«У ритмі дощів проминають століття…»

120

Щойно у видавництві «Український пріоритет» побачила світ
нова збірка поезій знаної української поетеси й прозаїка,есеїстки й публіциста,
відомої журналістки Надії Степули «Джмелиний блюз». Це – не лише справжнє свято
для простих шанувальників поезії, а й вишукана пожива для гурманів, адже  поезія Степули – цілком окремішній острів у
не такому вже й великому морі української інтелектуальної елітарної та ще й
жіночої поезії. Що тішить найбільше – цей острів залюднений! На ньому живуть і
люблять, страждають і творять, відчувають і співчувають, на ньому вирують
пристрасті, але панує ніжність. На цьому острові цвітуть квіти й шепочуть
травинки, листи ще пахнуть листям, а птахи і звірі – не щось чуже, а
рівноправна складова цього високого життя у слові! І ми з подивом
пересвідчуємось, що, виявляється, немає жодного антагонізму між бездоганною
логікою вишуканого раціо й тендітністю та вразливістю найтоншої емоції. Але
тільки тоді, коли обидві вони – справжні! На цьому острові – все справжнє:
чарівні світанки й самотні ночі, пронизливий вітер і львівські леви, висока
естетика стилю й цнотлива етика почуттів, природна присутність душі у кожній
краплині Космосу і непідробна її зболеність за всенький цей шалений світ, що
рветься в Хаос…

Надія Степула інтуїтивно відчуває всесвітній тренд
космогенезу – процес Божественної еволюції, розгортання Духу із матерії, Його
вивільнення із добровільного полону, тому її поезії наскрізь просякнуті Його,
Духа, присутністю, у них немає приреченості й безвиході, скільки б жалю і печалі
вони не містили, вони життєствердні й наскрізно світлоносні, хоч ти і розумієш,
що «блюз – це, коли хорошій людині сумно»…

«Поет – хранитель незчисленних ликів живого», – сказав
колись Максиміліан Волошин. Ці слова ще і ще раз згадуєш, читаючи поезії Надії
Степули, але тут-таки ловиш себе на думці, що цього, безумовно правильного,
висновку явно не достатньо, щоб осягнути, а більше того проаналізувати її
поезію! Бо ж поруч з мерехтінням отих «ликів живого» – незчисленних,
несподіваних і незбагненних – ще й цілий калейдоскоп образів – завжди свіжих,
дзвінких, стереофонічних і ніколи – як самоціль, заради «красивостей», а лише
для того, щоб знайти самій і донести до нас, читачів, оте забуте значення
слова, про яке писав колись великий Потебня. Щоби знайти його, слова, «потаємні
смисли», як пише сама поетеса. А щоб віднайти ті смисли, автор намагається із
хаосу звуків виділити один-єдиний, тільки їй доступний звук, привести його в
гармонію з камертоном власної душі і через специфічну (поетичну) зовнішню форму,
яка відповідає членороздільному звукові в слові, за допомогою образу передати
цей звук знаком, знявши з нього прокляття німоти, примусивши його звучати на
папері.

 

…Надходить добрий день, – і він не буде вічно,

 За ним, як за листком
опалим, тихо жаль.

 Але листок той був, і
знаю я, навіщо.

 І знаю, як бринить у
нім мотив прощань.

 

Й тоді ми бачимо звук і чуємо слово! Й тоді ми розуміємо,
«де жива поезія». Більше того, ми якось одразу здогадуємось, «де вона живе».

 

…Заганяє вітер листя в невід ночі.

 А рибалка трусить
зорі з ятерів.

 

Поезія Надії Степули дивовижним чином поєднує в собі
вроджений аристократизм світовідчуття з надбаним демократизмом світобачення,
повну відсутність епатажу й піротехнічних витребеньок з філігранною точністю
формулювань, бездоганне володіння пером і відсутність його слідів на папері. І
чи не тому, прочитавши її вірші, ще довго чуєш їх відлуння у власному серці?

 

…Луна луни відлунює луною,

 Та скільки б лун у
лунах не було,

 Затихнуть всі,
набавившися грою –

 Розбитих слів
розбитим в друзки склом.

 

Надія Степула – поет з необмеженим кругозором та ерудицією,
поетичною й життєвою, з величезним багажем знань, пізнань, здобутків і втрат,
зі зболеним відчуттям абсурдності світових циклів, де

«У ритмі дощів проминають століття,

 Лишаючи трохи
неспалених книг»,

та стійким переконанням в його, світу, непроминучості, адже
вона чує, що

«Зозулі на листя кують – на поліття,

 Віщуючи добрий врожай
зернових».

 

А поза тим, поза густою словесною магмою її вірша, поза
високою естетикою її переконань, поза всеохопністю її зацікавлень і
всепроникним поетичним поглядом, постає витончена й самотня душа стомленої
марнотою стрімкого міського життя такої дитинно беззахисної жінки, що починаєш
розуміти Всевидящого.

 

…З-понад фіранок де-не-де

 Торшера свічка
палахкоче.

 І побут зморених
людей

 Сльозить Всевидячого
очі.

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!