У пошуках істини

139

 
Олександр БОЖКО
 
Протягом останнього десятиріччя в Україні переживає справжній ренесанс такий традиційний жанр красного письменства як роман. Усунутий на літературні маргінеси малою прозою на початку 90-х, він, за висловом одного з літературознавців, засвідчив «відновлення його авторитету», а ще – прагнення частини наших прозаїків глибше осмислити події на зламі епох, свідками яких їм випало бути. І врешті-решт добутися відповіді на кляте питання, що не давало й не дає спокою душам українців, як в часи тоталітаризму, так і в непрості роки становлення незалежної держави: «Що ж ми за народ такий?!». До того ж і час немов решето вже встиг відсіяти полову від зерен, отож дає можливість докопатися до суті того чи іншого явища у причинно-наслідковій круговерті нашого з вами, часто такого суперечливого, буття.
Очевидно, цими міркуваннями керувався і Василь Фольварочний, працюючи над дилогією «Хрещеники Сталіна» та «Розчахнута душа», висунутої Національною спілкою письменників України на номінування Шевченківською премією. Дебютувавши в літературі як поет-постшістдесятник, він здобув широке визнання як драматург, є автором майже тридцяти п’єс, що ставилися і в Україні, і за її межами. А на початку двотисячних Василь Фольварочний приємно подивував своїх шанувальників появою циклу романів «Симон Петлюра». Цікаві вони були спробою письменника через особистість одного з чільних рушіїв української революції висвітлити перебіг драматичних подій тих доленосних років, довкола яких і досі точаться дискусії та не вщухають спроби всіляких пересмикувань і спекуляцій. При цьому вражала не лише рішуча налаштованість автора на багатотомну виснажливу літературну працю, що не кожному до снаги, до того ж у поважному віці, а ще і його зануреність у вир документів, свідчень, листів, коли письменник ризикує спіткнутися серед рясноти фактів та подій, викликавши на себе закиди критики. Адже яка постать!
В певному сенсі дилогія «Хрещеники Сталіна» та «Розчахнута душа» продовжує осмислення автором постреволюційних історичних процесів в Україні, зокрема на її західних теренах, що опинилися під владою Польщі. Але на відміну від романного циклу «Симон Петлюра», суттєву роль відіграє та обставина, що місце дії нового твору Василя Фольварочного – його рідні краї, а персонажі – його земляки, ті краяни, між яких він зростав, змалечку ділив з ними лихо й радість, надії й гіркоту розчарувань. Ба більше, окремі сюжетні лінії роману та обставини, в яких діють його герої, підказують, що маємо справу з твором, у якому відчутний автобіографічний чинник, що посилює до нього інтерес як до ще одного свідчення тієї доби, яка хоч і канула в минуле, але пекучі знаки якої знати й досі.
По-суті, ми маємо справу з сімейною сагою, в якій тісно переплелися долі кількох поколінь укоріненої на Тернопільщині родини Павликових. Неквапно розгортаючи свою оповідь, письменник вимережує складну картину взаємовідносин як між членами родини – численним братами і сестрами, де селянський практицизм часто бере гору над сімейними сентиментами, так і з їхніми односельцями. Аби вирватися з повсякденної нужди та злигоднів, вони згодні на все. З ними на сторінках роману сусідять всілякого роду польські осадники, що безцеремонно насаджували на західноукраїнських «кресах» свої порядки, безліч інших персонажів, покликаних відтвори строкату мозаїку суспільства міжвоєнної Речі Посполитої, де українцям була відведена вторинна а то й третинна роль обслуги польських інтересів. Хіба що поталанить котромусь заповзятливому дослужитися у війську до молодшого офіцерського чину і вибитися у підпанки, та й то старанно приховуючи своє українське єство.
В передмові до роману «Хрещеники Сталіна» академік Микола Жулинський навіть робить авторові закид в надмірній заселеності героями сторінок твору. Тим часом з огляду на певну автобіографічність дилогії, гадаю, можна зрозуміти автора, для якого його герої не так вигадані літературні персонажі, як реальні, а, часом, і близькі йому люди, імена й образи яких він намагається врятувати від забуття, а заодно й оживити призабуті сторінки історії земель, рясно зрошених не лише сльозами й потом українського селянства, а і його кров’ю.
Проте автор далекий від їх ідеалізації. Умови, в яких перебувало західноукраїнське селянство, часто на межі виживання – чи то за Польщі, а чи за Совітів, – нівечили не лише їхнє життя, а й нерідко розчахували їм і їхнім дітям душі, робили їх покручами, позбавленими моральних законів та ціннісних орієнтирів. З цієї точки зору вельми показова історія «гонорової» родини Павликів, коли, здавалося б, із здорового селянського кореня, всупереч Христовому повчанню, виростають далеко не ті пагони, на які сподівалися їхні батьки. «Хрещеники Сталіна» ( так називали на Західній Україні в 39-му молодих симпатиків СРСР) – це Леонід та Петро – сини одного з братів – Онуфрея. Пройнявшись комуністичними гаслами про справедливість, хлопці ще замолоду долучилися до діяльності КПЗУ. Сподівалися, що «брати зі Сходу» допоможуть позбутися польського ярма, принесуть західнякам національне визволення, зроблять їх справжніми господарями на їхній землі. Та минуть роки, настане жадане «визволення», відтак прогуркоче над краєм кривава війна, і по ній, переживши стрімкий кар’єрний зліт й не менш стрімке падіння, недавній високопоставлений комсомольський функціонер Петро Павликів украй зневіриться в колишніх ідеалах. В пошуках причини краху своєї кар’єри, покинутий дружиною «фронтовичкою», духовно спустошений, він гірко зізнається своєму молодшому двоюрідному братові Василеві, від чийого імені ведеться розповідь в романі «Розчахнута душа»: «Те, що ми з тобою народжені «западенцями», ходитиме тінню впродовж життя».
Хоча, здавалося б, страхітливою тінню над ним мали б чигати ті чисельні репресії радянських органів супроти десятків і сотень тисяч українців, масові депортації, учасником і свідком яких був Петро, сприймаючи їх як належне. Або ж свавілля колгоспних царків, що тримали у чорному тілі своїх односельців. Погрузлому в конформізмі колишньому учневі народної школи імені Мазепи, який, між іншим, колись зачитувався Донцовим і Ольжичем, знайомився з брошурами Коновальця і Бандери, і невтямки, що він був лише інструментом у руках безжальної системи. І навіть сам не завважив, як із коліщатка тоталітарного механізму перетворився на ще одну його жертву. Прикметно, що до такого висновку ми приходимо по прочитанню другої частини дилогії, тоді як в романі «Хрещеники Сталіна» образ Петра викликає навіть симпатію його юнацькою вірою в перемогу добра, усвідомленням своєї причетності до українського світу, до дідівської віри, яку йому прищепили рідні, вчителі народної школи. Проте чим далі, тим дужче роз’їдала йому душу корозія пристосуванства, примушуючи поступатися моральними принципами, заплющувати очі на чимраз відвертішу політику великодержавного шовінізму, якій підпорядковувалась уся діяльність комуністів. На цинічне нав’язування згори думки, що перебування українців в складі СРСР (фактично, Росії) і їх повзуча русифікація з допомогою заїжджих росіян і російськомовних східняків, а ще т.зв. інтернаціональних шлюбів – це і є втілення одвічної мрії українського народу. Несмілива спроба Петра наполягти, аби в документах його прізвище писалося через –ів, а не через –ов, наражається на брутальну реакцію першого секретаря Ровенського обкому партії: «Ти Павліков! – люто гаркнув у відповідь той. – Зарубі ето сєбє на носу! І будь благодарєн, що судьба тобі присобачила «ов», що ти женат на русской…»
Загалом, тема конформізму, духовного розкладу частини українства, його морального вибору так чи інакше присутня у всій дилогії. Не раз опинявся перед болючою дилемою Іван Павликів – батько Василя. То пілсудчики намагалася змусити його працювати на них, зробити «двуйкарем», тобто своїм таємним співробітником. А то «совіти» не без участі його брата Василя, що пройшов «вишкіл» в Росії, настановили землеміром у селі, хоч як йому цього не хотілося. Ледве вдалося йому уникнути старостування у селі, коли прийшли німці. А коли знову повернулася радянська влада, переконували його податися в ліс повстанці, яким він не раз допомагав… Та майже не стало в Івана вибору, коли вкотре постукала до нього доля у вигляді мобілізаційної повістки на фронт. Цього разу на кону опинилася ще й доля його родини, маленьких дітей. І він зробив свій вибір. «Покладу голову з усіма на совіцькому фронті – вас ніхто не чіпатиме,– пояснив Іван рідним свою згоду взяти у військкоматі повістку. – А коли до лісу піду й там загину, дітей та жінку до Сибіру заберуть…».
За цією, сповненої безвиході, фразою працьовитого волинського селянина, який усе своє життя прагнув щастя, але так і не зміг його добутися, попри всі свої зусилля, всі чесноти й таланти, не важко вгадати авторську візію відносно долі українського народу загалом. Того народу, який на шалених історичних гонах раз-по-раз опинявся і, зізнаємося собі, опиняється й досі у ситуації вибору між поганим та ще гіршим, а частіше зовсім без такого. Можливо, комусь видасться така точка зору близькою до фаталізму. Але хоч би там як, а прочитання дилогії Василя Фольварочного дає чимало підстав для роздумів на цю тему і, здебільшого, гірких. Бо, виявляється, мудра притча про тридцятирічне ходіння пустелею юдейського народу після його звільнення з єгипетського полону таки має під собою підґрунтя. Всі ті голодомори, депортації, колгоспи і нівечення душ радянською пропагандистською машиною, що обертали людину в напівзомбовану істоту без роду й племені, просто так не минають. І це бачимо хоч би по тому, кого ми з вами сьогодні обираємо собі у верховоди, часто розмінюючи власне сумління на кіло гречки, навіть не вагаючись, вручаємо долі свої і своїх дітей політичним пройдам і злодюгам. І, можливо, не замислюємося, що витоки наших сьогоденних проблем і бід таяться десь ген там – у тій розчахнутій душі з тієї далекої суперечливої епохи. Де десятирічний напівголодний піїт з волинської глушини, мати якого в осінню хлюпавицю горбиться на колгоспних буряках за пригорщ пшениці, віршує про щасливе життя. А що батько його Іван Павликів не повернувся з фронту, то хлопчик, виявляється, ще й «вважав своїм батьком Сталіна, який дбав про всіх…».
«Парадокс!» – скаже хтось сьогодні. А між тим – це наше минуле, з якого вийшли наші батьки, ми з вами. Воно те все було, було. Й, либонь, історія про маленького віршописця насправді мала місце. Того, що розсилав «стишки» в «Зірку» й «Пионерскую правду», завважуючи собі при цьому, що з російської газети навіть за меншого віршика гонорар приходить удвічі більший, аніж з української, і в цьому, очевидячки, щось є. І з великою долею вірогідності можна припустити, що той віршувальник з 5 класу нападівської сільської школи на Тернопільщині не хто інший, як власне сам автор книжки. Адже спробуй з такою переконливістю і з такими вражаючими деталями описати оте напівсирітське перехняблене життя, якщо ти сам не скуштував його згірклого хліба. Або той «колгоспний рай», в якому комірник Борис «змушував молодиць віддаватися за мірку пшениці», а голова «обзивав їх останніми словами, а коли ловив якусь із зерном у вузлику, матюкав, бив по обличчю, гамселив у груди, лупив ногами у живіт…».
І стає зрозумілою неймовірна, як зараз кажуть, мотивація вирватися з того пекла. Отож, і обдарований від природи, чутливий до слова хлопчик ще змалечку поклав собі стати письменником, аби вибитися із злиднів і принижень. «Складатиму вірші про Сталіна й зароблю купу грошей», – міркував він собі, можливо, дещо по-дитячому, але, як бачимо, в цілковитій відповідності до поширених тоді стереотипів. Пов’язувала з його майбутнім неабиякі сподівання і мати. «З розуму, а не з землі житимеш,– напучувала вона сина. – Вчися, в книжках твій порятунок». Жінка, що спізнала на собі тяжку вдовину долю, знала, що казала. Кмітливий Василько, вичитавши в підручнику, що кріпаки працювали на панщині за десятий сніп, прикинув, що навіть їм поміщики платили значно більше, аніж радянським колгоспникам. Прикинути – прикинув, і… поспішив поступити раніше своїх одноліток у комсомол. Адже «не з землі житимеш…».
Власне, історія становлення селянського хлопчини як поета в тоталітарному суспільстві й складає основу роману «Розчахнута душа». Щоправда, і в літературі, як, зрештою, і в особистому житті на нього чигали випробування. Бо письменство, крім усього іншого, – це ще й «бойовий загін партії». Віддзеркалення довколишнього суспільства, де необхідність конформізму була однією з умов складної гри, яку радянська влада вела з митцями.
А їх рясно на сторінках твору – імениті і не дуже, столичні й периферійні, зокрема, житомиряни та чернівчани, з якими Василю Фольварочному випало чимало літ працювати пліч-о-пліч. Терті калачі, як, наприклад, відомий драматург , котрий «в ЦК ходив щодня мов на роботу, звіряючись, чи не міняють курс партії». Або ж химерні правдолюбці, що зганяють оскомину на підстаркуватому поетові-академіку, телефонуючи йому начебто від імені КДБ й вимагаючи здати буцімто приховану в шухляді його письменницького столу зброю. Страдники й бунтарі, кар’єристи й пристосуванці, безсрібники й так звані «господарі життя», якими вони стали, вірно прислужуючи владі… І зрозумілим видається прагнення автора, який вже трудиться в нашій літературі чи не понад півстоліття, вихлюпнути з себе наболіле й пережите. Бо література тим і особлива, що завдяки слову володіє магією відтворення, повернення до життя, хай і на папері, того, що відлетіло, відійшло в позасвіти… Хтось із читачів, можливо, знайде в колоритних описах тогочасного письменницького життя щось босхівське, сповнене трагічного гротеску. Іншим він видасться таким собі суєтним ярмарком марнославства. А треті будуть дошукуватися у сповідальних рядках одного з найіменитіших наших письменників передвістя тих, тоді ще невидимих, процесів, які згодом змінять ходу нашої історії, а отже життя кожного з нас.
Але, як на мене, істотним, мабуть, є те, що, вклавши у дилогію багато особистісного і дорогого для себе, Василь Фольварочний подарував нам твори, які, за словами академіка Миколи Жулинського, «претендують на широко-панорамне охоплення значного за часом і простором життєвого об’єму історичної дійсності». А отже, вони не залишать байдужими кожного, хто замислюється над драматичними колізіями, через які випало торувати шлях нашому народові. Замислюється, щоб, урешті-решті, спробувати знайти відповідь на оте кляте для всіх нас-українців питання: «Так що ж ми за народ такий?!».
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!