…ЦЕ ТАКА поетична модель існування душі Василя Куйбіди, що
у ній взято до уваги і одверзлі розломи свідомості художника, непосидющого
мандрівця світами, полювальника на імпульси-рефлексії, що приходять часто, але
не завше залишаються. Здійснено-нездійсненні мандрівки не лише фізичними
окресами… Ойкуменою душі. Просторами перевтілень. Де – не здобута досі
свобода й – насправдішність; й ще дещо; поки що нез’ясовне й, тим паче, не
окреслене, але таке притягальне у своїй напливаючій сакральній енергетиці. І
отворивши метафору, туди можна одкровенно дістатися. І там бути: іншістю
тривання. І тішитися неспростовною безконечністю.
Реальність вакантна.
Відчиню двері у світання
невідоме,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Яке чекає мене безсонно,
Зрівняюся з ним ім’ям своїм.
Інакший, але тутешній.
Ця строфа – з першої поезії у книжці Василя Куйбіди „Простір
перевтілень”, Київ, „Юніверс”, 2013р.; 222с.
…Поетична модель існування душі. І це – так немало,
відважно, гадається мені. В ойкумені „інакшого, але тутешнього”.
ПОЕТИЧНИЙ СВІТ, теперішній і колишній, і, трохи, майбутній
постає й в іпостасі еґо-свідомості самотнього подорожника у колоритному і
манливому світі („Розфарбована тиша”, перший розділ книжки). Ліричний суб’єкт
демонструє в такий спосіб свої усеможливості: аж до здолання часопростору:
…Випередивши себе,
Не знаєш, про що питатися:
Дорогу, клубок, гілочку
чи село.
…Приваблює гармонія духу в „просторі перевтілень” й
концентрація на метафористичній з’яві нового, незнаного досі; природна
очевидність художньої деталі. „…Випередивши себе”.
Я не знаю, що це за дерево.
Не знаю назви.
І хто залишив його тут
На узліссі самотіти.
Але чому воно так довго
Дивиться на мене?
Образи дерева, самотності, незбагненного духу і
трансцендентного перевтілення в цій поезії творять асоціативну картину душі
ліричного персонажа; духовно-чуттєві екзистенції… І, разом з тим, вони є
напрочуд матеріально конкретними й виразними, я б сказав, навіть
буденними. Дещо забігаючи наперед,
поставлю зарубку: це – одна з напрацьованих якостей стильової системи В.
Куйбіди.
…СВЕРДЖУЮЧИ, що „деякі сни треба переглянути наново” (цикл
„Колекція снів”), автор ніби прагне поновити окремі свої естетичні засади.
Зважуючи творчі зацікавленості:
Ця колекція снів не приваблює нікого.
Я, її таємничий володар,
Іноді самотньо переглядаю
Їх некольорові короткометражки,
Купуючи квиток сам у себе.
…Доволі вишуканий мінімалізм і стримана манера поетичного
фразоутворення – ще одна ознака творчого почерку Куйбіди. Сказав би –
визначальна. …Як приглушена колористика у давньому українському живопису.
Іконопису. Стримано та виразно.
…ВІЛЬНИМИ та невимушено-природними за формою й доволі
ваговитими за змістовою сутністю є в книжці констативні верліброві поетичні
тексти, що легко сягають достатнього рівня метафоричного узагальнення. Не
думаю, що їх якимось чином слід протиставляти римованій поезії Куйбіди,
дошукуючись переваг в один чи інший бік.
…Це як шлях самотнього воїна, – досконалість духу потребує пошуку й тривання. І різноманіття. І терпеливості.
Сидять на березі річки двоє.
Зліва – Конфуцій, справа – Геракліт.
Споглядають.
Нікого течія не несе,
Ніхто у воду не заходить.
Як знати, чи змінилося щось?
Річка на берег дивиться,
На двох, які там сидять незворушно.
Як знати чи змінилося щось?
…АВТОРСЬКЕ світовідчуття й переживання ліричної ситуації у
цей момент було саме таке (цикл „Толока”):
…Трава вмирає, спогади ростуть,
І вірші пише круками покута.
І пахне сніг зорею на крові…
Щемко. Біль; чисто по-чоловічому; приховано за стислою
констатаційністю та деякою урізаністю поетичної фрази.
Знаю, що велеслівність аналітичних інтерпретацій тут лише б
зашкодила. Прислухáюсь. Не більше.
…І сприймаю, як художнє дослідження станів розширеної
свідомості. Сприймаю.
…МЕДИТАТИВНІ чування ліричного героя, який „пригадував
небо!”, знайшлися не зненацька. Це ніби вивідування власної душі, що її „Хтось”
розбудив. До цього слід було прийти.
…І ось уже промінь, що відбився від тонко і точно точеної
грані магічного кристалу, споріднює поезію з форматами монументальних
малярських картин та довірливою мелодійною музикою:
Хоч неба таки я згадати не зміг:
Гілля затуляло уяву,
Та вперше закликав непрошений сніг
На каву.
Смакуючи разом духмяний напій,
Космічну ми слухали фугу.
Ні зір, ні світанків – святий супокій…
І хуга.
(Цикл „Озимина”)
ЗНАХОДЖУ поетичне занурення в природу; намагання відчути
чисті потоки енергії, вільні від суєти захланної та олжі агресивної. На
понижених регістрах. У стилістиці довірливого перемовляння; затаєної
ностальгії. Ностальгії.
Заплутався у тиші та зимі,
Запраглий і народження, і болю.
Коли доокруг сніговища німі,
Душі нестерпно хочеться на волю.
(Цикл „Озимина”)
…І ще один добротний зразок правди негомінкої лірики
Куйбіди:
Я скибу неба візьму у руки,
Бо небо синє і ще гаряче.
Світи шовкові сотають звуки,
Які зі світла ростуть неначе.
(Цикл
„Вирування принад”)
Автор не намагається силоміць втягнути в розмову. Він просто
залишає свою бесіду відкритою у художньо-етичній парадигмі свого поетичного
мислення. Бесідуйте. Будьте резонатором.
ПОЕЗІЯ Куйбіди – притишена й неголосиста; навіть в
окремішніх випадках. Автор, вбачаю, ніколи не ставить собі стадіонних
„надзавдань”. Серед іншого сповідує сакральну красу трагічності буття. Йому не
закинеш надмірну легкість письма, ощадливе намагання „не рвати душу”, тішитися якимись наївними елементарними
пейзажами чи буколістичними картинками. І тут справа не лише в його певних світоглядних і психологчних
мотиваціях. Радше, – це такий спосіб поетичного мовлення, здатність співчувати:
давно сформована естетична потреба.
Подекуди проглядається акторство його ліричного „я”. Але
воно не має нічого спільного з кривляннями чи позерством, є лише одним зі шляхів до віднайдення тожсамості
образу поетичного. Нагнітання – аж до межового емоційного стану. Знову ж таки,
без будь-якого штучного моделювання драматичної ситуації.
…Саме така проривна семантика, своєрідна метафорична
пластика дозволяють мені говорити про Василя Куйбіду, як про все більш цікавого
автора в сучасній українській поезії. Від книжки – до книжки.
ЦЕЙ ПОЕТ уміє по-особливому бачити та легко й природно
узагальнювати. Знаходити свій шлях і поступово торувати до виднокраю. Де лінія
незмінно провадить до обширів насправдішнього. …І в такий спосіб автор
спонтанно записує відчуте, здобуваючи енергію внутрішнього часу. І тоді навіть
звичайні слова, чуті-перечуті, вживані-перевживані, вироблені в досконалий
ланцюг віршової реакції, стають заповітним кодом для того, хто прагне збагнути
найглибші глибини, – аби задихала, захвилювалася поезія в поезії…
…Хто дорікне за такі перевтілення та „труднощі”?!. Аби
тільки серце озвалося! Озвалося.
ГАДАЮ, що вдячний, свій, читач налаштований на камертон
поезії Василевої, завжди знайдеться. Без всезагальщини. І це добре. Тим паче,
що поетів, які подобаються всім, просто не буває. Бо поезія – справа одинаків.
І з одного (авторського), і з другого (читацького) боку.
м. Львів