У пошуках контекстуальних смислів

Обговорення книжки Богдана Рубчака «Міти метаморфоз, або
Пошуки доброго світу: Есеї»

(Львів: ЛА «Піраміда», 2012), що відбулося в Інституті Івана
Франка Національної академії наук України

У книжці «Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу: Есеї»,
яку упорядкував Василь Ґабор, зібрано найкращі літературознавчі публікації
Богдана Рубчака. Жанровизначальне означення у підзаголовку книжки – «есеї» –
тут умовне, бо насправді у ній репрезентовано і розширені версії доповідей, і
передмови, й «уваги до», і розлогі рецензії, і те, що віднедавна прийнято
називати літературними сильветками, і ґрунтовні компаративістичні розвідки.
Зрештою, підзаголовком «есей» супроводжується назва тільки одного тексту: «Міти
метаморфоз у поезії Антонича». Та й ужите мною слово «найкращі» у цьому випадку
також умовне, бо в Рубчака всі виступи в царині літературознавства цікаві й
вартісні, особливо ті, в яких він ширше веде мову про українських письменників.
Богдан Рубчак уже давно знаний не лише як поет, а й як проникливий
інтерпретатор української поезії, здатний викликати читацький інтерес не лише
влучними спостереженнями, а й глибокими роздумами. Тому хочеться сподіватися,
що колись вийде повне зібрання усіх його літературознавчих писань. Наразі ж
маємо цілісну книжку, в якій уміщено розмисли про художній світ чимось близьких
їх авторові Тараса Шевченка, молодомузівців, Євгена Маланюка, Наталі
Лівицької-Холодної, Богдана Кравцева, Богдана Ігоря Антонича, Богдана
Нижанківського, поетів Нью-Йоркської групи (Юрія Тарнавського, Патриції Килини
та Віри Вовк), а також Олега Зуєвського і Василя Стуса.

Очевидно, задум упорядника полягав у тому, щоб книжка
починалася статтею про Шевченка («Шевченкові профілі й маски: іронічні ролі “я”
у поезії Кобзаря») і закінчувалася статтею про фактично Шевченкового alter ego
у ХХ ст. – Василя Стуса («Перемога над прірвою»). Текст про Шевченка постав на
основі наукової доповіді і є глибокою, ґрунтовною розвідкою. Його було
опубліковано спочатку англійською мовою (1980), а потім передруковано в
українському (не-авторському) перекладі в одному з томів Записок НТШ (1997). До
речі, виокремлене курсивом у назві й тексті статті слово Кобзар означає збірку
поетичних творів Шевченка або принаймні сукупність усіх його поетичних текстів,
умовно об’єднаних цією назвою (як доводить Рубчак, «єдиний поетичний твір»), а
не поширену метафоричну назву Шевченка – Кобзар. В англійському оригіналі підзаголовок такий: «The
Ironic Roles of the Self in the Poetry of Kobzar». У першодруці
українського перекладу в «Записках НТШ» (т. 234) слово «Кобзар» навіть було
взято в лапки, щоб чітко означити, що йдеться про поетичну збірку, а не про поета:
«Шевченкові профілі й маски: іронічні ролі “я” у поезії “Кобзаря”».

Я добре знаю цю розвідку, тому що, коли писав свою
монографію про Шевченка і польських та російських романтиків («Доля – Los –
Судьба», Львів, 2003), уважно студіював її, тож у переліку тих небагатьох
сучасних дослідників, які зробили істотний прорив у шевченкознавстві, я назвав
і Б. Рубчака. У той час, коли звичним було показувати насамперед громадянське
обличчя Шевченка (як поета соціального та національного плану) або стало модним
пов’язувати його творчість із міфологічною ретроспективою (Григорій Грабович,
Леонід Плющ, згодом Оксана Забужко і Тетяна Мейзерська), Б. Рубчак тонко й
акцентовано розкрив Шевченка з погляду його індивідуально-екзистенційних
шукань, вияву в поезії авторського «передособистісного “я”», інтимних жадань,
щемливих роздумів над тим, для чого він існує, як складається його доля і яку
долю він хоче для себе. Виявляється, що у Шевченка, якого зазвичай вважали
фольклорним, народним, теж була своя екзистенційна вразливість, яка зближує
його, як переконливо аргументував Рубчак, із К’єркеґором. Чи не вперше Б.
Рубчак осмислив у Шевченковій поезії «двозначність між особистою і національною
свободами», напругу й колізію між громадянським та приватним, між поставами
«революційного пророка», «поета-мученика» та «особистою сферою екзистенції».
Саме цим філософсько-екзистенційним, антропологічним аспектом новаторська,
прочута розвідка Рубчака внесла свіжий струмінь у сучасне шевченкознавство і
стала одним з його наріжних каменів.

Віктор НЕБОРАК,

старший науковий співробітник, письменник:

Василь Ґабор уже не перший рік формує у літературній агенції
«Піраміда» видавничий проект сучасної літератури «Приватна колекція». У межах
цього проекту є окремі серії: художня література, антології, переклади (вийшло
вже майже 100 книжок). Книжка Богдана Рубчака «Міти метаморфоз, або Пошуки
доброго світу» започатковує критичну, літературознавчу серію у «Приватній
колекції». Публікацію книжки підтримало 
НТШ з фонду ім. І. та Е. Хлопецьких. Статті розташовано, сказати б,
концептуально. Перша за порядком стаття – про Шевченка, остання – про Стуса,
вони творять своєрідну «канонічну» рамку цієї книжки. А якщо подумати над тим,
що об’єднує більшість уміщених статей, то я спостеріг таке.

Поети, творчість яких зацікавила Б. Рубчака, прагнули
оновити, модернізувати українську літературу, незалежно від того, в якому
образі декого з них канонізовано. Скажімо, Шевченко переважною більшістю
українців сприймається як батько Тарас, – той, хто сформував українську націю
такою, якою вона є тепер. Рубчака цікавить не так націєтворчий аспект поезії
Шевченка, як екзистенційний – як проявляється людське екзистенційне поетичне
«я» у віршах «Кобзаря». І дослідник застосував, я б сказав, сміливий і
несподіваний підхід. Ці терміни і поняття, що їх використовує Рубчак, аби
описати метаморфози ліричного героя, – «профілі» і «маски» – зрозуміло,
походять од Франка, в якого є поетичний цикл «Профілі і маски». Говорити про
певний набір персонажних масок у Шевченка на час написання статті було
ризиковано, тому що усталена думка щодо поезії Шевченка заохочувала
інтерпретувати її як найправдивішу, найщирішу. Які тут можуть бути маски? Але
все-таки Рубчак не побоявся розглянути поезію Шевченка з огляду на увиразнення
або втаємничування поетового «я». Вельми цікаво було прочитати, як ця опозиція
виявляється в ранньому творі Шевченка «Перебендя», де, з одного боку, поет,
кобзар є той, хто дуже залежить од спільноти, від людей, їхньої думки про
нього, від замовлень урешті-решт, а з іншого боку, та сама особа має дар
спілкування з універсумом, з Богом і дуже дбає про те, щоб цей дар не був
оприявлений перед людьми. Рубчак, розглядаючи цей твір, наголошує на
роздвоєності Перебенді й дуже тонко пояснює її. Не меншою мірою оновити українську
літературу намагалися й інші поети, творчість яких привабила Б. Рубчака.

Ще одна ознака, яку варто виділити як спільну для цих
поетів, – так чи так вони творять в умовах зовнішньої чи внутрішньої еміграції.
Тут є есеї про Н. Лівицьку-Холодну, Е. Маланюка, Б. І. Антонича, Б. Кравцева,
Ю. Тарнавського… Та можна сказати, що й інших поетів можна уявити емігрантами.
Шевченко більшість життя прожив поза межами України. Стус значну частину віршів
написав не лише за межами України, а й в ув’язненні. На перший погляд,
еміграційність не стосується Патриції Килини, яка не була українкою, та стала
україномовною поеткою. Вона – американка ірландського походження. Та й у
випадку Патриції Килини відчувається, що ця поетка все ж перебуває за межами
чогось, що намагається ословити-зміфологізувати. Така межова ситуація цікавить
Рубчака як відчитувача поезії (і поета, одного з чільних учасників
Нью-Йоркської групи). Б. Рубчак уникає спокуси звеличувати тих, про кого пише.
Дослідник уважно перечитує тексти і помічає те, що звичайний читач не завжди
спроможний зауважити. Це, наприклад, стосується поезії Маланюка, про якого
багато писали в контексті державотворення. Рубчак зауважує у Маланюковій поезії
дивне поєднання теми болісного розриву зі своєю Батьківщиною й еротичної теми.
Його статті цікаві тим, що багато чого з того, про що пише Б. Рубчак, непомітне
звичайному читачеві поезії. І тому ці статті є своєрідним доповненням до
поезії, розумним тонким коментарем. Звичайно, подібні книжки тепер з’являються
вкрай рідко. Вважаю, що ця книжка буде зауважена і знайде свого читача.

Іван ЛУЧУК,

старший науковий співробітник, кандидат філологічних наук,
письменник:

Богдан Рубчак, мабуть, вибрав свої найкращі есеї до цієї
книжки. Справою ж Василя Ґабора як упорядника було вибрати найкраще з великої
кількості матеріалу, зважаючи на думку Рубчака. Вибір цих есеїв од Шевченка до
Стуса показує Рубчака з найкращого боку. Відбір, як, напевно, і пропозиція
самого Богдана Рубчака, тут були ретельні. З деякими текстами ми вже були
ознайомлені, зокрема, з есеями про Шевченка й Антонича в контексті трьох
слов’янських міфологічних світів, де Антонич порівнюється з Володимиром
Хлєбніковим та Єжи Гарасимовічем. Остання стаття колись справила на мене
надзвичайно приємне, ледь не шокове враження. Думаю, автор у тексти статей до
цього видання вносив правки. Тепер стосовно «профілів» і «масок». Звичайно,
вони «виростають» із Франка. Та я ще вбачаю у цьому й опозицію до Григорія
Грабовича. Багатьом відомо про їхні особисті стосунки, про те, що один не з’являється
в товаристві, в якому присутній інший, і це вже триває не одне десятиліття.
Якщо візьмемо до уваги назву і тематику деяких статей із книжки Грабовича
«Тексти і маски», то я думаю, що маски тут присутні як опозиція чи
альтернатива. Я відчуваю у текстах оцю приховану опозицію. Доповіді – це одна з
граней Рубчакового таланту, який може варіювати, балансувати. Варто також
додати, що ще одною дуже корисною рисою у Рубчака є те, що в кожному його
тексті про іншого поета проступає він сам, так чи так висвітлюючи і свою
поетичну «лабораторію». Усе-таки Рубчак – неабиякий поет. Цю книжку есеїв «на
рівні божих партитур» можна прирівняти до художньої книжки.

Ігор КОТИК,

науковий співробітник, кандидат філологічних наук,
літературний критик:

У книжці Богдана Рубчака «Міти метаморфоз, або Пошуки
доброго світу» зібрано 13 есеїв, і майже всі вони про поезію (один – про прозу
і про поезію), і всі досить великі. Письмо Рубчака відзначається добрим
літературознавчим вишколом, знанням художнього матеріалу, поетичною уважністю і
філософською базою. Хоча своєю ерудицією Рубчак не хизується, на авторитетів
покликається нечасто, а тільки з необхідності.

13 есеїв – це не весь масив Рубчакових літературознавчих
студій. Упорядник вибрав лише найрепрезентативніші тексти серед тих, що
друкувалися українською мовою. Пригадую собі, з якою цікавістю колись читав
його об’ємну стару статтю в журналі «Сучасність» про американську поезію
середини ХХ ст. («Парнас коміть головою») – до цієї книжки вона не потрапила. Частина
текстів Рубчака українською мовою не перекладена, і в анотації зазначається, що
з самих лише статей англійською мовою про Шевченка можна зробити окреме
видання.

У передмові Марія Ревакович називає характерною рисою
пропонованих текстів «широку контекстуалізацію». І справді, Рубчак неодноразово
розглядає поетичний матеріал крізь певну теоретичну призму або в
історико-літературному контексті: поезію Шевченка – з допомогою
к’єркеґорівського розуміння поняття іронії, зміни профілів і масок; у статті
про «Молоду Музу» узагальнює поетичні здобутки французьких передсимволістів,
символістів, а починає ще від Едгара По; у статті про ранню поезію Юрія
Тарнавського контурно узагальнює процес модернізації української поезії
(зокрема, творчість Михайля Семенка, Емми Андієвської, Олега Зуєвського); у
статті про Стуса апелює до творчості Рільке, К’єркеґора і т. д. У низці статей
Рубчак аналізує творчість письменників у її розвитку, показує, як змінюється
письмо його «піддослідних», які зміни стаються у поетичному світогляді того чи
того автора.

У кількох текстах Рубчак досліджує індивідуальну
мітотворчість поетів. Сьогодні дещо дивним виглядає, з якою наполегливістю
Рубчак описував поезію Патриції Килини (найбільша стаття у книжці!) – авторки
без українського коріння, яка скоро після Рубчакової статті перестала писати
українською. До речі, ця стаття спровокувала дискусію і, можливо, вплинула на
наукові зацікавлення Григорія Грабовича. Через рік після публікації Рубчакової
статті про Килину тоді ще невідомий 24-річний Г. Грабович (чи не перша
публікація?) виступив проти того, щоб приписувати Килині мітотворчість.
Грабович вважав, що тільки стосовно до поезії одиничних геніїв можна вживати
термін «міфотворчість» (Блейк, Кітс) і що Рубчакова стаття далека від науки.
Тоді Рубчак відповів полемікою на полеміку, вже в зовсім іншому стилі, раз по
раз спираючись на англомовні дослідження з мітопоетики. А трохи більше, ніж
через 10 років, Грабович опублікував англійською мовою працю «Шевченко як
міфотворець».

Статті Богдана Рубчака написані на дуже доброму фаховому
рівні, вони є зразками естетичної критики, можуть бути поживним читвом не
тільки для касти літературознавців і письменників, а й для широкого кола
читачів.

Мар’яна БАРАБАШ,

вчений секретар, кандидат філологічних наук, літературний
критик:

Перший есей із книжки «Міти метаморфоз, або пошуки доброго
світу», який мене зацікавив, – це есей про Богдана Ігоря Антонича. По-перше,
зацікавила назва есею (збігається з назвою усієї книжки Б. Рубчака, а отже,
свідчить про центральне місце цього есею, за задумом упорядника, у
світоглядному мисленні автора), а по-друге, Антонич – це поет, який мене дуже
цікавить. Ця стаття мене приємно вразила Рубчаковим стилем, його вмінням
поєднувати образне поетичне мислення з філософським, категоріальним. Такий
перехід у Рубчака виглядає не штучним, а органічним. Наприклад, у статті про
Антонича автор переходить від Овідієвих метаморфоз у міфотворенні до метаморфоз
у поезії Антонича. В окремих місцях таке розрізнення може виглядати
суперечливо: де міфи, а де метаморфози? Хоча на сьогоднішньому етапі досліджень
есей про Антонича, написаний 1964 року, великого відкриття не робить, адже
багато чого про цього поета вже знаємо (образність Антонича, зануреність поета
у природу, противага села і міста, питання релігійності – пантеїзм), однак у
Рубчака все це так свіжо написано, що спонукує читача зупинитися і задуматися
ще раз над цими питаннями, переглянути їх. І це відбувається завдяки поетичному
талантові дослідника. Автор занурюється у глибини слова і вміє витягнути якийсь
новий код, що його пересічний інтерпретатор пропустив би. Марія Ревакович у
передмові пише, що «не всі висновки Рубчака ввійшли в літературознавство»,
зокрема його теза про передсимволізм ранніх модерністів. (Рубчакове визначення
не закріпилося і як термін у літературознавстві, оскільки молодші дослідниці –
Тамара Гундорова, Соломія Павличко – покликаються на поетів «Молодої музи» як
на ранніх модерністів.) Рубчак у багатьох статтях, на мою думку, тяжіє до
контекстів романтизму, раннього символізму. Начебто знімаючи всі дискусійні
питання навколо Антонича, він стверджує, що поет «як і Рільке, Пастернак і
Герасимович, стоїть на протилежних полюсах, тому його неможливо класифікувати».
Цих поетів, яких, очевидно, можна вважати улюбленими для Рубчака, він
інтерпретує і в інших своїх статтях. Есеї Рубчака написані цікаво, оригінально,
з поетичним чуттям і баченням, хоч і з великою мірою суб’єктивності. З багатьма
його висновками можна сперечатися, але вони, зрештою, й не претендують на наукову
категоричність. На його статті варто дивитися, як на есеї-роздуми.
Привабливість цієї книжки в тому, що вона розрахована на широке коло читачів
(на що вказує і її заголовок). І хоча дехто з них може ширше і не знати
творчості, наприклад, Юрія Тарнавського чи Патриції Килини, та дістає
можливість скласти про них свою думку на основі Рубчакових роздумів. Той, хто
знає глибше доробок цих поетів, має змогу полемізувати з автором, публічно чи
подумки, творячи «невидимий» діалог.

Треба віддати належне Василеві Ґабору, який видав таку
книжку і зібрав найкращі есеї Б. Рубчака. Вчитуючись, розуміємо, що кожна
стаття дібрана концептуально, щоб вияскравити чи то міфологізм, чи то
екзистенційні пошуки людського «я». Дослідник намагається заглибитися в це «я»,
осмислити його. Очевидно, ці питання були важливими для Рубчака-поета, тому він
шукав їх і в інших поетів, звертаючись до тих, які його насамперед цікавили.
Стиль Рубчака дуже злагоджений, есеїстично відкритий, тому всі есеї, незважаючи
на те, що більшість із них спочатку були виголошені як доповіді, сприймаються
як органічна єдність.

Андрій ФРАНКО,

науковий співробітник, кандидат історичних наук:

Уперше в Україні репрезентовано друковане видання вибраних
есеїв відомого поета і літературознавця Богдана Рубчака. У них авторська увага
зосереджена переважно на творчості яскравих представників трьох поетичних
угруповань: «Молодої Музи» (або кажучи інтимно-іронічно, «музаків», як їх
панібратськи називали у Львові), Празької школи та Нью-Йоркської групи.
Загальний текст книжки цілісно витриманий у характерній для
Рубчака-літературо¬знавця високоінтелектуальній,
інтер¬текстуально-інтерпре¬тацій¬ній, нау¬ково-джерело¬знавчій манері. Має
рацію Євген Нахлік, зауваживши, що 13 уміщених текстів насправді не вміщаються
у рамки есеїстичної форми характерного для неї довільного художньо-нари¬сового
викладу думок. Це радше книжка глибоких науково-аналітичних, джерелознавчих,
компаративістично-інтер¬текстуальних, порівняльно-асоціа¬тивних,
теоретико-методо¬логіч¬них досліджень поезії, насичених новочасними
інтелектуальними алгоритмами, парадоксальним смислом, філософськими,
концептуальними міркуваннями, паралелями, алюзіями, аплікативними конотаціями,
лексико-синтак¬сичними нюансами. У передмові і Марія Ревакович слушно зазначила,
що Б. Рубчак «поєднав у собі поета з науковцем». Під його пером цілком
посутньо, органічно застосовано екзистенціальний аналіз, феноменологічний
підхід, із покликами, зокрема, на Сорена К’єркеґора та Мартіна Гайдеґґера у
дослідженні про Шевченка чи на Ґастона Башляра у порівняльному есеї про трьох
слов’янських поетів – Антонича, Хлєбнікова та Гарасимовіча. Відзначено значний
вплив на багатьох поетів психоаналізу Фройда, Юнґа, філософії Ніцше. Та, як на
мене, найбільш оригінальним, ґрунтовним і довершеним видається дослідження
«Шевченкові профілі й маски: іронічні ролі “я” у поезії Кобзаря», де всеохопно
розглянуто, за висловом автора, «питання використання іронії у Шевченка на тлі
західноєвропейської романтичної і постромантичної традиції». Як переконливо доводить
автор, сприйняти «Кобзар» як єдиний поетичний твір автентичного синтезу
допомагає «пошук передособистісним “я” самого себе, в міру того, як воно
поступово розкривається в мові. Саме цей пошук і творить основу “Кобзаря” як
цілости; мало того, завдяки йому єдиноцілість книги стає єдиноцілістю
автентичного життя, як його розумів К’єркеґор». Термін «маска» актуалізується у
кількох сенсологічних іпостасях-площинах: естетичного об’єкта, естетичного
суб’єкта, конотативної сфери та рецептивних взаємин автора і читача. Викликає,
щоправда, подив повна відсутність покликів на класичну працю Івана Франка «Із
секретів поетичної творчості», де креативній лабораторії Шевченка присвячено
чимало місця.

В есеї «Поетичне бачення землі: три слов’янські варіанти»
вражає значна кількість тематичних, очевидних і, скажімо так, менш помітних
аналогій у поезії росіянина Веліміра Хлєбнікова, українця Богдана Ігоря
Антонича та поляка Єжи Гарасимовіча, що «проблискують» у цілком різних за
структурою зразках їхньої творчості.

Мар’яна КОМАРИЦЯ,

 завідувач відділу
наукових досліджень української періодики Науково-дослідного інституту
пресознавства Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В.
Стефаника, доктор філологічних наук:

Книжка «Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу», що
з’явилася друком в авторській серії Василя Ґабора «Приватна колекція»
видавництва «Піраміда», – це перша спроба зібрати разом ґрунтовні
літературознавчі розвідки відомого поета й літературознавця, одного з
засновників Нью-Йоркської групи, професора Іллінойського університету Богдана
Рубчака про Тараса Шевченка, Богдана Ігоря Антонича (ця стаття дала назву
книжці), Євгена Маланюка, Наталю Лівицьку-Холодну, Богдана Нижанківського,
Василя Стуса, Віру Вовк, Юрія Тарнавського та ін., що були опубліковані
впродовж 1960–1990 рр. на сторінках журналів і збірників українською та
англійською мовами. Цілісність книжки визначає не формальна, а духовна
структура: статті про українських митців різних як за характером естетичних
орієнтирів, так і історичних епох об’єднує ідея поетичного міфосвіту,
діалектичного взаємозв’язку між «міфотворчістю» та «піснетворчістю» – двома
первнями поетичної творчості взагалі: авторська концепція розвиває нові грані
традиційної дилеми змісту та форми. Якщо екзистенційні поняття «межі»,
«прірви», «роздвоєності» стають базовими в оцінці творчості міжвоєнних митців
та Василя Стуса, що зумовлено значною мірою політично, то в аналізі творчості
поетів Нью-Йоркської групи, сучасників автора книжки, все ж домінують аспекти
стильові. Розвідки, скажімо, про творчість Віри Вовк та Юрія Тарнавського
увиразнюють наявність двох різнобіжних векторів розвитку поетичного мовлення та
міфологічного первня поезії: з одного боку – збагачення та розвиток
національних мовних традицій, з іншого – максимальне спрощення мови з метою її
інтернаціоналізації.

Особливість видання не тільки у стильовому багатстві, широті
компаративного поля й прискіпливому, майже мікроскопічному, аналізі суто
мистецьких особливостей, а перш за все у тогочасній методологічній новизні.
Адже статті були написані в час, коли на етнічних українських землях
літературознавці були змушені, незважаючи на власні естетичні пріоритети, не
виходити поза межі «марксистсько-ленінської методології», ховати десь поміж
рядками ті ідеї та принципи, що їх не можна було декларувати відкрито. Друга
хвиля української еміграції, що влилася в потік літературно-мистецького життя
інших народів, намагаючись захопити у процесі плину все цінне в чужих культурах
і водночас зберегти свою самототожність, започаткувала етап розщеплення
національної літератури: одні митці творили на батьківщині в умовах
ідеологічного тиску, інші – на чужині в умовах тиску психологічного. Серія
літературних портретів авторства Богдана Рубчака, неначе свічадо, віддзеркалює
творчі обличчя українських письменників, повертаючи українському читачеві
цінний інтелектуальний спадок і водночас відновлюючи цілісність духового русла
національної літератури.

м. Львів