У фортецях самтожності

139

І

Бути не сліпим – не означає бути
зрячим. У суто сприймацькому сенсі це ще й означає – не бути адекватним тому,
що читаєш. Хто себе на цьому не ловив, вартує співчуття, позаяк усе талановите
так чи так є зависоким  для ширужиткового
художнього досвіду, що й змушує цю різновисокість долати з певною натугою. У
тім числі й натугою фаховою, напріч відкидуваною тими, хто, для прикладу, кожну
прочитану книжку чи вірш міряє Шевченком. При тому – статичним, позаяк існує ще
й Шевченко сьогоднішній, од якого мури про нього написаного  нас відгороджують. Хоч мова наразі піде про
інше – тих, для кого (уявляю читацький душевний здриг) Шевченка-поета взагалі
не існує. Саме як поета, чиї віршотехніка, контекстуальні видноколи, принципи
образозчеплення та образомислення не є робітно ужитковими.    

Зізнаюся, що бажання над усім цим
помислити бродило у мені кілька років. Хоч і на сьогодні я далеко не все
розлущив у збірках С.Вишенського, М.Григоріва, поруч з якими нещодавно стали ще
й дві книжки Василя Старуна. Видання, відверто кажучи, лоболомні, від яких
можна   відмахнутися. Але ж це була б
зрада собі. Не лише тому, який є, а й тому, що хоч що-небудь  втямить у процесі вникнення в
текстоструктури, які рідна мова прийняла. То навіщо ж конозитися? Ти ж не
вважаєш себе розумнішим за мову, котра, переконаний, тішиться  з віршотекстів на кшталт:

у сторожа пильної вологи

у снах

без облоги землі

сон про глибину вежі

про течію обгороджену

(М.Григорів. Навали)        

Правила сприймацької гри (а такі
в літературних справах існують) себе у цьому вірші не виказують нічим. Окрім,
звісно, чіткої установки на щопослівну втечу від ближчих, дальших і навіть
наддалеких перегуків усталеної образної семантики, яка існує довкіл кожної
мовленнєвої одиниці вірша. Зайве нагадувати, що до тих «одиниць» належить також
інтонація, ритм, спосіб фразування, тире, кома, крапка… Про риму промовчу; вона
у подібних мистецьких штуках може хіба випірнути (вологи – облоги)  в якості змістонаголосу.

То що ж ми прочитали? При
подібному запитанні на допомогу кидаються (кожна національна поезія має
рятувальників своїх) М.Воробйов, В.Голобородько, М.Кордун, В.Ілля. Проте
намарне: їхні художні світи закодовані інакше і, хай не ображаються, простіше,
хоч про яку  простоту може йтися,
приміром, в оцій  шестирядковій лакуні
В.Голобородька:

покраяне мовчання віддаляється

від жовтих проломів догоріла

 

ніч наповнена відлунням пальців

тоншає від вовни сліз

і погляд височіє на краю дня

крізь який зеленіє крик усіх пісків

Попри небезпеку іронічної поетової
усмішки, усе ж означу  змістовий мінімум
мною сприйнятого: луну нічних непорозумінь і їхню приреченість на загин. У
позеленілому чи голому піску життєплину – не суть важливо: душа, як і небо,
уміє на все дивитися прощенно спокійно. Хоч їй, як і піскам нашої всіх долі,
болить…

Зрозуміло, що це лише дещиця
поетового стану чи то перед віршуванням, чи у його процесі, але ця дещиця
вловна. Завдячуючи дієслівній  семантиці,
котру ніякі чуттєві збурхи з рядка не вивітрять. Окрім того, слововжиток у
Голобородька де менше, де більше, але національно означений. І в багатьох
випадках поетизований, тоді як Григорів жодній душевній (у тім числі й траченій
розчуленості) дії не довіряє. Тільки констатація. Німотна, як смерть…  

Пригадую середлітню, здається,
розмову з М.Воробйовим, який зателефонував, аби переконати мене, що у нього все
гаразд. Тобто що чаркувальний оступ як прийшов, так і пішов.

– А вони де?

Вони – це Григорів з
Голобородьком, які кілька днів тому Миколу повідомили, що до нього їдуть.

– Вони? Лежать.

– Де?

– У Михайла. Василь часом бере до
рук трубку і стогне: «Миколо!». 

– Чого ж ти до них не поїхав?

– Боявся. Я ж, чекаючи на них,
тоже закропився.

Діти. Не такі, як Воробйов,
неприхищені. Правда, Голобородька я ніколи не бачив. А Григоріва і бачив, і розмовляв
з ним не раз. У тім числі і в Будинку творчості в Юрмалі року, здається, 90-го,
коли Михайло щось видавав і сновигав між Ригою і Києвом доволі часто. Я
його  пригостив і запитав, чи працював
він в якомусь артистичному ризькому кафе?

– Було. А що?

– Я чув дома розповідь про
латвійського чи то бармена, чи офіціанта, який знає всі європейські мови.
Навіть українську. Це ти?

– Я. Місць у кафе не було, а вони
просяться. Кажуть – з Києва. «Якщо з Києва, – кажу до них,  – то прошу». Остовпіли. А коли підпили, теж
почали пробувати по-українськи… Це ти 
малював?

Михайлові погляди на картон з
юрмальськими дачами і зимовим берегом затоки я запримітив давно і дуже боявся,
що він завіконну цю замальовку вподобає.

– Я, а що?

– Віддай мені.

Якби   прохання 
було  делікатнішим,  я 
хтозна  чи  відмовив би, а тут чітко сказав: «Ні. Це –
для себе».

Були й іще якісь розмови та
зустрічі. У пишучих, зрозуміло, товариствах, де Михайло мовчав. Здебільшого (я
можу, звісно, помилятися) ревниво, позаяк 
головний його витвір – збірку «Сади Марії»  – ніхто не згадував навіть біжки. Вбачати за
цим щось інше, крім у неї невживленості, хтозна чи варто. До того ж вона, як і
все внутрішньо викінчене, наглухо заблокована. Майстром, що вигорнув із неї усе
зайве, а те, що залишив, узгодив передовсім з собою. Поетом-спостерігачем. За
світом довкола і його відбитками в собі.     

Подібних людей мало, але вони є.
Не передовіряючі нічого із спостереженого навіть мовленню, котре любить текти.
А Михайлів дух полюбляє незрушність, що не обов’язково натякає на вічність,
оскільки навіть камінь дивиться не в неї, а в себе. До того ж, вічність
беземоційна, тоді як вірш Григоріва на багато чого реагує. Самотою своєю і
самітністю смислів, яку та ж таки самота вловлює. Так писав би про себе позасвіт,
якби запраг з нами порозумітися. Звісно – позалітературно, оскільки в парі з
літературою можна й у десяти томах не сказати нічого.

Ця економія на розбавлюваній
віршоплином мудрості мене вражає найбільше. Тільки мисленнєвий екстракт, тільки
суть вловлюваного і мінімалізований абрис вловленого, не співмірний ні з чим,
окрім структури вловленого. І це в українській поезії. Яку хлібом не годуй, а
дай поплакатися.  Або порозбишакувати. На
весь розмах крил. Зрозуміло, паперових, для яких Ікарові забаганки неприпустимі
не лише в небі, а й на землі. У «снах без облоги землі» та ще й снах «про
глибину вежі», до того ж, не  наживешся.
Але хто сказав (у мені одразу ж пролунало: «Всі!»), що відміряний кожному
зосібна і людству в цілому існувальний відтинок є саме життям? Можна було б
поспитати іще багато про що? Але кого? Григорів віршами мовчить. Не внаслідок
відлюдькуватості, а тому, що ним щовіршево все сказано. З того, що необхідно. А
що знає решта – хай вибалакує решта…

 

ІІ

С.Вишенський теж сповідує відразу
до світу як давно намальованого і намоленого іконостасу, «котрий переповнений
теологічним перегноєм, обожнюваний полчищами сліпих» («Метастази», с. 133).
Щоправда, пише він набагато розкутіше, бо (це всього лиш припущення) його
порозуміння з собою є рефлексійним, себто потребуючим самоперевірок. Інколи
цілокнижкових, проте й у масштабі книжки цей автор працює виключно власним
інтелектуальним ресурсом, де дух перебуває на ролі служки, позаяк хилиться
до  віри. А віра, як і жона, є річчю для
себе… Присутній у його письмі й скепсис. Теж родом з власного інтелектуального
досвіду, з яким сперечатися зайве. Бо він існує у художньому мисленні лише в
якості переможця негараздів, про які люди горді мовчать. А Вишенський гордий. І
як поет, і як людина, і – може – як громадянин, хоч ця блазенська іпостась для
нього чужа. Зайве нагадувати, що  за  все 
перераховане світ (соціальний і вишній) карає безгрошів’ям,
відсутністю  кар’єри,  мстивою  
неувагою  і  навіть бідами на кшталт тої, про яку я лише
чув: у Станіслава бандитським нахрапом забрали квартиру. Здається, трикімнатну
і, здається, кооперативну. Переселений у гуртожитський  якийсь коридор, він і далі ходив з очима не в
землю чи в небо, а уперед.

– Як ти це пережив?

– Пережив? – Ми сиділи в моєму
кабінетному закуткові, якого я в ту мить соромився. – Ніяк.

Оце й все, що я знаю про
несправедливість, од якої здурів би.

 

… І не вдається, а пора

з могили брати спокій раю,

щоб окуляри без оправ

наблизили кого немає.

 

Пощо шагреневість душі

і очі – очевидна власність:

існує відстань до межі,

а далі крок. Дві проби власне…

Аби читач не забував, що і цього
разу йдеться про поета головоломного, поверну його до рядка «…очі – очевидна
власність». Як це зрозуміти? І що аж надто поганого в очевидності? І чому душа
– шагренева? І… Але – годі: розібраний послівно вірш перестає бути віршем. Як і
думка, хоч думок у цьому римованому восьмирядді надбагато. І жодної знайомої. При
тому вони кумулятивні: при кожному до них наближенні розлітаються на скалки,
які вибухають і розлітаються знову. Сприяє цьому енергія форми, куди загнано
лексеми, сполучність яких більш ніж проблемна. 
Надто на рівні ужиткової семантики. Прес форми на цю семантику  тисне, і вона щоміжпослівно і щорядково  тріскає.

Подібну віршотехніку  не позичають, а віднаходять, якщо знають, для
чого вона потрібна. Наразі – для захисту від 
«довантаження» бродячими, давно до того чи того слова причепленими
смислами тривіального поезовмісту: могила, рай, межа, крок  від наголошеного мисленнєвого лепу тут
очищені, що й породжує враження поетичної новомовності кожного рядка і вірша в
цілому. І (певною, звісно, мірою) новосенсності не вельми вишукано римованого
цього роздуму про вічне побратимство життя й смерті, існування у відриві від
яких – всього лиш мрія. Тоді (і тут я цілком на боці С.Вишенського)  існуймо багатше! В межах світу (а кожен вірш
– це теж світ) щонайлокальнішого. Не дивімося на нього крізь окуляри серійні.
Не віддаваймо й «краплини» душі на відчуттєву і подумкову банальщину! Будьмо
собою і тільки собою, і тоді ми станемо всіма тими, хто уникнув цивілізаційної
усередненості. Пам’ятаймо, що у кожній традиції є щось могильне… 

Не вельми позитивний свій досвід
спілкування з доробком українського  
легіону   віршувальників   С.Вишенський   передовірив  
книзі есейних  хронік  «Метастази» 
(2003),  де  багато сторінок присвячені техніці, «фізиці»
й метафізиці живопису. На всяк випадок наголошу –  переважаюче французькому, що вказує на
бажання досягти якомога більшої дистанційованості від рідноземної
загальномистецької конкретики, котра протистоїть всьому тому, про що і як пише
Станіслав… Мені довелося чути його зауваження навіть щодо вартості доробку його
колег з т.зв. «київської школи», де нещадності було аж надто багато. Тому,
очевидно, есейні «зупинки» біля полотен імпресіоністів знімали потребу в
поясненні того, що саме в рідноземному сприймацькому досвіді є давно зужитим і
навіть руйнівним.

Цікаво, що й у прозовому викладі
Вишенський максимально вкорочує інерційні розгони думки, проганяє з-перед
читацьких очей високоштильну банальщину, пропонуючи навзамін майже афористику
на кшталт «Забуття надто глибоке і саме воно роздмухує мозолі на очах» (с.135).
Або: «…Нарешті ти віч-на-віч із хаосом, мірріадооким Богом. І він не відштовхує
тебе, а береться до своєї одвічної роботи: він волею майстра адаптує тебе до
своїх потреб». (с.143). Про те, що ці потреби не збігаються ні з чиїми
заповітами, позаяк Бог може заповідати лише собі, та й то у момент заповідної
цієї зупинки, я, здається, вже говорив. А ні – то, користуючись нагодою, кажу.
Чужими, як бачите, словами, цим самим нагадуючи Станіславові, що чужих істин не
існує. Як, власне, й виключно своїх… 

 

ІІІ

Нещодавно    (було  
це   в   неділю,  
за   густого   снігу  
й   завіконного напівсмерку) мене
вирвало з  «філософської» дрімоти  шемрання сотового, на якому  висвітилося прізвище: Старун:

– Вітаю, що там?

– Та нічого. Сиджу і хочеться
вити. Дай, думаю, поговорю.

Рідна душа! Це прошепталося у
супроводі непролитих, але навально раптових сліз. Господи, щади нас грішних…

Я Василя донедавна не знав,
нічого про нього не чув і навіть не здогадувався про існування неподалік
Луганська хати, яка центрує прагнення нашої мови до норовливої «дикості». А
точніше – вільного ширяння у  часах
доісторичних, історичних і теперішніх не в якості окультуреного «субпродукту»,
а феномену всеземного, у якому досі відчувається (йдеться, уточню, про землю
українську) називальна стихія Трипілля, готів, хозар, Скіфії, Половеччини.  Та й не лише їх: минувшина і сучасність у
поетовій голові співіснують в об’ємі пам’ятливої ноосфери, куди спорскують
«байти»  невизначено багатьох тисячоліть
буття Європи, Азії, обидвох Америк, Близького й Далекого Сходу. Старун майже
природно зміщується з доби Середньовіччя в добу старогрецьку, щоб у наступному
рядку вигулькнути у Китаї, перекинуться з християнина на поганина, з горожанина
на степовика, не втрачаючи при цьому порозуміння з культурою як прихистком вселюдського
духу, який, здається, втомився надіятися…

Є, звісно, у цьому ностальгійному
тяжінні убік десь-раю  щось від етнічної
нашої мрійливості, проте   вірш  Старуна 
не  закликає  і  
не  судить,  а 
всього   лиш   констатує  
духоплин,   яким   той   є. 
Од  таких   шугань  
по однаково незворушних епохах читач, безумовно, втомлюється, втрачає
розумову пильність і багато чого сутнього не вловлює. А може й починає
сумніватися в наявності цього сутнього, хоч воно, безперечно, скрізь існує. Але
безконтекстуально; як і два попередні поети, Старун, мов дідько ладана, боїться
національних поетичних святинь і національного рецепційного коду, згідно з яким
у кожному звиві поетичної думки повинно бути присутнім чи й не все літературне
наше минуле. А навіщо?

літаніє – стій і змітайся   

до чаш. вечеря погожа –            

яка таємничість. до                                 

обріїв змитих і вкопаних 

чат липким букварем

повертати не личить.

лічба поусюдна шерегами        

юд – і шерехом листу –

і рінню по рані. свистять

канчуки у січневім гаю –

і бджоли чужі на

квітучім катрані. а            

крила летять.

а тіла – на краю. а карою –

відступ полоще і крає.

всі крихти збираєш –

щоб – бути рою. а небо –

хмарки живописні стирає.

на стріхах – на кониках –

на яворах така неземна –

не зимова поклажа.

являється вряжений

стрічками страх. з

  холодного комина

віддих і сажа.

 

Що тут від поезії, а що від
поетичного лукавого, розбиратися не стану, хоч певний наліт консонасної стихії,
нічим не вмотивованої понятійно-образної зненацькості вловив і не приймаю. Проте
не як поетова рівня, а як віршувальник 
іншої школи  й інших змістових
стратегій, де подібні різдвяні (а мо’ – 
староноворічні?!) змістові смерчі 
не передбачаються. Найперше тому, що я до них нездатний. А Старун
здатний, оскільки мислить не чужими (хоч все у поетизованій мові «чуже»), а
власними образами, іноді геть незвичними, проте – внутрішньо впізнаваними…
Саме  тому в його віршах можна заблукати,
але не заблудитися. Якщо в тобі теж бродить митець. Хай навіть жодного разу так
унікально не зреалізований.

 

28-30 грудня 2010 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!