалася доля литовця Вінцаса Кузміцкаса? Я переглянув
чимало письменницьких і художницьких довідників колишнього Радянського Союзу,
але ніде цього прізвища не знайшов.
А відповідь прийшла досить несподівано. На з’їзді
письменників України, який відбувався в жовтні 2001 року, виступала критик і
перекладач Надія Непорожня, яка мешкала
у Вільнюсі. А Вінцас саме звідти був родом. Не могла ж вона хоч
що-небудь не знати про нього? Отож, ще до перерви, підсів до неї і запитав про
Кузміцкаса.
– Та я з його дружиною працюю,– несподівано почув відповідь.
– Ну, а Вінцас – як він?
Вінцаса вже давно нема в живих, – пригасила вона мою
радість. – Причина – алкоголізм Вінцаса. З Аполонією вони розлучилися за два
роки до його смерті.
Ми з Надією домовились, що вона знайде щось з архіву
Кузміцкаса і передасть мені поштою. Поки я чекав звістки з Вільнюса, Надія Непорожня відійшла в інший світ.
Здавалося, віконце, яке мені було привідкрилося, знову
закрилось. І все ж непокоїла думка: чи знайшла щось Надія про зв’язки Василя з
Вінцасом після повернення з армії. Мої зусилля дізнатися про це від її рідних
закінчилися невдачею. Її квартиру у Вільнюсі продано і весь архів очевидно,
залишився у нових квартирантів, а може, хтось і забрав. І тоді знову перечитав її єдиного листа до мене. У
ньому згадувалось, як я вже писав, ім’я Аполонії Кузміцкенє. Та вона ж працює в
Литовській енциклопедії? Невже в неї нічого немає про те, що мене так цікавить?
Почав розшукувати її прізвище серед працівників Енциклопедії. Марно. «Така у
нас не працює», – повідомили мені з редакції. Виявляється, вона вже давно на
пенсії.
Минув ще якийсь час,
і через Литовське посольство в Києві я
отримав її телефон. Спасибі друзям, не відмовили. І ось я чую її далекий голос.
Вінцас був родом з міста Укмерге. Після звільнення в запас одразу вступив до
Вільнюського держ¬університету. Будучи на четвертому курсі, вони з Аполонією
(до речі, однокурсницею), одружилися. Художником не став, але був блискучим
літературним критиком і перекладачем. Чи мав він якісь зв’язки з Василем
поштою, невідомо. Жодного листа від Стуса не мав. Вінцас, як і я, також нічого
не знав про долю Василя. Міг тільки здогадуватися. Він не дожив до Стусової
смерті два роки. Як і Тараса Шевченка, обох їх не стало у віці 47 років.
На цьому можна було б поставити крапку. Жодних документів
про наші зв’язки після армії не існує. Але я продовжував пошуки. І недаремно.
Зовсім несподівано відгукнувся Вільнюський державний архів. І, о, радосте, він
прислав мені диск з фотокопіями знімків, на яких зображені Василь і Вінцас.
Фото було аматорське, зроблене влітку 1961 року, і, звичайно ж, не досить
високої якості. На мене дихнуло ніби вчорашнім днем. Такими я їх зберігав у своїй
пам’яті. Ніби й не минуло більш як п’ятдесят літ. На знімках є ще два солдати.
Одного з них, з яким Стус сфотографувався, я знав. Це був секретар комітету
комсомолу (на правах райкому) нашого управління. Він в окулярах, як зараз його
бачу, в світерку замість гімнастерки. Його прізвища ніяк не пригадаю, а звали,
певне, Анатолієм. Ще двох згадати не можу, хоч, здається, бачив їх. Були вони
рядовими за званнями, але не рядовими за посадами, очевидно зі штабу нашої
частини. Зйомки були разовими, на природі. За спинами видніється водоймище. З
нього постачалася вода на нашу «десятку». Долучаю до цього тексту деякі
фотознімки, яких ніде в світі не було опубліковано. Тим вони і безцінні для
літературознавців і для шанувальників творчості Василя Стуса.
Ось так я дізнався, що двох з нашої четвірки уже нема в
живих. Залишились лише ми з Миколою Сенчилом. Він демобілізувався з армії на
рік раніше мене. І коли я приїхав у рідне село Росо¬ховатку в середині грудня
1963 року, на мене чекав сюрприз – лист від Миколи. Адресами ми не обмінялися,
а тому він писав по пам’яті. А знав лише назву мого села. Але того було досить,
щоб лист знайшов мене. У ньому, крім усього іншого, міститься й інформація про
Василя Стуса. Ось як писав про нього Микола Сенчило: “…раніше зустрічався тут
(у Горлівці) зі Стусом Василем. Зараз він в Києві в аспірантурі навчається.
Скоро там вийде його книжка. Взагалі Стус на висоті”. За сімейними обставинами
я одразу не відповів Миколі. А потім конверт десь загубився. Залишився лише
лист, єдиний спогад про доброго товариша. І ось завдяки моїй публікації у
“Літературній Україні” він “знайшовся”. Після звільнення в запас працював у
Горлівці на заводі, відвідував літературне об’єднання “Кочегарка”. Вступив до
Донецького університету. І, хоча важка хвороба надовго прикувала його до ліжка,
все ж закінчив його. Змушений був переїхати до Луганська, де проживає й тепер.
Микола надіслав мені свої спогади про Стуса. Виявляється, він служив з ним в
армії з перших днів. Дозволю собі навести дещо із цих спогадів.
“Василя я запримітив ще в Лубнах, де ми відбували військову
повинність. Це була глибока осінь 1959 року. Серед загалу стрижених, стишено
зніяковілих перед невідомістю він вирізнявся: широкоплечий, високий, стрункий,
погляд мужній, заглиблений у себе.
Одного разу Василь сам підійшов до мене. Познайомились. Він сказав, що чув від
товаришів, що я пишу вірші і хотів би з ними познайомитися. Я не одразу
насмілився показати йому перші свої поетичні спроби, писані російською мовою. Мій новий знайомий уважно
переглянув їх та й каже: “А чому б вам не спробувати писати рідною,
батьківською мовою? Ви ж бо – українець?” І тут же дістав із кишені
“Літературку” й показав надруковані там його вірші з передмовою Андрія Малишка.
А невдовзі я дізнався, що Василь закінчив Донецький педінститут і його теж
призвали до армії.
…І знову ми з Василем в одній частині. Тільки вже не на
Полтавщині з її голубими озерами, а на далекому Уралі, за Нижнім Тагілом, де
ліс, болото, надо¬кучливі комарі. Ми вже без зброї, військові будбатівці.
Василь – при штабі, а я – спочатку на різних роботах, а згодом слюсарем на
банно-пральному поїзді. Там я і спав, як того вимагала служба. У вільні години
сюди заходив Стус зі своїми товаришами. Надаючи “пільги”, я проводив їх у лазню
в будь-який час. Василь завжди мав у руках якусь книжечку. Найчастіше це були
твори Рильського, Яна Райніса, яким він тоді захоплювався”…
Такі ж поради, як і Миколі Сенчилу, давав Василь Стус і
мені, коли мова заходила про поетичну творчість. Ще й досі живе в моїй пам’яті
один, здавалося б, незначний епізод. Я з натхненням прочитав Василеві “свіжого”
вірша. Але він пригасив мою радість. “Гарна рима, – казав, – то лице поета. Намагайся уникати
іменникових чи дієслівних рим. Іменник краще римується з дієсловом”.
Звичайно ж, наші бесіди про літературну майстерність були не
частими. А якщо й торкалися її, то здебільшого говорили про форму вірша,
художній образ. А змісту, як правило, не торкалися. Скажу лише, що у віршах,
які читав Стус, та і в моїх, не було жодного рядка, де б славилась Комуністична
партія і Ленінський комсомол. Не знайдете їх і в подальшій моїй творчості. Ми
марили Україною, рідною хатою, коханою дівчиною. У мене її тоді не було, а тому
листувався з незнайомкою, адресу якої дав мій товариш.
Змісту поезії ми не торкалися ще й тому, що переживали пік
хрущовської відлиги, коли можна було писати про що завгодно, не боячись, що
тебе посадять за грати. Але в тому й уся біда, що багато письменників,
одержавши свободу, замовкли на десятки років. Сам Василь Стус не раз скаржився,
що до нього не приходить натхнення. Але хіба не так сталося 1991 року, коли
Україна здобула незалежність? Знаю поетів, які відтоді не написали жодного
вірша, окрім посвяти.
м. Вінниця
Закінчення в наступному числі.