У білій тіні шевченківської слави

177

1. З ІСТОРІЇ «ТЕРНІЇВ
І ЛАВРІВ»

Питання премій-відзнак і опал-екзекуцій (лаврових і тернових
вінків) лежить радше у площині суспільно-політичній, аніж культорологічній. І
адресоване воно більше до благодійників, які нагороджують, а не до тих
потенційних щасливців чи жертв, кому дали-не-дали або ж покарали.

Якщо вести мову в контексті цих вічних людських пристрастей
про поезію, то, як свідчить історія, вона практично не залежить від формозмісту
суспільної системи (хоча з нею самою пов’язані долі самих поетів) і «може
зберегтися у тоталітарні часи; деяким мистецтвам чи напівмистецтвам на кшталт
архітектури тиранія могла б навіть бути корисною; але прозаїкам залишається
єдиний вибір – між мовчанням і смертю» (Джордж Оруелл. «1984» і есе різних
років»).

Саме поезія – камертон, дух, метафора епох, особливо та, що
трансформується в народну пісню, мелос. Недаремно Іван Франко казав, що
відмовився би від усіх своїх віршів заради одного, який би став народною
піснею. Святу (часто принципову) безіменність авторів народної пісні (як ікони
в середньовіччі) кожен справжній великий поет світу проміняв би на сотні своїх
камерних текстів. Це за великим рахунком. За середнім, звичайним же, людським,
кращих поетів – улюбленців Аполлона – ще з часів античності нагороджували
лавровим вінком (звідси слово «лауреат» (лат. laureatus).

Стародавні китайці найкращих поетів також нагороджували
вінками.

У Київській Русі стосунки поетів (співців, боянів) і князів
видно зі «Слова о полку Ігоревім», авторство якого самим князям і приписують.

На деяких римських поетичних «кастингах» за третє місце
давали срібну троянду, за друге – золоту, а за перше – справжню… І в цьому
шляхетному жесті промовляє істинне розуміння природи мистецтва.

Останній поет Середньовіччя і перший поет Відродження,
флорентійський вигнанець, якого було папською партією присуджено до спалення,
Данте Аліг’єрі також зображений у лавровому вінку.

Хоча важко уявити, що йому, як і пізніше, скажімо, Вільяму
Шекспіру чи лорду Байрону, «поганому хлопцеві» Артюру Рембо, Полю Верлену, який
написав цілий цикл статей «Прокляті поети», король чи папа давали якісь
державні нагороди…

Та й у Біблії духовна однозначність: «Мені помста і Я
воздам» (Римл. 12:19). І взагалі: «Пильнуй, щоби, шукаючи слави людської, не
втратити славу Божу» (Преподобний Ніл Синайський (49, 396), «Горе вам, коли всі
люди будуть говорити про вас добре!» (Лк. 6, 26).

Геній же – «парадоксів друг»… Тому стосунки із читачем,
слухачем, народом, юрбою у поетів також не завжди складалися гуманно і
гламурно.

Навпаки – суспільні стосунки митців і народу, митців і царів
передбачають іще один символ слави: на противагу чи й поверх вінка лаврового –
вінок терновий: «вони вінець терновий, повитий лаврами, наділи на нього»
(Лермонтов), «Мені довелося бачити найвидатніших поетів світу – всі вони були не
естрадники, а страдники» (Ліна Костенко).

Напрошується лише закономірне запитання: хто нагороджував чи
карав поетів: читачі-слухачі? представники політичної влади? колеги по перу?..
За їх життя? Після смерті митців?..

Історія світової культури і літератури зокрема явно свідчать
на користь «слави, купленої кров’ю», посмертного визнання. І про це знали усі
учасники духовних суспільних процесів. Чого варта в цьому контексті злорадна
заувага царя Олександра ІІІ про одну з найкреативніших, як сказали би зараз, постатей:
«Толстой чекає від мене мученицького вінка, – не дочекається!», чи, приміром,
відмова Григорія Сковороди цариці Катерині II: «Мені моя сопілка і вівця
дорожчі царського вінця», отруєний Сократ, убитий Ціцерон, опальний Овідій,
репресовані Сенека, Лукіан, Петроній, осліплений Рудакі…

Чи не найідеальніша «модель», матриця «лаврів і тернів» в
історії людства – стосунки із політичною владою і суспільством не так іще
сакралізованого, як олегендненого, опоетизованого Ісуса Христа, які мали б
детермінуватися формулою: «Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже» (Лука,
20, 25), але на практиці із залученням народу, маніпулюванням юрбою і окремими
людьми, навіть його наближеними – учнями, деформувалися у драматичні до знаку –
символу – сакрального міфу.

У цьому історіософсько-куль¬тур¬ницькому симптомі Христа
(слава – смерть-неслава – посмертна слава) із більшою чи меншою
духовно-душевною вірогідністю існують міфологеми наших Тараса Шевченка, Василя
Стуса, тернові прижиттєві вінки яких змінено на лаврові посмертні. Більше того
– їхні імена стали емблемами, символами на лаврових вінках, якими увічнюють,
увінчуючи, інших поетів. І можна дивуватися суб’єктивності оцінок-нагороджень,
коли поетів нагороджують поети. А от коли поета олавровує цар (читай: князь, король,
генсек, президент) – тут обов’язково варто фіксувати порушення динамічної
рівноваги суспільної системи, тобто, як правило, її хвороби: це або практично
утопічна сократівська версія «філософа на троні», або ж поет – придворний…
тобто не-поет: «Ну, словом, так. Поет, не будь поетом. Тобі за ето ордена
дадуть», бо ж «справжня слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти
принесе», а за великим рахунком «митцю не треба нагород, / Його судьба
нагородила» (Ліна Костенко).

Все це, знову ж таки, істинно в ідеалі, до якого мистецтво
свідомо чи підсвідомо кличе-прагне, а в реалі митець має право на різний
політичний статус: від аполітичності до політизованості. Практично ж у людства
завжди було стільки невирішених питань, недовершених процесів, що мистецтво не
могло втримати у собі, «для себе» думки й емоції: впливало на громадську думку,
своєю увагою до проблем «царського трону» перетворювалось у форму
політологічного аналізу, рефлексії.

А терни і лаври у різних суспільних формаціях
(авторитарно-тоталітарних, перехідних, наближених до правових) для різних
митців (політично нейтральних, відвертих опозиціонерів, тих же придворних
«піїтів») набирали розмаїтих формозмістів: від вигнання, тюрми, «психушки»,
спалювання, розстрілу – до орденів, квітів, титулів, посад, пристойних
гонорарів, квартир, дач, тих же премій, історія та історіософія яких потребує
окремої уваги більше соціальних психологів, аніж літературознавців, і про які
прямо чи опосередковано у контексті досліджень стосунків «царя й поета» писали
ще самі митці Греції (Есхіл, Софокл, Еврипід, Сократ, Аристотель, Аристофан,
Лукіан), Риму (Цицерон, Лукрецій, Вергілій, Горацій, Овідій, Сенека), «царі
поетів» у палаці Саманідів (Рудакі, Фірдоусі), Алішер Навої, Омар Хайям,
Нізамі, Гянджеві, Авіценна…

До мистецьких творів, які так чи інакше ставили проблему
тернового чи лаврового вінчання з політичною владою і народом митців загалом і
поетів зокрема, належать «Прикований Прометей» та «Орестея» Есхіла, «Едіп-цар»
Софокла, «Троянки» Еврипіда, «Поетика» Аристотеля, «Змова Катіліни» Саллюстія,
«Про природу речей» Лукреція, «Енеїда» Вергілія, «Наука кохання», «Послання з
Понту» Овідія, «Листи до Луцилія» Сенеки, «Шахнаме» Фірдоусі, «Історія
іранських царів» Навої.

Якщо ж вести мову про винагородження митців саме преміями
(від латинського praemium – нагорода, одна з форм заохочення за досягнення в
різних видах діяльності), то їх всесвітня (міжнародна) історія, очевидно, бере
свій початок із заснованої 1896 року у Франції Гонкурівської премії (вручає з
1903 року Гонкурівська академія), славнозвісної Нобелівської премії (із 1901
року вручає Шведська Королівська академія).

Практично кожна держава має націо¬нальні премії, більшість
із яких є міжнародними, означені іменами класиків: Німеччина – премія Й. В.
Ґете, Іспанія – премія «Мігель де Сервантес», Росія – «Міжнародна премія імені
М. О. Шолохова», Італія асоціюється із премією Франчески Петрарки, хоча її
заснував у 1975 році німецький історик мистецтва Хуберт Бурда (вручали до 1995
року), Швейцарія (Базель) – із премією імені Ганса К.Андерсена («малою
Нобелівською премією»). З 1996 року існує ще одна з найпрестижніших
літературних премій світу (топонімічна за назвою) «Дублінська літературна
премія», «абревіатурна» премія ПЕН-клубу (абревіатура від англійських слів «Poets,
Essayists, Novelists» – «поет», «есеїст», «новеліст», складених у слово «пен»
(pen) – авторучка)…

У Радянському Союзі була, встановлена 1956 року, Міжнародна
Ленінська премія «За зміцнення миру між народами» (Диплом лауреата, золота
медаль із зображенням Леніна і грошова премія у розмірі 25 000 крб), якої 1959
року був удостоєний Олександр Корнійчук.

 

В нинішній Україні існують міжнародна премія імені Івана
Франка, міжнародна літературна премія імені Григорія Сковороди «Сад
божественних пісень», міжнародна літературна премія імені Миколи Гоголя
«Тріумф»…

Тобто премій у світі, починаючи з ХІХ століття, існує
чимало. Так, скажімо, національні літературні премії були ще у дореволюційній
Росії: Пушкінська премія (вручала Петербурзька академія наук з 1881 до 1919
року). І кількість їх множиться, як і населення на земній кулі. Деякі мають
значний грошовий еквівалент (нобелівська), деякі символічний (10 євро) – як
доволі престижна Гонкурівська. Правила і принципи подачі на них і їх отримання
різні і варіюються у зв’язку із «вітрами історії», бо навіть Нобелівську премію
у роки світових воєн (1918, 1940-1943 роки) не вручали. І мало хто із тих, кому
та чи інша премія «присуджена», відмовлявся від них (як, приміром, Борис
Пастернак від Нобелівської за певних зовнішніх обставин – під тиском радвлади),
тому навколо вручених і не вручених премій завжди киплять спортивні за
пристрастю історії. І мало хто збоку, чи й сам премійований, кладучи руку на
диплом чи медаль лауреата, зі стовідсотковою впевненістю заявить про абсолютну
об’єктивність суддів, серед яких більш чи менш залежні від «сильних світу
цього» національні академії, комітети, ради тощо…

Тобто всі премії так чи інакше суспільно, політично,
суспільно-політично заангажовані, і тому ставати лауреатом найпрестижніших,
найсвятіших із них, до яких, як правило, належать, премії як і недержавні, яких
і в незалежній Україні з’явилося чимало, так і національні, освячені знаковими,
легендарними для тієї чи іншої нації, а то й цілого світу, іменами, одержувати
які, як і, приміром, канонізуватися у святі – найоптимальніше було би
посмертно.

Але ж, повторимось, це в ідеалі.

Насправді ж, чим тоталітарніша, авторитарніша система, тим
безкомпроміснішу вертикаль преміальних нагород вона собі вибудовує, щоби
контролювати і використовувати мистецтво, тобто те, що за своєю природою
вільне, і покликане розривати чи принаймні розширювати горизонт, створювати
нові моделі світів, конкуруючи із тією ж природою чи самим Всевишнім (за
шекспірівською формулою: «Я хотів бути Богом, а став Шекспіром. Ти хочеш бути
Шекспіром, ким же станеш ти?»).

І це відчуття знайоме кожному поетові, хто хоч би раз
одержував премію імені іншого поета. Мені також було боязно отримувати першу в
моєму житті премію – імені Василя Симоненка, – оскільки здавалося-відчувалося
тоді, що я вже не вийду із силового поля його творчості, про що і заявив тоді
під час вручення премії, чим викликав іронічний усміх посвячених…

Тобто афоризм Й. В. Ґете з його безсмертного «Фауста»
(«теорія повсюдно суха, мій друже, а дерево життя пишно зеленіє») і щодо премій
раціонально актуальний.

Тому й існує навіть напівофіційний список письменників, які
за всією суспільно-мистецькою логікою мали би одержати Нобелівську премію, але
не одержали її, серед яких той же Генрік Ібсен, Август Стріндберг, Борхес, Лев
Толстой, справжня велич якого проявилася і в цьому випадку: Толстой звернувся
до свого друга (відомого перекладача його творів на фінську мову) А. Ярнфельта
з листом, де настійно просив його «…зробити так, щоб мені не присуджували цю
премію… оскільки мені було б дуже неприємно відмовлятися». У результаті
«старань» цього перекладача «дзеркалові революції» премію справді не дали… а
дали забутому тепер італійському поетові Д. Кардуччі.

Усе це доволі промовисто свідчить про строгу диференціацію
«правил гри» у спорті і в літературі, справжній успіх у якій, як правило,
приходить посмертно і з преміями та іншими офіційними нагородами часом
пов’язаний обернено пропорційно.

Окремий випадок із митцями підімперських націй із владою
нації-імперіала, до яких практично до 1990 року належали і українські поети,
які могли одержувати імперські нагороди, але яким було реально неможливо
претендувати на світові, серед лауреатів яких наразі дуже мало українців за
національністю, чи бодай за громадянством, тому тішимося нобелівськими
лауреатами, які хоча би родом з України і тими, кого на ті ж премії висували,
як-от: Іван Франко (1916 рік), Іван Багряний (1963 рік), Павло Тичина (1966
рік), Улас Самчук (1980 рік), Василь Стус (1985 рік), Олесь Гончар (1991 рік),
тепер ось, 2012-го, Борис Олійник…

Загалом же історії стосунків з офіційною славою українських
поетів одні з найдраматичніших в історії світових літератур: від згадуваного
вже ліберального Григорія Сковороди – до бунтівного Тараса Шевченка («О думи
мої! О славо злая!», «А слава – заповідь моя», «А ти, задрипанко, шинкарко, /
Перекупко п’яна!»), радикального Івана Франка («вогонь в одежі слова»), поетів
розстріляного відродження (Євген Плужник, Михайль Семенко, Микола Зеров, Дмитро
Фальківський…), справжня слава до яких прийшла посмертно і через десятиліття,
до шістдесятників-дисидентів, для «правдивої пісні» окремих із яких звичним
акомпанементом став «передзвін кайданів»… А дехто (як Василь Стус) так живим
на волю і не повернувся.

 

Продовження в наступному числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!