У позасвіті мови

Пишемо, як живемо. Не на папері, а в собі: папір приймає
все. Інша річ – твір: чи й не з першого рядка, речення чи мовленнєвого уступу
він, знаючи про себе більше за автора, починає багато чим перебирати, а коли
промине рубіж прийняття душі чи духу, взагалі стає малокерованим. Або керованим
виключно собою, що, принагідно зауважу, письменника непомірно звеличує. Зчаста
без навіть сліду цієї величі у письменникові як людині. 

Аби ледь означена думка не загубилася, її уточню: надимання
своєю значущістю стає у мистецтві похідною духовної пустопорожності. Покликаний
до Слова поет чи прозаїк (драматурги працюють в режимах дещо інших) не мають ні
потреби, ні часу на розмаїті художні «перевтілювання»: вони є, ким є, навіть у
випадках маскування під когось іншого, позаяк обраний спосіб художнього вислову
має літературних персонажів всього лиш персонажами, чий творець  одноіпостасний,  а текст – єдиносутній. Стосується це, правда,
літератури модерної; у давніх, а надто релігійно забарвлених художніх
структурах, поле залежності конкретного і всезагального не просто змикається з
тою чи тою традицією, а репродукує цю традицію як найголовнішу святиню.

Для авторизованої бездарності такою святинею стає  виключно вона, що й пояснює обвальну
знікчемнілість т.зв. «масової літератури», яка не хоче і давно вже не може
відсторонитися від здичавілої «масової свідомості», де владарює кіч. Що це
таке, найкраще знає, для прикладу, І.Малкович,  
чий видавничий внесок в скарбницю національної культури є одночасно і
внеском на власні банківські рахунки, що ніби не виглядає жодним гріхом. Проте
як сказати; гонитва за тиражами аврально перекладуваного «Гаррі Поттера» при
одночасному й суто фразовому вболіванні за духовну стійкість менталітетних
підвалин рідномовної культури стратегічно малосумісні. Навіть при балачках про
європейські загальнокультурні пріоритети, серед яких «чистий прибуток» не
значиться. Утім, як для кого.

На щастя, серед людей пишучих є і вічно пребудуть диваки,
вслухані у потреби і запити не те що не меркантильні, а не замовні. А точніше –
людинозбудні. Саме серед цього типу прозаїків зберігається і художньо
рафінується тяжіння до бесідності як екзистенційної норми; ті, кого ми
називаємо обивателем, плебсом, тою чи тою масою, не рефлексують. А хто
рефлексує – з точки зору загалу повносило, себто на весь об’єм шлунку й решти
потреб тіла не живе. Позабезсумнівною є делегованість речників наголошеного
існувального клону у «лави» письменства, де вони заповнюють книжковий
ринок  продукцією про різну чисть і
нечисть лабораторного здебільшого виробу й кшталту. А головне – психоделічного
за призначенням, оскільки читацькій свідомості пропонується не живе добро і
зло, а його розважальні замінники. Зрозуміло, що література цьому інстинктивно
противиться. При тому – не без допомоги тих  
самих  звертань  до 
праці  уяви,  до  
енергетики   мрійництва,  якими послуговуються агресивні й
технологізовано плодючі її руйнатори. На українському терені серед тих, хто
кидає виклик псевдохудожньому валу, щорік більше вирізняється доробок і постать
Мирослава Дочинця.

Останнім його романом «Криничар» (Мукачів, «Карпатська
вежа», 2012) читачеві пропонується далеко не перша, але для літератури вкрай корисна
спроба деперсоналізації земної історії з тим, щоби позірна множинність її
контекстів не  затуляла метаконтекст
загальноцивілізаційний. Досягти цього на рівні суто риторичному можна, звісно,  теж: людське мислення як продукт, певною
мірою, отарний, легко погоджується на веденість, емоційно розтеплену лінивість,
а в цілому – байдужість до безнастанної інтелектуальної та світо- й
людинопізнавальної праці. Споживати давно пізнане до того ж привабливіше й
легше, не кажучи вже про ілюзію вищості теперішніх художніх наробок і способів
змістоявлення над наробками  давнішими.
Однак праця з орієнтацією на більш-менш вивчену натуру і праця, грубо кажучи,
безнатурна перебувають у різних позиціях щодо читача і мови, оскільки
зорієнтовані ні різні реальності: ту, що 
є нами живими і ту, що  грубо
соціалізованих нас не конче потребує.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Дочинець репрезентує реальність останню, що пояснити важко,
але спробую.

Ще  до першого
пришестя у людське мислення Христа письмо різних країн і різних цивілізаційних
самосвідомостей знало про сповідальність. Перед ким і заради чого  – 
краще не видумувати, аби не тривожити всує Бога, який дав нам можливість
стати його подобою і більше про себе не нагадує. Нескінченні відчити про
замислене чи сподіяне з того часу перетворилися на певну літературну норму,
якою множилися благі наміри, чиїм сховком стала аж ніяк не т.зв. «дійсність», а
мова. Саме або найперше у ній осідали смисли, опісля названі Добром, Злом,
повнилися дедалі тоншими нюансами поривання благородні та відворотні, огранювалися
поняття про душевні цноти і різне внутрішнє сміття, яке вигорнути  із себе цілком ще не вдавалося нікому. Мова
із знаряддя спілкування перетворювалася ще й на моральну та  духовну скарбницю, приступну для кожного
смертного. Проте виключно тоді, коли той чувся або здатен був чутися
безсмертним. У сенсі практичному це відбувалося при внутрішньому доторкові до
смислів, що у Слові відстоялися і перейшли у відання вічності. Зрозуміло,
відносної, зацикленої на людині з певним типом рецепторики, пам’яті, етико-естетичної
ноосфери, котру віддавати тільки довкілземності хто зна чи доцільно; Небо як
духовна субстанція присутнє і в кожному з нас. Якщо, звісно, ми не просто
вживаємо слова «мікрокосм», «макрокосм», а ними самопояснюємося.

 Настав, очевидно, час
звикати (або й звикнути) до нашої щоденної включеності у  минуле, сучасне та майбутнє як синтезованої
мовою гіперреальності, ж и т т я  у якій
кардинально відрізняється від життя у віці ХVІІ-ому чи ХХІ-ому бодай тим, що у
ньому немає дратви, нужника, комп’ютера, сільради, міськради, промислових у
атмосферу викидів, бутиків, футболу, шенгенської зони, Євросоюзу, курсів валют.
А що є – то як у кого…

У Мирослава Дочинця генераторами художнього змісту
здебільшого стають:

а/ вкорінений у вселюдську 
свідомість духовний фантом «золотого віку», сяєво якого проміниться чи
не від кожного слова, яке прийшло до нас із давнини. У тому числі й давнини
«чужоземної», що, попутньо зауважу, заторкує свідомісні пласти біблійності, про
котру можна безпосередньо не згадувати, але багато чого від духовно «аурних» її
інгредієнтів брати. «Про лак треба говорити осібно. Лак царює в робітні
малярській, як сонце царює над світами. Бо й сам лак – як миро сонця. Суди сам,
мій читальнику. В літню жарінь, коли духотно пахне липа, ми виносили широку
мису на осоння. В неї наточувалася льняна олива, тиснута на  холодному камені. Минув її день проти сонця –
і під блюдо підсувався камінець. І так сорок камінців – сорок днів. А на ніч
судина закутувалася в плахту. Коли ніч вітряна й свіжа, оливу вносили в
світличку, аби не гусла й не пухирилася…». Справжня перед нами технологів
виготовлення лаку, чи намарена – не суть важливо: це за всіма стилістичними
ознаками дійство посвячених, і цього досить аби йому вірити. А з тим і
перейматися його космологічною дотичністю до багатьох божих таїн. У тому числі
й таїни всевічного палахкотіння Сонця.   

б/ відкрита й повсемісно та деталізовано підкреслювана
праведність «оречевленого» текстом життєплину, де є багато різного, але немає й
сліду звичного для модерних часів імморалізму, за яким стоїть переконаність у
тому, що життя треба приймати таким, яким воно є. По-перше, бачити й тямити, що
саме бачиш,  вдається далеко не всім.
По-друге, у самій структурі баченого існує безліч рівнів малопрактичного або й
зовсім не практичного ґатунку, приналежних до царини, скажемо так, духовної
естетики, яка для Дочинця важить куди більше, ніж краса спожиткова. «Замовляю
вже і дуги, що сімома райдугами зв’яжуть міст із небом. У поріздвяні морози
вийдемо під саму полонину, в Лопухово, – вибирати сосни. Вони мають дзвеніти,
як дримби в зубах одданиці. Вони вузлуватими лапами загрібають під себе каміння
і тихо риплять на  вітрі свої журні
самотинні співанки. Наче аж чуєш протяжний голос умореної верховинки». Кожне
слово у наведеному уривкові належить світові найперше працьовитому, але (і на
цьому тримається художній усесвіт роману) працьовитому не бездумно чи
механістично, а – одухотворено.

в/ нічим особливо не маскована  повчальність подієвої «фактури», котра
добирається з урахуваннях кількох, принаймні, до неї вимог: те, що герої
роблять, чим переймаються і у що душею вгрузають, не повинно орієнтуватися на
голий визиск; те, у що ті самі герої вірять, є вислідом безперервної
внутрішньої праці; те, чому герої радіють, є й радістю самого автора, якому
найбільше важить щопосторінкове доведення далеко не простої істини – земна
цивілізація, якою вона склалася і продовжує складатися,  є виплодом світла. Якого саме і в який спосіб
сполучного з живлячою його темрявою,  –
немає особливої потреби розводитися: письменницька творчість, власне, й побутує
у якості  речника щохвилинної
перехідності   зла   у  
добро,   мертвотності  – 
у   життєвість,  незрячості 
–  в зрячість.

Аби у лінивого, себто звиклого лише до газетних літературних
розумувань читача, не склалося враження, ніби Дочинцеве письмо тяжіє передовсім
ба й виключно до велеречивості, характерологічної та моральної статики,
зауважу: у ньому присутня не лише сюжетна динаміка, а й  своєрідна конфліктність. Стосується вона
насамперед авторства як певної цивілізаційної позиції: Мирослав не засуджує
сучасність, тобто не додає жодного слова до есхатологічних всіляких нарікань та
квилінь. Але й не пристає до думки, що соціальний рух людства йде виключно по
висхідній прямій. Більше того, він як закарпатець з доволі об’ємною історичною
пам’яттю сумує за минулим, яке не тиснуло на людину так, як тисне на нас
сучасна економіка, стабільний стан якої грубо замкнутий на споживацтві. Дико
(дозволю собі  дещо відволіктись) щодень
слухати й читати про те, що благополучними є найперше ті держави, де щодень
більше купується. Виходить, гуцул,  на
подвір’ї якого не стоїть мерседес, а в хаті не верещать цілоденно  радіо та телевізор, є дикуном, а німець чи
італієць, які не вилізають з бутиків і супермаркетів – райськими
персонажами.    Те саме стосується тих,
хто ночує в ресторанах та клубах, сидить на концертах Жванецького або й
Мадонни, відпочиває виключно серед мільйонерів та мільярдерів: про них пишуть,
їм заздрять, а нам, що ладні заплакати від доторків до босих ніг роси, від
видива сповитого ранковим туманом узгірка, недвозначно співчувають. Хай так,
каже на це (і не тільки на це) М.Дочинець: ми не належимо до авангардних колон
вселюдського мурашника, орієнтованого на успіх. У тому числі й успіх у живлюще неминучій
світовій війні. Хоч чимало патріотизованих придурків воліють нас бачити при
шаблі, на коні і в шароварах. Але  над
нами  є сонце, довкіл доріг – пшениці,
довкіл хат – вишні і яблуні, а на Закарпатті – виноградники, ліси, є тьма
тьмуща річок, озер і ставків, а в містах і над містами Небо, у яке, щоправда, з
балконів і лоджій дивляться лише одиниці. Але дивляться!      

Романом «Криничар» його автор сам себе переконує, що
цивілізаційна повноцінність – річ не те що відносна, а малозалежна від грошового
еквіваленту соціального поступу, хоч веде постійно мову саме про гроші, котрі
безперечно ж існують і у вищезгаданих пшеницях, і в гірському повітрі, і в
думках та клопотах тих, кому належить переконувати читача у своїй коли не
безгрішності, то концептуалізованій позитивності. Стосується це найперше
багатослівного пана Кутьо, якому автор передовірив оповідний плин з тим, щоб на
його поверхні була присутня не лише розмаїта буттєва конкретика, а й певна
людська доля. У знятому вигляді ця робітна настанова цілком відповідає
засадничій вимозі до будь-якої белетризованої історії  – 
переконувати  не благими намірами
(це прерогатива релігійного світотлумачення), а наслідками цих намірів. Усі
житія християнських, для прикладу, святих вивершуються канонізованою святістю,
а «святі» в романістиці – то не жупели, а знаряддя практичної доброчинності.
Зрозуміло,   психологічно   доведеної,  
проте   цю  дражливу   
текстотворчу проблему я наразі не чіпатиму, оскільки вже сама назва мого
опусу вказує на суто філологічні джерела того різновиду художньої правди, котру
М.Дочинець пропонує вселітературному 
нашому  торжищу. Про шлях свого
героя з ями люмпенства до заможності він веде мову, змушений вдатися до
тавтології, теж мовою,  але у лексичному
й семантико-образному сенсі «чистою» від модерного й модерністського «сміття»,
до якого у першу чергу належить суржик, білянауковий фальсифікат, розмаїті
фольклоризми тощо. Його експерименти з історичним часом теж стосуються
передовсім робочого письменницького словника, де переважають назви станів, дій,
інструментів, забаганок, буттєвої «текстури» 
рукотворного ужитку, що й в’яже сучасність з бозна якою давниною. «…За
маляром чорною вервечкою, піднявши голови, йшли Божі люди. Молодші підтримували
старців, що не покидали своїх склепів роками. За ченцями, кадячи ладаном,
ступали священики, а за ними, затулена корогвами, сунула строката лава мирян.
Хвіст людського потоку губився в порошаній купелі. Брязкіт заліза змусив нас
повернути голови. З боку города на мостини ступали цеховики. Учнівська памолодь
несла попереду прапори й скарбниці. Зброярі, замикаючи ремісничий хід, били в
залізо. За ними без видимого краю товпилися торговці, поденники, дроворуби,
копачі і всякий інший люд. Тяглася голомоза дітлашня з сиротинця і каліки на
костурах, А вдалині, над річищем голів, колихалися клаптяні шатри циганських
возів. Майже одночасно з двох боків загупали, зарипіли, зачімхали чоботи,
боканчці, постоли й босі п’яти. Міст радісно озвався, загудів…». Не скажу, що
саме цей, згідно задуму – апофеозний уривок (будівництво на власні гроші моста
у дарунок Мукачеву стало для головного героя знаменною віхою всього його життя)
дає вичерпну уяву про суть авторської ворожби стилем і духом викладу, але
читач, гадаю, погодиться, що з ним розмовляють з установкою на раритетність
світу, увібганого саме таким інваріантом духовно-мистецької  бесіди про те, як треба жити і жити заради
чого…

Мова, мова, а подекуди й виключно мова духовно-професійного
ужитку не одного, а багатьох минулих віків 
у романі «Криничар» вивищується над усіма іншими його достоїнствами та
принадами, серед яких для письменника чи не найбільше важить  учительність як мета і сенс художнього
письма. Щодо цього зауважу одне: про ціну грошей говорять самі гроші. Окрім
того є висновки й висновки: ті, що герой 
здобуває внаслідок власної внутрішньої роботи, для читача не виглядають
нав’язливими. А коли ті висновки пропонуються уже у вигляді віддистильованої
непомильної істини – ставлення до них міняється. Незрідка – кардинально.

Чаклуй, друже, й далі. Шукай себе і нас там, де без тебе ми
не побували б. Їй-право, це дуже і дуже потрібно. 

 

м. Київ