У Первомайськ, до Вінграновського…

Про вдячних
земляків поета і чиновницьку байдужість

Після першої
подорожі на батьківщину Миколи Вінграновського, міста Первомайська, у травні
2005 року, напередодні першої річниці його смерті, в моєму серці поселилася
якась незбагненна обава: ніби й доторкнувся до чогось високого, але глибше
збагнути його не встиг чи не зумів. Так і жив поспіль кілька літ, аж поки торік
не пролунав звідтіля ж нежданий телефонний дзвінок. Телефонувала директор Первомайської
загальноосвітньої школи № 17, в якій навчався Микола Степанович, Тетяна
Плотникова:

– Пане Мирославе!
Щойно прочитала вашу книжку «Степовий Сварог» про Миколу Вінграновського. Це ж
– перша книга про нашого дорогого земляка. Хочу запросити вас на її
презентацію. Але привезіть книжку, бо у Первомайську її ніде нема.

Сніг серед ясного
неба так окрилив мене, що я негайно почав планувати давно омріяну мандрівку. Та
випали ще й справжні сніги, а з ними – епідемії, карантини, вибори… Подорож
довелося відкласти надовго. Напровесні знову телефонний дзвінок. Тож перед
Великоднем таки вибрався туди, куди прагнуло серце, ніби відчувало: побувати
мені там треба!

І зустрічі, і
презентації, вміло й старанно зорганізовані Тетяною Плотниковою, у школі
Вінграновського, у філіях Одеського національного університету та
Кіровоградського інституту регіонального управління економікою, в міській
бібліотеці, прес-конференція для місцевих ЗМІ засвідчили, що земляки, в
основному учні та студенти, викладачі, вчителі, інтелігенція, працівники
культури, журналісти, жваво цікавляться постаттю свого знаменитого земляка,
великого майстра Слова, слухали спогади про нього, самі декламували поезії,
розповідали про його життєвий і творчий гостинець. Моє серце тішилося від того,
що час не владний над його творчістю. Микола Вінграновський читав поезію з
екрана, ніби насправді був присутнім поміж нас. Його вигранене тонким розумом
Слово змушувало душу хвилюватися: то плакати, то сміятись, то боліти. Тож
повсякчас переконувався: життя поета після фізичного відходу у вічність існує
насправді. Бо ж ось воно, промовляє нашими вустами, мріє і тривожить
водночас: 

Може бути, що мене не буде,

Перебутій час я перебув.

Але будуть світанкові губи

Цілувати землю молоду.

І моєю літньою судьбою

На Поділля, Галич і на Степ

Карим оком, чорною бровою

Ти мене у серці понесеш.

Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш

І на вік і на єдину мить

Біля себе вічна і всевишня

Знов научиш жити і любить.

Але на одній із
зустрічей дослідник творчості земляка Григорій Усатюк заговорив про інше, що,
проте, для мене вже не було відкриттям, бо розмовляв про це з директором школи
Тетяною Плотниковою. Ще 5 років тому, коли на школі №17 було відкрито
меморіальну дошку її знаменитому учневі, всі присутні (дружина Вінграновського
Олександра Іванівна, його друзі і побратими, колеги з Києва, Москви, Чернівців,
Одеси, Кривого Рогу) щиро вірили: з’явиться у Первомайську і вулиця, і школа
його імені. А я, наївний, навіть запропонував перейменувати російськомовний (ця
назва вже тоді не влаштовувала багатьох інтелігентів) Первомайськ на
Вінграновськ, про що писав і в «Літературній Україні», і в своїй книзі. Тож
яким було моє глибоке розчарування, коли почув, що все так і залишилося на
папері. Бо міська рада ніяк не вирішить, яку з вулиць (а скільки їх ще у
Первомайську радянських, каховських тощо?) назвати іменем славного земляка.
Зволікає і Миколаївська обласна держадміністрація з поданням документів на
найменування школи.

Цього разу
зазнайомився у Первомайську з журналістом Данилом Кітом, який особисто був
знайомий з Миколою Вінграновським, частенько зустрічалися, допомагав йому
досліджувати родовід. Він навіть видав невеличку брошурку про їхні взаємини,
про творчий шлях Шевченківського лавреата, про відвідини рідних країв. Коли ж
попросив бодай примірник, автор, червоніючи, розвів руками: не маю, видали
тиражем аж… 25 примірників, хіба електронний варіант. За нього й ухопився.
Перечитавши уже в Чернівцях, дійшов категоричного висновку: обов’язково
надрукую цей нарис у «Буковинському журналі». Але чому він нікому чи майже
нікому не потрібен на Миколаївщині? Бо 25 примірників – це навіть не крапля в
морі. Так ось, саме в ньому знайшов місце, де Данило Кіт не без пафосу
вповідає, як первомайці зустрічали свого земляка під час відзначення 325-річчя
рідного міста. Для переконливості зацитую це місце: «На святкування 325-річчя з
дня заснування міста Первомайська мерія запросила М.С. Вінграновського.
Приїхавши напередодні, він передусім побував у Броніслава Івановича
Кулачинського. Дуже сподобався Вінграновському смачний кумарівський борщ, яким
нагодувала дорогого гостя братова дружина Ніна Леонардівна. Далі – у
Первомайськ, де в районі Скали мешкає рідна сестра Геля. Побували на могилі
батьків, брата Аліка. А наступного дня мав теплу двогодинну зустріч із земляками
в стінах рідної школи № 17. Було багато людей, прийшли і колишні випускники,
друзі і ровесники письменника. Не з порожніми руками приїхав Микола Степанович,
а подарував школі бібліотечку власних творів. А потім на центральній площі під
дружні оплески земляків мер міста Ірина Сичова вручила М.С. Вінграновському
посвідчення Почесного громадянина міста Первомайська. Наше місто мало трьох
почесних громадян. Це – директор дитячої спортивної школи Віктор Тофан, ветеран
педагогічної праці, викладач дитячої музичної школи № 1, лавреат премії ім.
Миколи Аркаса Володимир Коцуба та письменник-земляк Микола Вінграновський.
Наприкінці літа 2003 року Микола Степанович 
знову завітав до Кумарів. Письменник хотів побачити церковну книгу, в
якій записувалися дати народження кумарівців. Він «хотів би дізнатися усе-усе
про свою родину: батька, і діда, і прадіда, і прапрадіда: звідки вони приїхали,
з якого вони року народження…».

Зауважу, діялося
це не казна-коли, тому мало би зберегтися у пам’яті багатьох. До речі, у мерії
справді побачив велику світлину Миколи Степановича серед Почесних громадян. То
невже він, Почесний громадянин, не заслужив інших почестей? Невже для цього
треба влаштовувати референдуми чи революції, щоби перейменувати вулицю, назвати
його іменем навчальний заклад, заснувати літературну премію, встановити на
будинкові, де народився, меморіальну дошку? Не мовиться ж поки що про музей
письменникові, але й таке питання невзабарі постане. До того ж, на Київщині,
біля села Яблунівка Білоцерківського району, де любив відпочивати над рікою
Рось письменник, давно встановлено меморіал, засновано премію…

Спілкуючись із
земляками Вінграновського, відчував їхнє бажання, не зволікаючи, зробити все
можливе для вшанування його пам’яті. Громадою, як відомо, можна і треба «обух
сталить»! Зрештою, до влаштування презентації моєї книги про Миколу
Вінграновського причетні і деякі депутати міської ради. То чому би їхні потуги
не спрямувати для подальших плідних справ, перелічених вище. Про це говорили не
тільки місцеві літератори, а й керівники навчальних закладів. Сама ж Тетяна
Плотникова – депутат Первомайської міської ради.

Переконаний, у
справі популяризації і пропаганди письменницької праці є кому докласти рук.
Адже так багато невивченого з біографії письменника і кінорежисера. Сам він не
встиг багато чого зробити. Тож доводиться усім нам підставляти плече, як це
робить уже згаданий Данило Кіт. Його нарис багатьом дослідникам міг би стати у
пригоді. До речі, в селі, про яке далі піде мова, сільська рада вже назвала
вулицю на честь Миколи Вінграновського. Ось що пише дослідник про походження
роду Вінграновських: «Є у селі Кумарі династія Вінграновських. Велику гілку
цього родового дерева започаткували в 20-х роках Степан та Зінаїда
Вінграновські. Степан – корінний кумарівець, а дружину собі взяв із
переселенців.   Поетова мама Зінаїда
Олексіївна (дівоче прізвище Садовніченко ) народилася  1904 р. у Великій Коренисі. Сім’я не була
заможною, але великою: четверо сестер і брат Тимофій. Ще малою служила в панів,
дівчиною, разом із сестрою Анною, вибралися до Кумарів. Жили у тій частині
села, що звалася  Ляхи. Чому Ляхи? Бо
здебільшого мешкали там поляки: Кулачинські, Платовські, Крижанівські,
Занєвські, Вінграновські. Степан Вінграновський, вправний столяр, вподобав
Зінаїду. Ось і стали вони жити  разом.
Сестра Анна вийшла заміж за Івана Кулачинського. Працьовитими були всі, жили
заможно, а коли настали  часи
розкуркулення, Кулачинські  виїхали аж на
Сахалін, а Вінграновські – у Мурманськ. Повернулися через кілька літ. Зінаїда
Олексіївна часто потім розповідала: був 1933-й, голод, убивства; зійшла на
станції Кам’яний Міст поночі; кажуть: ,,Не здумай зараз іти в село, дочекайся
ранку, бо можуть убити”; а як тут чекати – хочеться до своїх; знайшлися й
попутчики: «Ми вас проведемо…» При першій нагоді вони вихопили в неї валізу й
кинулися втікати; але підіспів якийсь залізничник, порятував… Згодом сім’я
переїхала до Первомайська. Тут і народилася у Вінграновських друга дитина – син
Микола. Було це 7 листопада 1936 року. А всього в сім’ї було четверо дітей».

Попри всі існуючі
проблеми, Первомайськ завжди залишатиметься для мене визначним містом, яке дало
світові великого Миколу Вінграновського, поблагословило на високі творчі злети.
Прийшовши в українську літературу на початку шістдесятих років минулого
століття визначною збіркою «Атомні прелюди», поет разом з іншими творцями –
незабутнім Василем Симоненком, мужньою Ліною Костенко, незламними Василем
Стусом і Тарасом Мельничуком – змінили русло нашої духовності, спрямували його
у світи вільні та незаймані. Але безцінними перлинами позначені і його блискуча
проза, представлена такими шедеврами, як «Северин Наливайко», «Манюня»,
«Сіроманець», «Первінка», документальна кіноепопея «Чотирнадцять столиць
України», акторська майстерність… Перебуваючи у Первомайську, якось
по-особливому сприймаєш усе це. Тому коли на зустрічах-презентаціях моєї книги
почув там думки-побажання продовжувати написання наступного твору про  Миколу Вінграновського,  мені аж розвиднилося: значить, це потрібно
людям, чим би тішився мій найдорожчий Навчитель. Тому й пишу і писатиму, допоки
благословлятиме на цю працю Господь-Бог.

Чернівці – Первомайськ – Чернівці

На фото: Жовтень 1963
року. М. Вінграновський, І. Дзюба, І. Драч, І. Світличний, Ліна Костенко, Є. Сверстюк.