«У майбутнього слух абсолютний…»

340

Я лиш інструмент,

в якому плачуть

сни мого народу…

Ліна Костенко

 

Про Ліну
Костенко, про її творчість багато сказано та написано. Її творчість аналізували
та відзначали відомі літературознавці, про неї писали класики української
літератури, зокрема Микола Бажан, Леонід Новиченко, Олександр Сизоненко… Я
впевнений, що в майбутньому буде ще багато сказано і написано про видатну
поетесу. І не тільки кожна людина, кожний майбутній вік напевно також матиме
свою особисту думку про творчість видатних письменників, матиме свій душевний
вибір і свою оцінку. А те, що встигла зробити Ліна Костенко над берегами вічної
ріки Поезії, вже стало надбанням української нації. Її повноводна поетична ріка
не просто впадає в море, її ріка несе свої бурхливі води у світовий океан
літератури. Вона володіє потужною силою художнього слова, абсолютної художності.

 Майже три десятиліття
цікавлюсь творчістю поетеси. Тому  візьму
на себе сміливість назвати Ліну Василівну не лише видатною поетесою сучасності,
а й видатним драматургом і режисером. У багатьох її ліро-епічних творах, таких,
як історичні  романи у віршах «Маруся
Чурай» та «Берестечко»,  драматичні поеми
«Сніг у Флоренції» та «Дума про братів неазовських», поема-балада «Скіфська
одіссея», відчувається потужна драматургія широкомасштабної поетичної думки.
Перечитуючи роман «Маруся Чурай», мимоволі впіймав себе на думці, що переді
мною не просто роман у віршах, а 
розгорнута формула живого організму, побудованого на своєрідних живих
логічних елементах. Не уявляю в поезії Ліни Костенко філософії побутового
вжитку, так би мовити, обслуговуючої філософії. Якщо філософія твору лише
обслуговує, вона перестає бути філософією у самому розумінні цього слова. Вона
– не лише плоть і кров предмету, вона – його дух, його атмосфера. Нерозчинена
думка у творі – це все одно, що солончак на зораному полі.

Справжня література, так само, як і справжня філософія, не
обслуговує і не відбиває, а відтворює життя. Вона, так би мовити, є не тільки
дзеркалом, а й обличчям перед тим самим дзеркалом і обличчям у дзеркалі. Вона є
не лише словом, а є життям у слові і життям за словом. Вона є не лише звуком, а
і відлунням звуку. Вона є не лише життєдайною краплиною з поетичної ріки, вона
є краплиною поетичного Всесвіту Ліни Костенко.

На своєму творчому шляху в ідеологічній боротьбі із
тоталітарною системою Ліна Костенко зрозуміла, що зло – це не лише відкрите
протистояння добру, – лінія проти лінії, окоп проти окопу. Ні! Це – ще і
особливий вид духовної радіації, який вимірюється різними дозами історичних
трагедій українського народу.

У розумінні письменниці 
кожна людина має обстоювати свою громадянську позицію, своє бачення
Всесвіту, бачення держави, бачення своєї суспільно-громадянської ролі у державі
та й взагалі, своє призначення  бути
народом і людиною на землі.

 

Митцю не треба
нагород,

його судьба
нагородила.

Коли в людини є народ,

тоді вона уже людина. 

 

Чому брехня така живуча у нашому суспільстві? Може, тому і
живуча, що вона брехня. Здатність ховатися під правду іноді робить її більш
підступною та схожою на правду:

 

Слова уже не вірили
словам

і мружились од правди,
як од сонця…

 

Ідеологія брехні завжди стояла на заваді справжньої
творчості. Вона – всюди в українському суспільстві, не лише в засобах масової
інформації, в радіопросторі та в телеефірі, а й у самій атмосфері національного
духу. Про це неодноразово наголошувала у своїх публіцистичних виступах і творах
видатна поетеса.

 

З часів прапрадіда
Гомера

аж до сьогоднішнього
дня

немає кращого гримера,

ніж добросовісна
брехня…

 

 Ліна Костенко однією
з перших представників української інтелігенції в нашому суспільстві підняла не
лише наукові проблеми екологічного оздоровлення українців в умовах Чорнобиля, а
й наголосила на проблемах духовного Чорнобиля для українського народу.

 

Просніться, люди! Це
погані сни.

Нове століття в шибку
заглядає.

Той самий чад, ті ж
самі казани,

лиш інший диявол дрова
підкладає…

 

Певною мірою Ліна
Костенко ще з далеких шістдесятих років минулого століття стала пророком
українського національного відродження, поетом високої громадянської позиції,
поетесою-трибуном, поетесою-бунтарем. 1963 року вона писала:

 

Ні остраху,

ні тіні компромісу.

На кожен виклик,
совісте, іди!

В історичних льохах

відстояться вина
істин,

гірко вибродять кров’ю

правди пекучі меди.

 

Уже в перших її
книжках, що побачили світ наприкінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих
років, у часи хрущовської відлиги, таких, як «Проміння землі», «Вітрила»,
«Мандрівки серця», почувся дзвінкий голос поетеси нової хвилі, поетеси
непохитної громадянської позиції, поетеси оригінального тембру і жесту. Її
твори стали втіленням широкого спектру народних думок і сподівань, розвитком
кращих національних традицій в сучасній українській поезії.

На творчому шляху талановитої поетеси було безліч життєвих
перешкод як суспільного, так і побутового плану. Але основною перешкодою, як
мені здається, була творча заздрість посередніх літераторів та ідеологічні
забобони владних пристосуванців, які своєю відданістю тоталітарному режимові
нищили паростки української національної культури. Відстоювала Ліна Костенко
свою творчу позицію з гідністю. Багато років її твори не бачили читача. Важко
навіть уявити, що між третьою книгою поетеси «Мандрівки серця» та її четвертою
книгою «Над берегами вічної ріки» простяглася творча прірва у шістнадцять
років. Як пригадував колишній завідувач відділом поезії видавництва «Радянський
письменник» Борислав Степанюк, коли вже була підготовлена, на початку
сімдесятих, до друку у видавництві книжка Ліни Костенко «Княжа гора»,
компартійні цензори  запропонували
авторці прибрати з книжки десять віршів. Обурена поетеса навідріз відмовила
цензурі та видавництву прибрати навіть 
рядок. Після чого рукопис книжки повернули авторці і друк «Княжої гори»
припинили. Так само ще 1963 року не побачила світ книжка «Зоряний інтеграл» і
деякі інші твори, що згодом, 1989 року, увійшли до «Вибраного» Ліни
Костенко.   

Для творчої людини немає страшнішої кари, ніж та, коли її
творчий доробок перебуває поза увагою читача. Про себе Ліна Костенко говорила:
«Я зіткана з печалі». Але мужня жінка, талановита поетеса з гідністю тримала
удари долі. Мабуть, добре відомо тим, хто хоча б раз переживав миттєвості
жорстокої зневаги до своєї праці, що для боротьби і перемоги треба мати не лише
силу волі, характер, витримку, а й 
навчитися знімати перенапругу творчістю.

 

Те, що принижує, –
пронизує.

Душа образ не забува.

Все, чим образили
поета,

акумулюється в
слова…

 

Саме творчий процес і рятував Ліну Василівну у скрутні часи,
додавав їй сил у боротьбі за свою гідність. Вона навчилася не просто «робити»
усмішку при невеселій грі, а й навчилася не піддаватися сумнівам та кепкувати
зі своїх ворогів:

 

Отож хвала вам!

Бережіть снагу.

І чемно попередить вас
дозвольте:

якщо мене ви й зігнете
в дугу,

то ця дуга, напевно,
буде вольтова.

 

Отак довелося весь час, як по лезу, ходити у немислимих
стражданнях серцю поетеси. Від реального в усіх подробицях краю своєї творчої
смерті до свідомості свого безсмертя.

 

О, як мені жилось і як
мені страждалось!

І як мені навік взнаки
воно далось!

А що таке життя? Чи
те, що переждалось?

Чи все-таки життя – це
те, що відбулось…

 

І воно, творче життя видатної поетеси, відбулось. У часи
горбачовської перебудови, 1987 року, нарешті восторжествувала справедливість.
За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку поезій «Неповторність»
Ліна Костенко була удостоєна найвищої літературної відзнаки України – Державної
премії імені Тараса Шевченка. Може, саме після трьох десятиліть виснажливих
поневірянь на творчій ниві і пролунало таке зітхання письменниці:

 

О, не взискуй гіркого
меду слави!

Той мед недобрий, від
кусючих бджіл.

Взискуй сказать
поблідлими вустами

Хоч кілька людям
необхідних слів…

 

Окремо хотілося б сказати про звитягу видатної поетеси. Її
звитяга – це не тільки душевний біль і душевний порив, участь у парадних
мітингах на Майдані та поїздки у тридцятикілометрову Чорнобильську зону. За
тією звитягою бачиться  її  характер та висока освіченість, особливий
стан волі та душі, внутрішня дисципліна, вимогливе ставлення до себе та до
свого оточення. Звитяга і честь – рідні сестри 
її інтелектуальної поезії, яка вимагає вдумливого читання. Не все так
просто, як здається на перший погляд. Іноді в творах поетеси трапляються
несподівано складні речі, які важко сприймаються необізнаним читачем. Проте
така, можливо, і механічна складність у філософському контексті обумовлена
неадекватною реакцією поетеси на ті чи інші події. Пробачте за
парадоксальність, але складність Ліни Костенко полягає в її простоті. Вона
проявляється в пошуках найпростіших фразеологічних підходів у побудові  як оригінальних мініатюр, так і
широкомасштабних поем. Сама поетеса каже: «Не люблю каламутного слова».

За останнє десятиліття у вирі суспільно-політичних подій
наша література суттєво втрачає свої позиції, втрачає читацьку аудиторію на
користь електронних засобів інформації. Проте, завдяки колосальному
інтелектуальному потенціалу таких видатних митців в українській літературі, як
Ліна Костенко, Борис Олійник, слово живе, слово виховує, слово лікує, слово
знищує, слово окрилює, зрештою, слово перемагає. Дар слова – це не почуття. Це
– Божа ласка, унікальний талант, яким наділяє Всевишній людину за її благородний
внутрішній світ.

…Як і всі живі люди, Ліна Костенко могла чогось не розуміти,
у чомусь помилятися, в чомусь сумніватися. Але грати в непорозуміння, нарочито
впадати в помилку і нарочито хизуватися власним авторитетом – ніколи. Ліна
Костенко і в житті, і в творчості – мудра і самодостатня людина. Для неї
творчість – це, перед­усім, безкорисливе служіння народу. А надмірне прагнення
до успіху, жага слави над усе – то не її шлях. Її шлях – це важка дорога у
складному лабіринті нашого життя у здобутках і втратах, у пошуках правди і
справедливості. В цьому, мабуть, і полягає формула складності життя і слова
Ліни Костенко.

 

Так чого ж я шукаю і
чим я жива?!

Велемовний світ,
велелюдний.

Ви поезія, вірші?

Чи тільки слова?

У майбутнього слух
абсолютний…

 

Так, тільки висока творчість переживає свою епоху у
свідомості майбутніх поколінь. І читач, який зрозумів формулу складності Ліни
Костенко, не може обійтися без її поезії, що стала духовним дороговказом для
української нації. У хвилястих берегах нашої минувшини народ для поетеси завжди
був і залишається носієм усього морального. Тому і зрозуміла народна любов до
поетичного слова Ліни Костенко. Своєю творчістю та громадянською позицією
письменниця засвідчує, що входження народного життя у її зболене серце підняло
її до вершин нашої національної духовності. Не самозвеличення у слові, а
переосмислення свого служіння словом стали метою творчості Ліни Костенко.
Сьогодні вона демонструє світові, що не блискучий епітет чи ознака предмета, не
його ім’я, навіть не сутність імені цього предмета, а саме дієслово, сама
енергія думки поетеси стали її неповторністю. І не самохизування в позі
мудреця, а щоденна одержима праця, щоденне служіння добру та непохитним
принципам справедливості зробили її творчість народною. Недарма Ліна Костенко
вірила у свій день:

 

Настане день,
обтяжений плодами.

Нестрашно їм ні слави,
ні хули.

Мої суцвіття, биті
холодами,

Ви добру зав’язь
все-таки дали.
 

 

І цей день настав: «У майбутнього слух абсолютний…»

 

м. Київ

 

Редакція «Української літературної газети» долучається до численних
привітань, які надходять на адресу нашої визначної сучасниці, неповторної
Майстрині Слова Ліни КОСТЕНКО з нагоди її ювілею.

З роси і води!

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!