Продовження. Початок у ч.26 (84)
Щойно у державному видавництві «Либідь» вийшла нова
книга «З верховин півстоліття. Національна премія України імені Тараса
Шевченка». Випуск її здійснено в рамках бюджетної програми «Українська книга»
на виконання Указу Президента України «Про відзначення 50-річчя заснування
Національної премії України імені Тараса Шевченка».
У цьому видавничому проекті взяли участь Шевченківські
лауреати, відомі діячі культури і мистецтва, вчені літературознавці і
мистецтвознавці, журналісти. В кожному із розділів, присвячених поезії, прозі,
літературній критиці, театру і кіно, образотворчому мистецтву й
архітектурі, читач має змогу дізнатися
про історію заснування премії, перебіг подій, пов’язаних із висуванням на
здобуття і присудженням найпрестижнішої державної нагороди, об’єктивні думки
про літературно-мистецькі твори, відзначені за останні п’ять десятиліть, і
їхніх авторів-лауреатів, яких на сьогодні нараховується понад шістсот осіб.
«Українська
літературна газета» продовжує знайомити своїх шановних читачів із статтею, що
увійшла до цього ювілейного видання,
доктора наук із соціальних комунікацій,
відомого українського поета Ігора
Павлюка.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А оскільки тривалість існування радянської влади в Україні
дорівнювала фактично тривалості одного людського життя, то й про нагородження,
преміювання українських письменників, зокрема поетів, мусимо говорити у
контексті суто радянських премій, окремі з яких на початку 1990-х років
переосвячено в національні, і найпрестижнішими з яких були Ленінська премія
(засновано 23 червня 1925 року), Сталінська премія (встановлена 1939 року),
Державна премія СРСР (заснована 1966 року як правонаступник Сталінської
премії), рішення про присудження яких приймав Комітет із Ленінських і Державних
премій СРСР при Раді Міністрів СРСР, тому опозиціонери, дисиденти тощо їх
отримати реально не могли. Їх чекали інші долі.
Лауреатом Ленінської премії (диплом, почесний золотий знак
із зображенням Леніна і грошова частина – 10 000 крб) серед українських
письменників став посмертно 1959 року Олександр Довженко – за кіносценарій
«Поема про море», 1960 року її вручено Максимові Рильському – за книги віршів
«Троянди й виноград», «Далекі небосхили», 1961 року – Михайлові Стельмаху за
трилогію «Хліб і сіль», «Кров людська – не водиця», «Велика рідня», Олесеві
Гончару – за роман «Тронка» 1964 року, Миколі Бажану – за книгу віршів «Карби»
(1982 рік).
Більше 30 українських радянських письменників – достойники
Державної премії СРСР, серед яких уже згадуваний Олександр Корнійчук: чотири
рази – за п’єси «Платон Кречет», «Богдан Хмельницький» (1941 рік), «В степах України»
(1942 рік), «Фронт» (1949 рік), «Калиновий гай» (1954 рік), Андрій Малишко
(тричі) – за поему «Прометей» і збірку «Лірика» (1947 рік), за книгу «За синім
морем» (1951 рік) та цикл віршів «Дорога під яворами» (1969 рік), Олесь Гончар
– за романи «Альпи» і «Голубий Дунай» (1948 рік), «Злата Прага» (1949 рік) та
роман «Твоя зоря» (1982); Ванда Василевська (1943, 1946, 1952 роки); двічі цієї
премії були удостоєні Максим Рильський (1943, 1950 роки), Микола Бажан (1946,
1949 роки), Олександр Довженко (1941, 1949 роки); одноразові лавреати Павло
Тичина (1941 рік), Леонід Первомайський (1946 рік), Володимир Сосюра (1948
рік), Юрій Яновський (1949 рік), Натан Рибак (1950 рік), Степан Олійник (1950
рік), Михайло Стельмах (1951 рік), Вадим Собко (1951 рік), Платон Воронько
(1951 рік), Ярослав Галан (посмертно, 1952 рік), Ігор Муратов (1952 рік),
Микола Нагнибіда (1952 рік), Борис Олійник (1975 рік), Павло Загребельний (1980
рік), Олексій Коломієць (1980 рік), Іван Драч (1983 рік), Віталій Коротич (1985
рік), Юрій Мушкетик (1987 рік)… Борис Чичибабін (1990 рік).
Кому і за що давали такі найвищі державні премії СРСР – тема
окремого дослідження. Власне, однозначності в оцінці («купівлі» владою) як
самих лау¬реатів, так і премійованих творів нема до сих пір, оскільки на
другому боці барикад – однокровні з ними письменники-вигнанці, дисиденти,
репресовані, частина яких буде пошанована вже не так державами, а націями, дещо
пізніше, принаймні з розпадом СРСР, частина «достойників» так у анналах його
історії і зостануться, або взагалі кануть у небуття.
«Свої» державні премії були встановлені і в союзних
республіках: у РРФСР – імені Максима Горького (1966-1991 роки), в БРСР імені
Янки Купали і Якуба Коласа (з 1966 року стала Державною премією БРСР), в
Узбецькій РСР – премія імені Хамзи (з 1967 року), в Грузинській РСР – імені
Шота Руставелі (перейменована в Державну премію 1968 року; цієї премії був
удостоєний і Микола Бажан за переклад «Витязь у тигровій шкурі»), в Казахській
РСР – премія імені Абая.
В Українській Радянській соціалістичній республіці навіть
дещо раніше, ніж у вищеназваних республіках, Постановою Ради Міністрів за
номером 646 від 20 травня 1961 року «з метою увічнення пам’яті великого кобзаря
і сприяння дальшому розвитку української літератури і мистецтва» була заснована
Республіканська премія імені Т. Г. Шевченка, яка передбачала нагородження
дипломом, золотим нагрудним знаком із зображенням поета і грішми (символічно –
сума викупу Тараса Шевченка з кріпацтва – 2 500 крб) трьох помітних явищ:
«видатних митців за високоідейні й високохудожні твори та роботи в літературі,
образотворчому мистецтві, музиці, театральному мистецтві та кінематографії».
Поезія на той час (різновиди лірики із
філософсько-медитативною включно, ліро-епічна поема, героїчна балада, віршована
повість, віршований цикл) у порівнянні з воєнними і першими післявоєнними
роками мала епізодичні здобутки світового рівня, посилюючи всупереч
несприятливій суспільно-духовній атмосфері аналітичність, збагачуючи засоби
психологічного аналізу, стали провісниками загального піднесення української
літератури на початку 60-х років – «шістдесятництва» – як нового етапу
суспільно-політичного й культурного розвитку і подолання деструктивних
наслідків тоталітаризму, негативний вплив уявлень у якому про призначення
літератури виразно проявився і в призначенні попередніх (ленінських та
сталінських) премій, в нехтуванні органічною об’єктивністю, правдою життя, у
соціологічно-вульгаризаторському трактуванні художньо-мистецьких, духовних
проблем, в недооцінці світово-контекстуальної специфіки літератури, тобто у
підтримці ідеологічно заангажованих, кон’юнктурних творів і зневазі до істинно
художніх творів різних жанрів, які були відкриті пізніше – частково після
виголошення М. Хрущовим 1956 року на XX з’їзді партії однієї з найдраматичніших
у радянській історії промови, у якій він піддав нищівній критиці злочинний
культ особи Сталіна, послабивши політику самоізоляції держави, а з нею і
літератури.
Частина українських письменників, серед яких В. Винниченко,
М. Йогансен, В. Підмогильний, М. Семенко, М. Хвильовий, була реабілітована
(хоча про якесь державне їх посмертне лауреатство мови, звичайно, не було),
почалося реальне виборювання свободи слова в Україні, естетичне оновлення тем,
стилів, жанрів як у літературі «материкової» України, так і діаспорної,
розширився притік перекладів українською мовою тогочасної світової літератури,
що сприяло її інтеграції у світовий художньо-інформаційний процес, тема «людина
і народ» почала розроблятися поліваріантніше, виразніше проявлявся художній
історизм, соціально-психологічний аналіз змінював зовнішню ілюстративну
панорамність, не підкріплену конкретними реально-художніми деталями. Тогочасна
і пізніша українська поезія означила ці переміни як «збагачення гуманізму»,
«посилення аналітичного й людинознавчого пафосу», звернення до роздумів про
взаємодією думки і почуття, матеріального й духовного, «красивого й корисного»
(М. Рильський), урізноманітнення художньо-стильових форм, інтонацій,
увиразнення соціально-побутової, морально-психологічної, проблемної чи
іронічно-гумористичної стильово-жанрових ліній.
Першими лавреатами премії, означеної ім’ям Тараса Шевченка,
1962 року стали О. Гончар (за роман «Людина і зброя»), П. Тичина (за «Вибрані
твори в трьох томах»), П. Майборода (за «Вибрані пісні»).
Протягом існування премії, навколо якої, як і навколо всяких
лаврів і тернів, кипіли найвищі і найнижчі людські пристрасті, вносилися певні
зміни у її «Положення», змінювався, ясна річ, склад Комітету, кількість премій
(так за Положенням 1989 року, затверджено, 7 премій і одна за твір для дітей та
юнацтва) і кількість нагороджених (коли премії ділили між лауреатами): від
одинадцяти (1991 рік) до шістнадцяти (1992 рік) і навіть дев’ятнадцяти (1993
рік) і знову до п’яти 2012 року, грошовий еквівалент (від 2500 радянських
карбованців – до 260000 українських гривень), статус і навіть назва премії,
зоставляючи при собі ім’я Кобзаря. Так, із 23 квітня 1969 року вона з
Республіканської стала Державною премію УРСР імені Т. Г. Шевченка в галузі
літератури, мистецтва та архітектури, а з 1992 року – Державною премією України імені Т. Шевченка. Пізніше (Указом
Президента від 27 вересня 1999 року № 1228/99) перейменована з Державної премії
України імені Т. Шевченка в Національну премію України імені Тараса Шевченка.
Тобто на формальні ознаки цієї офіційної нагороди впливали
зміни у суспільно-політичному часопросторі, хоча духовного потенціалу поета
(«Тараса», «Кобзаря», «Пророка», «Батька»…), чиїм ім’ям ця премія освічувалася,
освячувалася, завжди вистачало для аргументації навіть полюсно протилежних
соціально-політичних програм, релігійних конфесій, символізації
літературно-мистецьких напрямків і в царські, і в радянські часи, у вирі
революцій, воєн, розпаду імперії тощо, попри всі ревізії його образу та спадщини
на різних світоглядно-інструментальних рівнях: від професорського Г. Грабовичем
– до вульгарно-бульварного – О. Бузиною.
Тарас Шевченко для духовного життя України настільки ж
природний і закономірний, хоча не константний, як, приміром, таблиця Менделєєва
чи таблиця множення для світу.
І не на ньому, звичайно, лежить печать вини за надання
державно-національного «лавру» недостойним митцям при обминанні істинних
талантів, бо й не відомо, чи й сам би за життя він одержав таку премію, Комітет
якої у різні часи очолювали Олександр Корнійчук (до речі, його заступником був
відомий літературознавець Леонід Новиченко) (1961-1972), Микола Шамота
(1972-1979), Павло Загребельний (1980-1987), Марія Орлик (1987-1990), Борис
Олійник (лютий-грудень 1991), Олесь Гончар (1992-1995), Володимир Яворівський
(1996-1999), Іван Дзюба (1999-2005), Роман Лубківський (2005-2008), Микола
Жулинський (2008-2010), Борис Олійник – із 2010 року.
Тобто разом із ім’ям Шевченка так чи інакше Комітет (і сама
премія) асоціювалися із тими іменами, хто його очолював, і з тими, хто в ньому
був, призначені і затверджені тодішнім радянсько-партійним керівництвом УРСР –
першими секретарями ЦК Компартії України: М. Підгорним (1957-1963), П. Шелестом
(1967-1972), В. Щербицьким (1972-1989), В. Івашком (1989–1990), С. Гуренком
(1990-1991)… А пізніше – з президентами України, які також призначали голову
Шевченківського Комітету, які у свою чергу формували сам Комітет: Л.Кравчук
(1991-1994), Л. Кучма (1994-2005), В. Ющенко (2005-2010), В. Янукович (із 2010
року).
Сам же початок вручення Шевченківської премії окрім того, що
був ознаменований ювілейною датою фізичної смерті Кобзаря, практично збігся із
активними протестами проти русифікації, боротьбою авангардної літератури з
догматичною методологією; виникненням феномену «шістдесятництва»,
демократизацією української критики і публіцистики, розвитком діаспорної
публіцистики і пошуками зв’язків із нею літераторами-дисидентами.
Тому говорити про Шевченківську премію можна, послуговуючись
трьома пріоритетними сюжетними лініями одночасно, або ж якоюсь однією: а) через
історію самого Комітету премії, б) через творчість кожного лауреата, в) через
біографії лауреатів. У своєму аналізі звертатимемо увагу на всі три лінії,
віддаючи перевагу біо-бібліографіч¬ному методу, адже творчість лауреатів доволі
масштабно висвітлена критикою, і її розгляд вимагає окремого, обширнішого,
компаративістського дослідження як поза суспільно-політичними контекстами, так
і в них самих.
На XXII з’їзд КПРС, який, як відомо, відбувся в 1961 році,
відкрито засуджено сталінські злочини та їх основних ідеологів та виконавців –
К. Ворошилова, Г. Маленкова, В. Молотова, Л. Кагановича, чиє керівництво КП(б)У,
а отже й усією країною в 1947 році, названо «чорними днями» для України.
Хоча вже у грудні 1962 р. М. Хрущов викликав до себе відомих
російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму, про що через
кілька місяців було дошкульно заявлено в центральній радянській пресі, а в
Україні партійними чиновниками сприйнято як сигнал із Москви почати наступ
проти «лібералізму» та «незрілих елементів» в українському
літературно-мистецькому середовищі.
На захист рідної мови тоді виступили письменники М. Бажан,
С. Крижанівський, Н. Рибак, М. Рильський, М. Шумило, (чиї заяви почав
підтримувати і перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест), більшість із
яких стали пізніше лауреатами Шевченківської премії. Так, М. Бажан та М.
Рильський надрукували в найцентральнішій газеті «Правда» (грудень 1958 року)
публіцистичну статтю «В ім’я людини», в якій заявили свій протест проти
фактичної факультативності викладання української мови в школах України. Але М.
Хрущов все-таки залишив в законі УРСР про народну освіту, прийнятому у квітні
1959 р., положення про факультативність вивчення української мови, що став
практично новітнім «валуєвським» циркуляром радянської України, адже російська
мова стала обов’язковою для вивчення, а рідну, українську, можна було вивчати
за бажанням, що офіційно подавалося як «вагомий прояв інтернаціоналізму», про
який пізніше, під впливом масових арештів 1965 р. (братів Богдана і Михайла
Горинів, М. Косіва, І. Світличного та інших), молодий літературознавець І.
Дзюба (майбутній лауреат Шевченківської премії і навіть голова її Комітету)
написав книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – першу післявоєнну працю
українського опозиційного руху, яка містила розгорнуту програму культурних і
політичних вимог: «повернення партійного керівництва до забутих принципів
ленінської національної політики».
2. РАДЯНСЬКА ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ ДЛЯ ПОЕТІВ
Тоді ж, у час, який символізує для нас, нинішніх, цілу
епоху, поетами-лауреатами (а надалі говоритимемо лише про нагороджених премією
імені Тараса Шевченка поетів) стали згадуваний уже геніальний у ранній своїй
творчості і покірний у пізнішому житті Павло Тичина, який став академіком АН
УРСР (з 1929 року), директором Інституту літератури АН УРСР (1936-1939,
1941-1943 роки), Головою Верховної Ради УРСР двох скликань (1953-1959 років),
міністром освіти УРСР (1943-1948), членом-кореспондентом Болгарської академії
наук (з 1947 року), Героєм Соціалістичної Праці (1967), кавалером п’яти орденів
Леніна. Його духовний злам у зоні антагоністичного контакту із тоталітарною
владою став уже симптоматичним не лише для української, а й світової
літератури. «Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась», – писав йому ще
1924 року Євген Маланюк, на що сам Тичина пізніше відповів зі сльозами на очах:
«Він один сказав про мене правду». Павло Григорович, як відомо, спалив свій
нарис про зустріч та розмову зі Сталіним («Я не хочу, щоб написане мною
використовувалося проти рішень Двадцятого з’їзду»), присвятивши «вождю» народів
цілий том своїх відверто слабких із художньої точки зору творів разом із його
книгою «Образ Й. В. Сталіна в українській радянській поезії» (1950 р.), одою
«Партія веде», яка довгий час асоціювалася у школярів із пародійними рядками
«Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир! / Краще з’їсти кирпичину
/ Ніж учить Павла Тичину». Для багатьох цей поет був «капітулянтом перед
насильством», дехто так і не визначився: «геній він, чи пігмей?», а для
посвячених він – трагічне ніжне знамення жорстокої, ножової, епохи, автор
«Сонячних кларнетів», красивої елегії «Похорон друга», поеми-симфонії
«Сковорода».
Премію Шевченківську Павло Тичина, обласканий на той час
офіціозом, один із найталановитіших українських поетів серед не знищених
режимом фізично, взяв. Адже ім’я Тараса Шевченка покликане було тодішніми
радянськими очільниками нейтралізувати, зм’якшити прірву між партійним і
творчим, ідеологічним і ліричним, поетом і царем, божим і кесаревим… Як
офіційно взяли її у наступних (1963 і 1964 роках) ще два відомих українських
лірики, орденоносці, члени компартії Володимир Сосюра (за книги «Ластівки на
сонці», «Щастя сім’ї трудової» – поему, присвячену XXII з’їздові КПРС) і Андрій
Малишко (навіть депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань) – за книгу
лірики «Далекі орбіти».
У кожного із цих поетів стосунки із радянською владою не
були лакованими, перманентно довірливими, але небезпечна для їхнього життя
грань попри все і вся волею долі не була перейдена («Чом мене не розстріляли у
ЧК тоді?!» (В.Сосюра)), як для таких їхніх побратимів у 1930-х роках, як ті ж
Євген Плужник, Микола Зеров… до речі, так ніколи і не відзначених «найвищою
мистецькою нагородою України».
«В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що
весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під
українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими
офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) –
Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами –
Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР –
Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич… Частина з них на
початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до
більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія
Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася
назавжди» (Я. Тинченко).
Продовження в наступному числі.
Бажаючих придбати книгу «З верховин півстоліття. Національна
премія України імені Тараса Шевченка» просимо звертатися до видавництва
«Либідь» за адресою: м. Київ, вул. Пушкінська, 32, тел.: 278-5804.