Закінчення. Початок в ч.ч. 26 (84), 1,2,3,4
Названий 10 грудня 1975 року академіком А. Сахаровим у своїй
Нобелівській лекції «Світ. Прогрес. Права людини» серед 129 прізвищ в’язнів
совісті Степан Сапеляк, який помер нещодавно (1 лютого 2012 року) – також
поет-громадянин із нетрадиційною радянською біографією: правозахисник, член
Української Гельсінської спілки (з 1987 року), міжнародного ПЕН-клубу, який 29
жовтня 1972 року після арештів Ігоря Калинця та інших поетів-дисидентів написав
відкриту заяву тодішньому Генеральному секретарю КПРС Л. Брежнєву та першому
секретарю Компартії України В. Щербицькому, у якій висловив протест проти цих
арештів. Був виключений з комсомолу, а згодом і з університету. З лютого 1973
року перебував під слідством у Тернопільському КҐБ як учасник молодіжної
підпільної групи, яка в ніч 22 січня 1973 року на честь п’ятдесятої річниці
Акту Злуки УНР і ЗУНР в Чорткові вивісили жовто-сині прапори і розклеїли
листівки із закликом: «звільнити політв’язнів із радянських тюрем й
концтаборів..», поет, який «писав і виготовляв тенденційно націоналістичні
вірші «наклепницького» змісту, що опорочують своїм змістом радянський та
суспільно-політичний лад Союзу РСР», закликають до «відриву Радянської України
від Союзу». 19 лютого 1973 року заарештований та 24 вересня 1973 року
засуджений до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання, яке відбував у
концтаборах та тюрмах ГУЛАГу, де брав активну участь у русі Опору.
У поета із такою опальною біографією знаходимо доволі ніжні
рядки на вічну тему кохання, як от з «Осіннього романсу»:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ці тіні на очах. І хризантемна ржа.
Цей ранній лід. Розсіймося квітками.
А плеченько в росі. А серденькові жаль.
Листочок-листопад… Встеляє камінь.
А вустонька-вуста. А хустонькою піт…
Ці тіні на очах. І мальви, що минули.
А рученькі-любов, а рученьки — як лід.
Сережки срібляні… І думонька… І думи…
Тобто, узагальнюючи вищесказане: якщо до 1992 року цю премію
поети одержували приблизно через кожні три роки, то з настанням незалежності –
кожен рік і по кілька поетів відразу, з іншим, щоправда, фінансовим
еквівалентом, але зоставленими іншими суспільно-побутовими привілеями для
вибраних – лауреатів: місця на престижних цвинтарях (Байковому у Києві, чи,
скажімо, Личаківському у Львові), лікування у престижних лікарнях (тій же
Феофанії), розмаїті державні стипендії і тому подібне, що закономірно викликає
у суспільстві адекватну реакцію певного скепсису і ставлення до деяких
лауреатів як до небожителів за життя, тому, за великим рахунком, виникають
пропозиції нагороджувати Шевченківською премією, як і церква канонізує своїх
святих, лише посмертно, адже у цей, критично перехідний час, для митців іноді
справджувалася поетична максима Ліни Костенко: «Коли цькували – я протистояв.
Лише коли наблизили – піддався».
Наступним вибранцем-поетом Комітету під головуванням Олеся
Гончара 1994 року був поет із Луганщини Василь Голобородько (за збірки поезій
«Ікар на метеликових крилах», «Калина об Різдві»), який «не сидів», але й не
був рабськи вірним радянській системі: перша його поетична книжка, яка
готувалася до друку в Києві, була знищена через незгоду автора співпрацювати з
КДБ. Виключений із Донецького педагогічного інституту за читання
«самвидавівської» літератури, за вихід 1970 року у видавництві «Смолоскип»
(США) збірки «Летюче віконце», політично дискримінований із забороною
публікацій у СРСР протягом майже двадцяти років, жив у рідному селі.
Тому така біографія разом із іще дивною і незвичною на той
час, парадоксально аполітичною, поетикою (верлібрами) на кшталт
Щоб мені боліло, я
відчинятиму правдиві двері,
а зайду зовсім не
туди, куди йшов.
І тоді з’явиться біль, і я не знатиму,
куди сховати ту блискучу монету,
щоб і сам не бачив:
зашити в пухову перину,
кинути в копицю сіна
чи покласти на
дорозі, щоб сороки вкрали?
Виміняю мою блискучу монету на коника,
зачну свистіти, може, подумаю, що мені не болить,
бо на глиняному
конику хіба далеко поскачеш!
відповідала соціально-психоло¬гічному, революційному стану
більшості демократично налаштованого тодішнього суспільства, одержимого
становленням незалежної України, яка воздавала належне тим, хто раніше
страдницьки боровся за неї, іноді жертвуючи суто літературними критеріями на
догоду політичним кон’юнктурам.
Цього ж, 1994 року, за збірку «Серце для куль і рим: Поезії.
Поетичні переклади. Літературно-критичні статті» лауреатом Шевченківської
премії став відомий репресований мовознавець, літературний критик, поет, діяч
українського руху опору 1960-1970-их років Іван Світличний.
А в наступні 1995-2000 роки Шевченківську премію три митці
одержали посмертно: ключові фігури національно-культурного відродження в
Україні 60-х років легендарний Василь Симоненко (за збірки поезій та прози
«Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде»),
неформальний лідер серед українських перекладачів, безпідставно засуджений ще
1943 року до каторжних робіт на шахтах ГУЛАГу і виключений зі Спілки
письменників України 1973 року, позбавлений можливості друкуватися аж до 1988
року Григорій Кочур (за книгу «Друге відлуння») – 1995 року) та Борис Нечерда
(2000 рік, за збірку поезій «Остання книга») – поет, який друкувався в
дисидентських антологіях і був упереджено зустрінутий в радянському літпроцесі.
Отак нам світить відблиск інших днів,
Але не гріє, хоч би як виднів.
Так в ніч сумну минувшина зійшла:
Хоч видна – та здаля, ясна – та без тепла, –
читаємо строфу перекладу Григорія Кочура із Джорджа (книга
«Третє відлуння: Київ, Рада, 2000. – 551 с.»).
Поет-естет Володимир Базилевський – один із найглибших
сучасних українських літературознавців – та поет із домінантно інтимною,
домашньою «нутою» своєї лірики Ірина Жиленко 1996 року ніби уособили відпочинок
суспільства від напруженої політичної заангажованості літературно-мистецької
сфери, одержавши Шевченківські премії за книги (відповідно – «Вертеп» та
«Вечірка у старій винарні») з рук президента України Леоніда Кучми за поданням
голови Комітету Володимира Яворівського (1996-1999 рр.).
Тоді ж, у жовтні 1996 року, на Третьому з’їзді Спілки
письменників України літераторами, які подали заяви про вихід із СПУ через
незгоду із творчими та організаційними принципами та традиціями «совєцького»
(за їхнім же визначенням) об’єднання письменників була створена Асоціація
українських письменників (АУП), члени якої у 2000-х роках пріоритетно
боротимуться за Національні премії України імені Тараса Шевченка і
одержуватимуть їх.
Характерною особливістю подальших вручень Премії було врахування
фактору регіональної приналежності лауреатів замість колишньої
національно-мовної: так, уже не відзначали цією нагородою за книги російською
мовою, але її отримували не лише поети – жителі столиці, але й Петро Скунць із
Закарпаття (1997 рік, за збірку поезій «Спитай себе»), Дмитро Кремінь із
Миколаєва – за збірку поезій «Пектораль» 1999 року: поети, чия творчість і
сьогодні посідає достойне місце у культурно-інформаційній сфері України.
Із 1999 року Шевченківський Комітет під головуванням
відомого радянського дисидента, визначного українського літературознавця,
критика, громадського діяча, академіка НАНУ, міністра культури України
(1992-1994), Героя України, автора відомої резонансної книги «Інтернаціоналізм
чи русифікація?» Івана Михайловича Дзюби почав нагороджувати вже репрезентантів
молодшого покоління поетів, так званих «вісімдесятників», серед яких президент
Асоціації українських письменників, з 2007 року – радник міністра культури з
питань книговидання, багаторічний головний редактор журналу «Сучасність»,
завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро»,
«відданий нео¬фіт модернізму» Ігор Римарук (за книгу поезій «Діва Обида»), «у
поезіях якого відчутний перманентний протест проти «легітимації»,
охрестоматійнення неомодерних способів творення».
2003 року за книгу віршів «Поет у повітрі» Премію одержав
поет Василь Герасим’юк – редактор у видавництвах «Молодь», «Дніпро», ведучий
літературних програм Національної радіокомпанії України, голова журі
Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов», а також довголітній член
Шевченківського Комітету, чия поезія характерна органічною, драматично-епічною
перейнятістю міфологією Гуцульщини, як-от:
…І заклинання мольфарів
промовив бахур.
І знову не почули слів,
хто ждав метафор.
Лиш забрязчала тьма оков,
і знову – галас,
щоб тільки з кров’ю лиш любов
заримувалась.
У наступних (2004, 2005 роках) лау¬реатами стали,
відповідно, поет – тяжко поранений ветеран афганської війни волинянин Василь
Слапчук за книги «Навпроти течії трави» і «Сучок на костурі подорожнього» та
поет-маляр, один із засновників літугруповання «Київська школа поезії», лідерів
андеґраунду «сімдесятників» Микола Воробйов (за книгу поезій «Слуга півонії»,
який «тяжіє до медитативно-образних методів нарації у віршуванні, близьких до
японської школи «хайку» та китайської поетики епохи Тан», наприклад:
ДОСЛУХАТИСЬ ДО СЕБЕ
Дослухатись до себе –
Це протирати шкло.
Спершу подмухати, щоб запітніло,
щоб просто – тиша…
А потім нараз посвітлішала:
скрипне стіл
відлунням тебе самого.
Квіти на кожній стіні –
відлунням світу.
Дослухатись до себе –
це бачити,
як поволі розвидняється.
Із увінчання офіційно-державним шевченківським лавром поета
Анатолія Кичинського за «Пролітаючи над листопадом», «Танець вогню» 2006-го
року почалося трирічне головування Комітетом Романа Лубківського, який, як
«пише» «Вікіпедія», «зауважений у переносі власних політичних інтересів у
царину української літератури, зокрема поезії і тиску на підвладний йому
Комітет з метою прийняття далеких від літератури рішень».
Навколо Шевченківської премії завжди кипіли пристрасті,
інтриги із підводними рифами і надводними скелями, тому наскільки подібні
звинувачення об’єктивні, судити важко. Більше про це знають самі члени Комітету
і ті «сірі кардинали», які завжди старалися різними способами на його вибір
впливати. Рано чи пізно тайне стане явним, а історія поставить крапки над «і».
Тому спростовувати рішення Комітету і аналізувати його
склад, як і критикувати творчість лауреатів, більшість із яких і так проходять
крізь пильне сито суспільних остракізмів, не наше завдання. Колись нащадки
матимуть можливість оцінити, скажімо, поетів-номінантів одних і тих же років і
подумати, чому лауреатство дісталося саме тому, а не іншому поетові, враховуючи
вік претендентів, їхню опозиційність чи лояльність до влади тощо, і чи відносно
об’єктивно-справедливо це.
А наразі достатньо згадати про епатажні публікації,
пов’язані з висловлюваннями, заявами про Шевченківську премію Юрія Андруховича
(«Шевченківську премію не можна брати, від неї смердить»), несприйнятті
Шевченківської премії «як успадкованого від УРСР державного інституту» Оксаною
Забужко, яка вважає, що «письменник – не державний чиновник, найбільш
авторитетні мистецькі премії у вільній країні мають бути незалежними від
держави!», що «в нас знають переважно тих, кого радянська влада офіційно
визнала і ввела в підручники», скандал довкола преміювання Василя Шкляра,
ревізії українського культурно-інформаційного простору відомими журналістами на
кшталт Віталія Портникова, який, наприклад, у своїй статті «Неофіти сумління»
зазначає: «Ми давно вже вирішили, що «шістдесятники» закінчилися, відіграли
свою історичну роль у часи хрущовської відлиги, не те що перебудови! Однак
першими особами нових країн стали їхні ровесники – «шістдесятники» без
сумління. У роки відлиги вони старанно робили кар’єру, не намагалися виглядати
героями боротьби за оновлення суспільства. Коли у брежнєвські роки справжні
«шістдесятники» прагнули жити так, щоб і репутацію не забруднити, і до в’язниці
не потрапити, «шістдесятники» без сумління існували спокійно й упевнено. Хто –
на високих посадах в апараті, хто – в лавах незламної радянської
інтелігенції… І коли почалася перебудова, тільки ідеалісти-шістдесятники
могли плекати ілюзію, що це – їхній час. Насправді починалися часи їхніх
безсовісних ровесників…».
Цікаві роздуми про Шевченківську премію і довкола неї
залишили молодий письменник Олександр Стусенко («Встань, Тарасе, подивися…»),
Лесь Танюк: «У комітеті завжди все вирішував президент. Були навіть випадки, що
додавав ще одного преміанта чи збільшував кількість премій. Тому кожна нова
влада змінює комітет під себе. Найкращим був період, коли комітет очолював Іван
Дзюба. Туди прийшли не лауреати премій, а люди нового покрою: молоді соціологи,
політологи тощо. Почали нагороджували не людей класичної літератури, не
оберегів старого, а носіїв нового […]. Лубківський прагнув рівно представити
лауреатів зі Сходу та Заходу. Ішлося вже не стільки про сутність твору, скільки
про політичну картинку, щоб не звинуватили в підтримці лише галичан або киян»
(«Шевченківський комітет: кадри вирішують усе!», Сергій Грабовський, радіо
«Свобода»).
Поза тим саме Комітет 2006-2008 років віддав Премію
достойному поетові із херсонською «припискою», кореспонденту-організатору Бюро
пропаганди художньої літератури Спілки письменників України, керівнику Херсонського
обласного молодіжного об’єднання, талановитому художнику Анатолію Кичинському,
президенту Асоціації українських письменників (на той час), пізніше –
редакторові журналу «Сучасність» Тарасові Федюку (2007 рік, книга «Обличчя
пустелі»).
Уперше в історії Премії її одержали україномовні поети, які
не проживають в Україні: громадянин Республіки Польща, виходець із українського
Полісся Остап Лапський (2007 рік, за книги віршів «Себе: розшукую?!», «Обабіч:
істини?!»), Віра Селянська (Віра Вовк) – громадянка Федеративної Республіки
Бразилія, учасниця Нью-Йоркської літературної групи (2008 рік, за книги «Сьома
печать», «Ромен-зілля» та переклади творів української літератури
португальською мовою), яка, зокрема, писала:
Я ліплена з доброї
Бориславської глини.
Куди не поніс би мене буревій,
темні ялиці шумлять у мені,
темна Тисмениці таємниця
струмить у жилах.
Моя душа стане дзвоном
Старої бойківської дзвіниці,
Щоб голосити за мертвими
І будити живих.
2008 року Шевченківську «поетичну» премію (за книгу
«Пшеничний годинник») Комітет присудив 70-річному Петрові Мойсейовичу
Перебийносу – колишньому інструктору сектору художньої літератури відділу
культури ЦК Компартії України, заступнику головного редактора журналу «Дніпро»,
головному редактору журналу «Київ», члену президії Національної спілки
письменників України, а на час вручення премії – головному редактору газети
«Літературна Україна».
У цих же (2007-2008 роках) було засновано Народну
Шевченківську премію (Залізний Мамай), у результаті відкритого голосування за
номінантів Національної премії України імені Тараса Шевченка в Інтернеті
першими її лауреатами стали поети – той же Остап Лапський та Ігор Павлюк.
За головування Комітетом відомого літературознавця, двічі
віце-прем’єр-міністра України з питань гуманітарної політики (за президентства
Л. М. Кравчука і за президентства Л. Д. Кучми), народного депутата України 2-го
скликання (1994-1998 рр.), академіка НАНУ, директора Інституту літератури імені
Тараса Шевченка НАН України Миколи Григоровича Жулинського Національну премію
України імені Тараса Шевченка одержав за книгу віршів «Посвітається» знову ж
таки «тихий лірик» Павло Гірник – син письменника Миколи Андрійовича Гірника,
член Асоціації українських письменників, який, як свідчить його біографія,
«живе у бідових умовах в селі Садовому поблизу Деражні – районного центру
Хмельницької області», тобто повна протилежність, скажімо, своєму
суспільно-політичному гіперактивному лауреату-попереднику – П. Перебийносу і
доволі суспільно заангажованому наступнику – заслуженому журналістові України,
лауреату обласної літературної премії імені Олекси Десняка, Республіканської
літературної премії імені Миколи Островського, премії Івана Нечуя-Левицького,
літературної премії імені Михайла Коцюбинського та премії імені Григорія
Сковороди, редакторові газети «Гарт» Дмитрові Іванову, який 2009 року одержав
Шевченківську премію за книгу поезій «Село в терновому вінку».
2010-го, коли Комітет знову (уже головував у лютому-грудні
1991 року) очолив Борис Ілліч Олійник, Премію, означену скандалом навколо книги
прози Василя Шкляра «Чорний ворон», за поезію не одержав ні¬хто, а 2012 року –
поет, чия біографія асоціюється з біографією Павла Гірника – вчитель
української мови та літератури Петро Мідянка (книга «Луйтра в небо»): постійний
житель високогірного села Широкий Луг Тячівського району на Закарпатті.
Та якщо Павла Гірника характеризують як автора, що
«проактуалізував шевченківську поетику в сьогочассі», то поезію Петра Мідянки –
як «таку собі енциклопедію закарпатських діалектів».
Хоча навколо такої («негероїчної», «маргіналізованої»)
нагороджувальної тенденції Комітету, як і навколо інших тенденцій, звичайно,
точаться внутрішньолітературні і зовнішньосуспільні суперечки – аж до тверджень
про непрестижність та непристойність цього офіційного лауреатства для
«справжніх поетів», але ж це закономірно для всіх нагород, особливо
офіційних…
Врешті не на Тарасові Шевченкові і не на них, добрих поетах,
лежить відповідальність за лаврування саме їх, а не інших достойних поетів, а
на Комітетові, список членів якого оприлюднено, і на президентові України, який
підписав указ про нагородження.
Загалом же розмова про премію, освячену іменем Кобзаря –
Тараса Григоровича Шевченка, якому як Поетові стоїть найбільше пам’ятників у
світі, які поставили самі українці, як і про інші, недержавні премії та
розмаїті «тернії і лаври» безконечна, як і розмова про саму Літературу,
морально-естетичні засади лауреатства, тому зоставимо остаточну оцінку визначення
вибраних і званих у духовному просторі його величності часові, який чим довший,
тим краще вирізняє, як відомо, де зерно, а де полова, де істинно велике і
вічне, а де кон’юнктурно суєтне «ловлення вітру».
Бажаючих придбати книгу «З верховин півстоліття. Національна
премія України імені Тараса Шевченка» просимо звертатися до видавництва
«Либідь» за адресою: м. Київ, вул. Пушкінська, 32, тел.: 278-5804.