У пошуках спорідненої душі

262

…Я до цієї книжки, що займає своє місце на ближній
стелажній полиці в моєму кабінеті, певен, буду повертатися ще не раз. По
віднайдене сокровенне, по пульсуюче підсвідоме, по колоритне львівське, по
несподіване та єритуюче у художньому сприйнятті, здавалося б, давно знаного…

…А ще тут є провокація для здійснення чогось; навіть для
стрибка над безоднею. Безоднею життя.

 …І все це – у
артистичному виконанні старушенції на ім’я Софія Петришин. Вона ж бо тут –
головна! І незмінна!

…І книжка: якась окремішня в сучасному українському
літературному процесі. Ще не прочитана належно! Чомусь?!.

 

ЗІЗНАННЯ ЧИТАЛЬНИКУ

Добре, як ось у нашому випадку, якщо в книжці є певне
програмне „зізнання”; естетичне та моральне. Тоді авторство підступається
просто до серця читальника й розмови стають довірливими, з гамою теплої
колористики; що триватиме довший час. І час буде довгим.

Ю. Николишин-автор одразу передньословно позначає: „Пишеш із
багатьох спонук, та найсильніша, непереборна – роз’ятрити своє єство до самої
суті, до появи тієї духовної іскри, якою Бог запалює наше життя”. Й далі,
знаючи, що письменник буде провадити свою лінію саме в такий спосіб,
налаштовуєшся на відповідний лад. Збираєшся з почуттями.

І зовсім уже сакральне: „Мотивація написання цієї повісті
має ще якийсь потаємний закуток, коли йдеться про особисті стосунки з рідною
бабунею, яку на старість літ обплутують незбагненні, а тому й страшні,
пристрасті – вони роз’їдають душу навіть тобі”.

…І ти вже готовий читати ці тексти. Що в них чекаєш прориву
від узвичаєного, буденного: Юрій Николишин „Стара при надії”, „Апріорі”, Львів,
2011р., 165 с. Ще б пак. І тема, і вся атрибутика до неї зовсім не звичайні
навіть для новітньої української літератури; та й формальна незбитість твору…

 

У ПОШУКАХ СПОРІДНЕНОЇ ДУШІ

…Гадаю, Юрко Николишин упродовж років інтуїтивно, неквапом
намацував цю майже екзистенційну біографічну історію Старої; вишукуючи
безнадійно споріднену душу, нехай навіть із затемненостями та віддаленостями,
деформаціями, що належали людині драстичній та „іншій”.

 …І все це могло б
стати „чимось”. І стало. Для повістевого персонажа, власне, – героїні. „Саме
тому поглинаєш тони матеріальних продуктів, аби виробити бодай якийсь продукт
духу – цього найціннішого елементу буття, бо тільки він здатний уберегти нас
від глобального провалля часів”, – зауважує автор у своєму „слові”.

…Й надалі „нічого нового не вигадує, а лише словами
вигаптовує натуру – справді живої людини, саме так, як живописець творив би її
портрет”. І все ж – вигадливо…

 

ВІН І СТАРА

Він іноді навпомацки шукає себе (в історії, в сучасності,
навіть, –  у майбутньому). І знаходить. І
тримається! І знає щось окремішнє. Таке, що змогли довірити лише йому; як
розумільнику, як рідному, як потребуючому…

…Він дуже реальний і в цьому: йому потрібний не лише контакт,
а співпереживання, віддзеркалення, промовляння. Він любить „стару при надії”,
як самого себе, але не повсякчас усвідомлює це. Цей монолог-повість „старої”
насправді і його дорога до себе; адже він со-тво-ре-нник цього парадоксального
образу. Він – її онук.

 

КАРТИНИ В ПРОСТОРІ ТА ЧАСІ

Повість є нарочито вільним витвором, у плані сюжету,
хронологічної подієвості, архітектонічної спорудженості. Проте, з огляду на
природну та органічно самоплинну організацію тексту, принаймні я не вбачаю в
цьому якихось суттєвих літературних вад; або перешкод для сприйняття твору.

Радше, картини, вмонтовані в час, кінематографічно точно
сприймаються зором чуттєвості, взаємопідсилюючи одна одну та вибудовуючи
напружений емоційний ряд. Що, як правило, подобається вишколеному подібними
текстами реципієнту. Добра робота. Саме так.

 

ЛЬВІВ ТА „ІНШІ”

Зауважую, у Юрія Николишина Львів дуже подібний до себе.
Достатньо виразними є елементи біографічного тла, впізнаваними вулиці, площі,
кам’яниці, якісь навіть віддалені закапелки Галицького краю. І разом з тим,
просто таки за Франком, „повістяр оперує живими людьми, особистостями”, а тому
„повість зможе заняти сучасних живих людей”. З їхнім способом життя, фантазіями
та уявленнями про себе та інших. Зрештою, один із розділів твору так і
називається „Інша”. Несприйнята. Неприйнята Старою. Така собі пані Калитова.
Сусідка. Та що з неї візьмеш, якщо „вона навіть макарон ріже так грубо, як
селючка остатня!” Усталений світ Софії Петришин не відпускає її ні за яких
обставин. Й усіх довкола неї.

 

НАПЛИВАННЯ ТЕКСТУ

Автор створив цю повість як суцільний, очевидно
вертикальний, неодноплановий текст, що, можливо, колись складався з багатьох
окремих записів (навіть на понівечених аркушах). Не виключаю деяких відкинутих,
але згодом знову повернутих до робочого масиву напрацьованих матеріалів, як
таки невідривне від художньої концепції твору. І те, що з’явилося, як доволі
досконала текстологічна форма, має жваву властивість легко вступати в контакт
із читальником, спонукати до динамічної співтворчості, неординарного мистецького
мислення, експериментувати з генетичною пам’яттю…

Його Софія Петришин, попри свої дивацтва та прикрий
характер, має живу душу й апелює до інших душ, навіть тих, які міцно замкнулися
в зашкарублих, незмінно потребуючих тілах.

Вона наговорює (повість-монолог) не лише свої тексти; вона
наговорює своє життя. І це нам до лоскоту в грудях цікаво. І ця лектура
справляє враження такої, що існувала у просторі літератури ще задовго до Юрка
Николишина. І ніколи не тяжіла до масовості.

 

І ЩЕ ПРО ТЕКСТ НАЗАГАЛ

Писано цей текст, як одну суцільну цільність і водночас –
певний реально-сюрреалістичний простір. Який би не лише контактував із читачем,
а спонукав до співтворчості, нестереотипного мислення, підсилення генетичної
пам’яті. Письменник знає живу душу й апелює навпрошки до нашої захованості.
Отакої!

…Подеколи дошкуляє авторське честолюбство, подекуди нелегко
здолати самолюбиві спонуки… Одначе, все ж прагнеться до кореневих значень, до
першоджерел, до потаємних ароматів, незвіданого в людській природі. І це роз’ятрює
душу. Душу.

 

МАНДРІВКА ДУХУ

Ця повість справляє враження перманентної духовної мандрівки
словом, різноспробами отворити його мушлю і відшукати  найодкровеннішу, первинну перлину… Аби не
триматися простої лінійності розповіді, а намагатися захопити весь
багатовимірний  простір художньої
зацікавленості та мати добру нагоду засвідчити свою присутність. Мати сюжет
повністю до своїх інтересів, а не прислуговувати йому. І не гукати: „Трясця
його матері!”,  коли не хочеться
прошкувати туди, куди так наполегливо спонукає тебе якась відверто зумисна
потреба художнього наративу. Нехай навіть зухвала!..

 

А НАСАМКІНЕЦЬ СТАРА

сказала, а чи подумала:

„Хто перестає гратися, перестає жити. Чомусь старші люди
втрачають здатність знайти собі якусь потіху – забаву життя. Навіть дитина, не
навчена бавитися, не є щаслива… Молодь собі забавляється  і їй смішно на нас дивитися. Молоді вміють
знаходити собі розвагу, а нам дивитися зась. Усю серйозність життя переклали на
нас”.

Отож – таки Гра! І, очевидно, – частина все тої ж Гри в
Бісер. Життя триває. 

…Тим паче, що автор стримано додає: „Ця дивна стара, в якій
не знати чого більше – лихого чи доброго, скам’яніло застигла в стані
вагітності й обіймах змії, мабуть, тієї самої, що вночі не давала їй спокою, що
в отруті своїй приховує істину…  Ця дивна
стара… у стані вагітності – тобто при надії, надії, яку дає іншим…”

Не промину потвердити і я: „Життя, як Гра в Бісер. Життя.
Припускаю, що воно навіть чудове”.

 

ЗНАЙДИ СВІЙ МІФ

За всієї лаконічності та вибірковості моїх міркувань не
проґавлю заувагу, що в основі художньої самосвідомості Ю. Николишина лежать
структури певного міфу; якщо більш локалізувати –  міфо-ритуального комплексу; такі собі
міфологічні стихії нуртують у горнилі вироблення світу Старої та інших
персонажів, які з’являються та зникають упродовж усієї повістевої розповіді.

Мабуть, цей письменницький світогляд має свої коріння в
ранньому дитинстві, відірваності від тата-мами та перебування під опікою своєї
львівської бабці. І вже пізніше, в юному віці, постійне потрапляння під впливи
живих міфологічних легенд сакрального Леополіса та певних ритуальних умовностей
галицької сім’ї, родини…

Усе це спричинилося до особливого звучання твору, де уявне
та відверто реальне (аж до брутальності) вдало синтезувалося в окремішню неореальність:
„Стара при надії”. Таки „при надії”. На дії.

 

ЕНЕРГЕТИКА СТИЛЮ

…Якщо придивитися до авторського стилю не без польоту
художньої думки, а таки особливий політ є як феномен прихованого змісту, то вже
в цьому, якраз, він найуспішніше заявляє про себе. Юрій Николишин. Тут не слід
гадати, звідки оця енергетика, що рухає сюжетом, і тримає на рівні драматичну
напругу і виокремлює виразно образ-за-образом ?.. Вона просто є! А ще
гармонізує текст проникливою одкровенністю й містичним прагненням не зупиняти
свій епос.

…Гадаю, що це не випадок, а реальні прояви письменницьких
можливостей самореалізації Николишина, допоки діють літературні спромоги і
творчий розгін не пригасив свій векторний стрім. Тобто, за таких обставин, у
найближчому майбутньому ще не один подібний літературний твір зможе з’явитися
з-під цього спритного, щільного, 
вільного творчого пера; від автора, який достеменно вірить у свою місію
й не цурається постійної наполегливої роботи. Знаючи, певно, що йому
обов’язково відкриється…

м.Львів

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!