Продовження. Початок у ч.ч. 26 (84), 1
Що ж до В. Сосюри, то хвилеподібний умовний графік його
стосунків із радвладою виглядав так: реально воював і в армії УНР («І пішов я
тоді до Петлюри…»), і в Червоній армії (див. поему «Червона зима»), 1928 року
написав поему «ГПУ», присвячену чекістам, де є такі рядки:
Не пелюстки зорі-троянди
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
розвіяв вітер на снігу, –
у тьму на розпач і на банди
ідуть загони ГПУ…
Нам до мети іти не близько.
Умер Ілліч, умер Дзержинський
багато вмерло… Але ми
усе вперед у морі тьми
несем їх прапор, їх ідеї,
й комуністичною зорею
уже жевріє далина
така прекрасна і ясна.
А вже 1934-го, доведений до відчаю, пише листа Сталіну: «В
1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не
мыслю жизни без партии. Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал
этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты
стрелялись», додаючи наприкінці: «Ты мое единственное спасение и прибежище.
Отец! Спаси меня!!!». Дружина Сосюри вклала у лист довідку із психлікарні.
«Восстановить в партии. Лечить», – своєю рукою написав відповідь вождь. А вже
1948 року, ще за життя Сталіна, В. Сосюра був нагороджений премією його імені.
Але вже 1951 р. гостро критикований у газеті «Правда»,
обвинувачений у «буржуазному націоналізмі» за відомий вірш «Любіть Україну»,
написаний, до речі, ще 1944 року. Потім – знову прощення і, як результат, –
Шевченківська премія.
В одного з перших лауреатів Шевченківської премії, двічі
перед тим нагородженого Сталінською премією (1947, 1951 роки), а пізніше (1969
рік) – Державною премією СРСР Андрія Малишка, який «любив чарку і гру в
«дурня», стосунки із владою на позір були не такими драматичними, як у Павла
Тичини чи Володимира Сосюри, якого змушений був осуджувати як колишнього
петлюрівця за «ідеологічні збочення» і на похороні якого в січні 1965 року
виголосив покаянну промову, яку надрукували майже через сорок років, вимкнувши
посередині його тодішнього виступу мікрофон. «Холодно тобі зараз, поете?! І
сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий
день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти
заповідав у своєму вірші «Любіть Україну!»… І хай дурість кретинів і
невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила тобі життя після написання цього
вірша, зів’яне над могилою великого українського поета!» – звучало в ній.
І його премійована книга «Далекі орбіти» із її даниною
офіційним «паровозикам» і справжньою органічною лірикою, загалом вірші, писані
у 1960 роки, відзначені новою, свіжою силою, якою відзначалися тоді поети
молодшого покоління – шістдесятники – і ще молодші, багатьом із яких Малишко
вже здавався старим бурчуном, хоча його «ніжні вовки» у віршах та образи на
кшталт «Розпочався обід. За широкі столи / Посідали дерева, і люди, і птиці…
/ Чаркувались дерева й пісні світловиді, / Заплітались у танці новітньо-крилатому
– / Кармалюк, і душа моя, / Й поле без атому» вже надихали на продовження,
тяглість поетичної школи таких поетів, як Микола Вінграновський, Іван Драч,
Дмитро Павличко…
Врешті, пізніше засновано і премії їх імені: Павла Тичини –
1973 року, Володимира Сосюри – 1968 року, імені Андрія Малишка – з 1983 року,
серед нагороджених якими – і лауреати Шевченківської премії.
В радянський час, звичайно, не лише наскрізно ідеологічно
заангажовані, а й істинно художні творчі досягнення українських радянських
поетів реально не виходили за кордон, законсервовувалися в
художньо-інформаційному просторі СРСР, у кращому разі були перекладені в
«країнах соціалістичної співдружності», а на серйозне світове визнання,
включаючи престижні міжнародні премії, претендувати, ясна річ, не могли.
Коли в літературу «приходить» політика, а політика для своїх
цілей як засіб вибирає літературу – відбувається злам симетрії індивідуального
і загального, матеріального і духовного. Результати цього зламу іноді
непоправні, адже вони визначають не лише фізичну довговічність самого поета, а
й поезії, створеної ним, загалом.
Питому долю природного безсмертного таланту і свідомої чи й
підсвідомої ідеологічної кон’юн¬ктурщини (що лауреатом премії імені Т. Г.
Шевченка міг стати у радянський час не комуніст – неможливо було навіть
уявити), місце якої на початку ХХІ століття майже повністю займе кон’юнктурщина
комерційна, пізніше у їхній творчості і творчості інших обласканих офіціозом
українських поетів визначить (уже практично визначив) час, милостиво прощаючи з
гіркою усмішкою читача їм ігри та битви із політичною владою, гріхи «вольния і
невольния», роблячи поправку на суспільно-політичний вітер і не забуваючи, що у
цей час були й поети-дисиденти, поети-емігранти, окремі з яких також стали
лауреатами Шевченківської премії, але потім, після розпаду СРСР і проголошення
незалежності України, як правило, посмертно…
Тому цікаво було би видати окремою книгою стенограми
засідань Шевченківського комітету і виступи на врученнях премії самих лауреатів
та перших осіб держави різних років, як-от, наприклад, «Доповідь Голови Ради
Міністрів УРСР В. Щербицького на могилі Т.Г. Шевченка в місті Каневі. 9 березня
1961 р.», «Текст привітання Голови правління Комітету О.Є. Корнійчука перших
лауреатів премії ім. Т. Г. Шевченка – поета П. Тичини, письменника О. Гончара,
композитора П. Майбороду. 1962 р.», де, зокрема, читаємо: «Встановлення премій
імені Т. Г. Шевченка – є ще одним яскравим проявом торжества ленінської
національної політики, батьківського піклування рідної Комуністичної партії і
її Ленінського Центрального Комітету на чолі з Микитою Сергійовичем Хрущовим
про дальший розвиток національної за формою і соціалістичної за змістом
української радянської літератури».
Наступним же легко передбачливим для знавців історії України
загалом та історії української радянської літератури зокрема лауреатом
Республіканської премії імені Т. Г. Шевченка став серед поетів Микола Бажан (на
той час уже академік АН УРСР, заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР, депутат
Верховної Ради СРСР 2-5 скликань і Верховної Ради УРСР 6-9 скликань, член ЦК
КПУ (обирався на XVII-XIX і XXI-XXV з’їздах Компартії України), заступник
голови РНК (Ради Міністрів) УРСР (у 1943-1949 роках) – за експресіоністичну
поему «Політ крізь бурю», у якій він полемізує зі своєю ж ранньою творчістю,
звертаючись до гострих соціодуховних аспектів, не виходячи, звичайно, за
дозволені рамками «соціалістичного реалізму» та ідеологічних постулатів, адже
саме цього року була подана на здобуття цієї премії книга Василя Симоненка
«Земне тяжіння», після смерті автора, про якого академік, директор Інституту
літератури імені Т. Шевченка АН УРСР (1961-1978 рр.), головний на той час
теоретик соц¬реалізму М. Шамота тоді сказав на засіданні Комітету: «Чимало в
його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався
перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів… Підносити
творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших
поетів, видавати його за приклад мужності – це треба рішуче відкинути».
Сам же Василь Симоненко про цей час тоді писав: «Друзі мої
принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й
зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над
віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що
в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли
гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни». Через 15 років офіційного забуття поета 1981
року вийшла друком із передмовою О. Гончара книга його вибраного під назвою
«Лебеді материнства», 1987 року засновано літературну премію імені Василя
Симоненка, а ще через вісім років (1995-го) його посмертно нагороджено
Державною премією України імені Т. Шевченка. І такі метаморфози офіційної громадської
думки про творчість були пов’язані з іменами чи не всіх достойних українських
тогочасних поетів.
Детальніше характеризувати книги, твори поетів-лауреатів, як
і самі їх особи, особистості з конкретними біографіями у контексті премії імені
Т. Г. Шевченка окремо смислу нема, адже вони вже проаналізовані – і як суто
літературні явища, і на загальному історичному, суспільно-політичному фоні
неодноразово, хоча ця державна (пізніше – національна) премія безумовно – одне
із дзеркал духовного, політичного, навіть економічного життя суспільства,
яскравий приклад чого – присудження її 1970 року (столітній ленінський ювілей)
поетові М. Нагнибіді за цикл віршів на ленінську тему «Риси рідного обличчя» зі
збірки «На полі битви», посмертне олаврування Василя Стуса, Бориса Нечерди,
доволі запізніле нагородження Ліни Костенко, не кажучи вже про відверте
ігнорування Комітетом у радянський час поетів-формалістів, верлібристів, таких,
як Валерій Ілля, поетів-дисидентів, окремі з яких не одержали, як їхні
побратими, Шевченківську премію навіть із настанням незалежності, серед яких,
наприклад, відомий у світі поет Михайло Осадчий, «Більмо» якого (1971 рік)
перекладене англійською, німецькою, французькою, іспанською, російською,
китайською мовами і посіло шосте місце серед 102 бестселерів у Франції, той же
епатажний поет-дисидент Микола Холодний, героїчний у радянський час есеїст
Валентин Мороз, один із найавторитетніших українських поетів Микола Петренко…
Тобто премією при обов’язковому висуненні конкретних книг,
можна сказати, в усі часи її існування все-таки нагороджували перш за все імена
авторів: і за талант та громадську позицію, і за так звану «сукупність заслуг»,
«вислугу літ», за лояльність до «генеральної лінії партії», та чи інша книга
лауреата була, як правило, лише приводом. Причому «лояльним» потрібно було бути
не лише до влади, а й до товаришів по перу, які були членами Шевченківського
комітету і за його Положенням, яке, до речі, вже кілька разів змінювалося,
таємним голосуванням обирали лауреата, що однозначно було доволі суб’єктивним
явищем, адже практично того чи іншого лауреата-поета закономірно підносили чи
«різали» члени комітету – поети, до голосів яких дослухалися
комітетчики-композитори, художники, скульптори тощо.
Хоча, знову ж таки, це не означає, що серед нагороджених
Шевченківською премією не було істинно великих поетів. Їхня кількість за
парадоксальними законами переходу крайнощів у свою протилежність була такою ж,
як і кількість відвертих кон’юнктурних імен, про які не лише жива література, а
й історія літератури мовчить і після їхньої смерті, хоча, очевидно, лише
фізична смерть (1964 рік) завадила одержати Шевченківську премію одному із
найвизначніших українських тогочасних поетів – Максимові Рильському вслід за
його ж рівновеликими (принаймні у пам’яті-уяві читачів), такими ж талановитими,
але номенклатурними побратимами – Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою. Він, як
і вони, у молодості не раз стояв перед небезпекою знищення: при першому арешті
(1931 року, в день його народження) поетові «шили» причетність до «ворогів
народу» – так званої СВУ та групи неокласиків – М. Зерова, М. Драй-Хмари, Ю.
Клена, П. Филиповича… А після репресій 1934-1937 років він, опинившись у
мистецькому вакуумі, серед мімікрованих від страху репресій колег, був 1947 року
зраджений і М. Бажаном, який написав на нього донос, звинувачуючи Рильського в
буржуазному націоналізмі.
Не одержав він чомусь цієї премії і посмертно, на відміну
від того ж Василя Симоненка чи Бориса Нечерди, не кажучи вже про таких поетів,
як Євген Маланюк, Василь Барка, які також на час започаткування премії були
живими (Барка дожив і до проголошення незалежності України), що зайвий раз
свідчить про загальнолюдську умовність, суб’єктивність лаврів і явну об’єктивну
(знову ж таки) присутність тернів у життєтворчості, «допреміальних» (загинули
раніше, ніж цю премію засновано), наприклад, Олени Теліги, Олега Ольжича, не
кажучи вже про відомих поетів «розстріляного відродження», чиї долі і неволі
(та й твори) явно більш суголосні із шевченківською, ніж у багатьох
поетів-лауреатів.
Можливо, об’єктивна історія колись врахує і цю суб’єктивну
несправедливість у контексті премії, означеної ім’ям Кобзаря, адже «лице в лице
– лиця не розрізниш. / На відстані велике видно…».
А тоді, у 1960-х роках, попри все і вся тривав історично
значимий для української літератури період «десталінізації», відносної
деідеологізації: поглиблення гуманістичних основ, посилення аналітичного і
синтезуючого начал, уважності до побутових і філософсько-психологічних деталей,
характерології, утвердження нових форм, стилів, засобів, посиленої інтеграції у
загальносвітовий культурно-інформаційний контекст. Причому цей новий етап
розвитку суспільства («відлига»), курс на оновлення соціально-політичної
системи розпочався і «знизу» (самими журналістами, письменниками, загалом
творчою інтелігенцією) і був задекларований «зверху», офіційно – «партією і
урядом».
У цей же час суспільно-політичну атмосферу творчих пошуків
свободи та збереження національної ідентичності підтримувала і розвивала поезія:
як інтимна, так і публіцистична (трибунна), яку ще репрезентували як поети
старшого покоління, поети-фронтовики (І. Вирган, А. Малишко, В. Мисик, І.
Муратов, Л. Первомайський, М. Рильський), так і молоді поети, які прийшли в
літературу в кінці 50-х – на початку 60-х років, названі пізніше
«шістдесятниками»: Ліна Костенко, М. Вінграновський, І. Драч, Б. Олійник, Д.
Павличко, «витязь молодої української поезії» (за визначенням О. Гончара) В.
Симоненко, а також В. Забаштанський, Р. Лубківський, Б. Нечерда, П. Скунць,
дебютанти шістдесятих років М. Воробйов, В. Голобородько, Г. Кириченко, В.
Кордун В. Рубан, М. Саченко, В. Стус та інші поети, переважна більшість із яких
стали лауреатами Шевченківської премії різних років, які інтенсивно
збагачували, розвивали можливості художнього, художньо-публіцистичного слова
(саме за художню публіцистику найчастіше давали цю премію у радянський період,
як свідчить її історія), його асоціативності, урізноманітнювали строфіку та
ритміку класичного вірша, звертаючись до білих віршів, верлібру, засвоюючи і
трансформуючи в національній традиції світовий поетичний досвід, активізовуючи
авангардистські шукання у поезії тих років, чому сприяли і українські поети з
діаспори, зокрема представники «нью-йоркської групи», яка у 1959-1971 рр.
видавала журнал-річник «Нові поезії»: Емма Андієвська, В. Барка, Б. Бойчук,
Женя Васильківська, Віра Вовк, Патриція Килина, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, до
яких у шістдесятих-сімдесятих роках прилучилися Р. Бабовал, О. Коверко, Ю.
Коломиєць, Ю. Соловій, М. Царинник, перекладач з іспанської та інших романських
мов В. Бургардт, Марія Ревакович…
У цей же час цією премією відзначений російський поет, Герой
Соціалістичної праці, лауреат Ленінської і трьох Сталінських премій першого
ступеня Микола Тихонов (1964 рік, за популяризацію творчості Т. Г. Шевченка та
переклади творів української поезії на російську мову), «російський поет
України», кавалер ордена Леніна Микола Ушаков (1973 рік, за збірки поезій «Мои
глаза», «Я рифмы не боюсь глагольной» і багаторічну плідну діяльність у галузі
перекладів з української літератури», громадянин Польщі Остап Лапський (2007
рік, за книги віршів «Себе: розшукую?!», «Обабіч: істини?!»), навіть сам перший
секретар КПРС (1953-1964 рр.), Голова Ради Міністрів СРСР (1958-1964 рр.),
Герой Радянського Союзу (1964 р.), тричі Герой Соціалістичної Праці (1954,
1957, 1961 рр.) М. Хрущов 1964 року став її лауреатом стараннями П. Шелеста,
який знехтував усіма організаційними положеннями про Шевченківську премію,
навіть ритуалом публікації імені лауреата в пресі. Перший секретар ЦК Компартії
України кулуарно вирішив нагородити політичного діяча саме цим еквівалентом
лаврового вінка, який, за своєю суттю, мав би призначатися лише митцям, а не
«царям» «за видатну громадсько-полі¬тичну діяльність в Українській Радянській
Соціалістичній Республіці, за великий вклад у розвиток і зміцнення української
радянської соціалістичної культури, як і культур усіх братніх радянських
народів!».
Із приходом у жовтні 1964 року першим секретарем ЦК КПРС
замість М. Хрущова Л. Брежнєва Шевченківська премія не призначалася поетам
(після лауреатства М. Бажана 1965 року) цілі п’ятирічки, підтримуючи традицію
занадто вже ідеологічно заангажованим лауреатством 1970 року М. Нагнибіди за
цикл віршів на ленінську тему «Риси рідного обличчя» у збірці поезій «На полі
битви», що було однією із прикмет повороту від реформаторства у всіх сферах
суспіль¬но-політичного життя і в літературі зокрема до консерватизму (так
званого застою), часткової реанімації сталінської команд¬но-адміністративної
системи, яка, як відомо, ознаменувалася новими хвилями політичних репресій в
Україні проти інакодумців, активних носіїв національної свідомості, ідеї
незалежної України, що активно розпочалися після 4 вересня 1965 року, коли І.
Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл виступили у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму
С. Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української
інтелігенції, які розпочалися ще в серпні 1965 року затриманням близько
тридцяти інтелігентів-шістдесят¬ників, яких звинувачували в «антирадянській
агітації і пропаганді», внаслідок чого вже навесні 1966 р. за «антирадянщину»
заслані в мордовські табори І. Гель, брати Михайло та Богдан Горині, О.
Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук)… Багато поетів примусово стали
пацієнтами психлікарень.
Тобто тоді митці-опозиціонери, як-от Василь Стус, Іван
Світличний, Володимир Романюк, Іван Дзюба, Свято¬слав Караванський, Валентин
Мороз, Євген Сверстюк, Іван Сокульський, Ірина Стасів-Калинець, Ігор Калинець,
природно, зоставалися не лише поза публікаціями, гонорарами (друкували свої
твори у самвидаві – альтернативному позацензурному складнику літературного
процесу – та за кордоном), преміями (про Шевченківську годі було і мріяти), але
й поза свободою: як самого Т. Г. Шевченка, їх «ізольовували від суспільства у
тюрми та заслання, щоби потім, з настанням незалежності, змінити вінки тернові
на лаврові.
Продовження в наступному числі
Бажаючих придбати
книгу «З верховин півстоліття. Національна премія України імені Тараса
Шевченка» просимо звертатися до видавництва «Либідь» за адресою: м. Київ, вул.
Пушкінська, 32, тел.: 278-5804.