Продовження. Початок у ч.ч. 26 (84),1,2
Поза Республіканською премією імені Т. Г. Шевченка
зоставалися і визначні, як показав час, згадувані вже українські
поети-емігранти, поети української діаспори, серед яких Василь Барка, той же
Євген Маланюк, Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська – із ярликами
відщепенців, буржуазних націоналістів від радянського компартійного офіціозу,
який, зрозуміло, ревно контролював роздачу лаврів і тернів у «своїй» літературі
і не тільки.
У цей же час сталінський лауреат (1951 року), український
поет, перекладач із словацької та білоруської літератур, заслужений працівник
культури Білорусі із ювілейним ленінським циклом віршів цілком відповідав для
тодішньої партійної і радянської номенклатури та Шевченківського комітету,
очолюваного О. Корнійчуком, званню лауреата Шевченківської премії.
І мова тут, звичайно, не про якість віршів самого
поета-переклада¬ча М. Нагнибіди, особистість якого, правда, на початку 1990
років стала символом хворобливої графоманії в романі Ю. Андруховича
«Рекреації»: «…в певному розумінні поет Микола Нагнибіда вічно живий і
всюдисущий, як Крішна», а про категоричну недопустимість соціально-політичної
кон’юнктури в оцінці і пошануванні відзнакою з ім’ям генія відверто
кон’юнктурної тематики чи театрально-популярних жестів. Сам Ю. Андрухович
представлявся на премію 1998 року, а після другого туру написав заяву про
самовідвід, трактуючи це як відмову від не отриманої ще премії взагалі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хоча, як гласить народна мудрість, який час, такі його
герої.
Тому, не знаходячи свого героя-поета після М. Нагнибіди 1971
року, «Урядовий Республіканський комітет по преміях ім.Т. Г. Шевченка» (все ще
під головуванням О. Корнійчука) наступного, 1972-го, оголосив лауреатом за
збірку поезій «Повінь» Платона Воронька – доволі відомого на той час
українського поета, прозаїка, публіциста, драматурга, ветерана Великої
Вітчизняної війни, депутата Верховної Ради УРСР десятого та одинадцятого
скликань, автора творів для дітей «Читаночка», «Казка про Чугайстра», «Сніжна
зіронька горить», «Облітав журавель», «Всім по сім», за яку, до речі, дещо
пізніше одержав ще й премію імені Лесі Українки.
Його вірші на кшталт
«Падав сніг на поріг,
Кіт зліпив собі пиріг.
Поки смажив, поки пік,
А пиріг водою стік.
Кіт не знав, що на пиріг
Треба тісто, а не сніг».
знали напам’ять чи не всі українські діти.
Цього ж 1972 року розпочався відхід П. Шелеста від влади,
продовжувалися великі погроми опозиції – дисидентів, атаки на свободу слова,
друку, арешти членів Гельсінської спілки, політика «брежнєвсько-щербицького
застою», що позначилася на зміцненні партійно-ортодоксальних засад у
літературно-мистецькому житті, боротьбою системи із творчими індивідуальностями
і на продовженні нагородження прислужницької літератури, що, звичайно, завжди
мало позитивні винятки, і відзначення поетів вже на той час «Державною премію
УРСР ім. Т. Г. Шевченка в галузі літератури, мистецтва та архітектури» так
само, але…
Чотири роки після лауреатства П. Воронька українські поети
цієї премії не одержували, адже Шевченківська премія М.Ушакову 1973 року – за
переклади з української мови на російську, а М. Ткачу (спільно з режисером і
оператором) тоді ж не за поезію, а за
повнометражний документальний фільм «Радянська Україна». І ці сірі плями,
пробіли у врученні держвідзнаки в той час стали настільки знаковими, що за ними
можна було будувати графік зростання-падіння суспільних свобод у республіці.
Адже у цей же час у самвидаві – альтернативному
позацензурному складнику літературного процесу, головної організуючої форми
Руху Опору 1960-х – початку 1970-х років у контексті культурно-громадського
життя в УРСР – поширювалася в Україні і потрапляла за кордон, перекладалася
іншими мовами політична публіцистика «Лихо з розуму» (матеріали про арештованих
1965 р. «шістдесятників»), хроніка «Будні мордовських таборів», базована на
матеріалах судових процесів над правозахисниками збірка «Правосуддя чи рецидиви
терору» В. Чорновола, «Із заповідника ім. Берії» В. Мороза, «Собор у
риштуванні» Є. Сверстюка, «Більмо» М. Осадчого, «Приєднання чи возз’єднання» М.
Брайчевського, «Набої для розстрілу», «Роман-донос (Витримки)» Г. Снєгирьова.
Але не нами вперше підмічено, що зоряні вітри усіх зовнішніх
(природно-суспільних) – та внутрішніх (душевно-духовних) – явищ вирують по
колу. Дехто каже, що по спіралі. Але ніхто однозначно не знає: по висхідній чи
низхідній.
Література – як сфера одночасно суспільних та
душевно-духовних, навіть сакральних енергій – не виняток, а радше підтвердження
цього правила все¬світнього колообігу, за яким кочують не лише ідеї, сюжети, а
й цілі інформаційно-культурні системи, формації. Як там у Еклезіасті: (Екк.
1:9-10): «…і немає нічого нового під сонцем… Буває таке, що про нього
говорять: «Дивись, – це нове!» та воно вже було від віків, що були перед
нами!».
Так відносне послаблення партійно-цензурного тиску на
мистецтво, науку, літературу із другої половини 1970-х років принесло
Шевченківську премію ще недавно гнаним, обструкційованим (за формалізм і
націоналізм) поетам нового покоління –
«шістдесятникам»: Іванові Драчу (1976 р. – за збірку поезій «Корінь і крона»),
і Дмитрові Павличку – (за збірку поезій «Любов і ненависть»), що здавалося
доволі суттєвим новим проявом відносної демократичності влади щодо
письменників, хоча головою Шевченківського комітету був тоді М. Шамота.
На той час поет, перекладач, кіносценарист, драматург Іван
Федорович Драч мав уже доволі контрастну у суспільно-політичному контексті
біографію: член КПРС із 1959 року, виключений за політичні погляди із
Київського університету, працівник «Літературної України», творчий побратим
багатьох українських дисидентів, у зв’язках із якими покаявся у відкритому
листі у травні 1966 року, діставши індульгенцію від офіційної влади і, як
наслідок, Шевченківську премію, а через кілька років (1983-го) Державну премію СРСР з літератури. На
початку розпочатої М. Горбачовим перебудови, відновивши співпрацю із
дисидентами, які емігрували, і з тими, що повернулися із радянських тюрем, і на
І з’їзді Народного Руху України за перебудову 7-10 вересня 1989 року обраний
його головою. Очолював Товариство «Україна-Світ», тричі обирався депутатом
Верховної Ради України. 2006 року президент України В. Ющенко відзначив його
державною нагородою «Герой України», а президент України В. Янукович – орденом
Ярослава Мудрого III ступеня. І. Драч – довголітній член Шевченківського
Комітету.
Не менш заслужений Шевченківський лауреат 1977 року і Дмитро
Васильович Павличко – славнозвісний автор тексту пісні «Два кольори», яка стала
народною. Його біографія також рясніє парадоксальними фактами: від ув’язнення
за сфабрикованим звинуваченням у належності до УПА, знищення за вказівкою
партійних цензорів тиражу книжки «Правда кличе» (1958 р.) – до
антинаціоналістичних віршів про компартію, до якої вступив, завідування
відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»), роботи у
секретаріаті Спілки письменників України, редакторства у журналі «Всесвіт»
(1971-1978 рр.), участі в організації Народного Руху України, Демократичної
партії України, головування у Товаристві української мови імені Т. Г. Шевченка,
депутатство у Верховній Раді України, головування в Українській Всесвітній
Координаційній Раді. Як І. Драч, Д. Павличко – Герой України (з 2004 р.), який
у своїй контраверсійній книзі «Покаянні псалми» (1994 р.) розпанахано
зізнається:
Не був я, Господи, безбожним,
Але носив раба тавро,
Во ім’я правди словом ложним
Сквернив свої уста й перо.
Що ж до премійованих творів цих двох відомих українських
поетів, остаточну оцінку яким, як і неоднозначним біографіям самих митців, про
які вже написано і сказано чимало і по-різному, дасть українізований час.
Книга вибраних поезій Д. Павличка (1975 р.), підсумок
двадцятирічного творчого шляху поета, символічно має ту ж назву, що і його
перша збірка «Любов і ненависть»
(1953).
«Я знаю, поезія не може бути лише інструментом боротьби. В
ній знаходять свій вислів пророчі, філософські, інтимні, благородні думки й
почування, вона – печальна й хвилююча правда буття людської душі. Поезію
творить любов, а не злоба. Ненависть – звіряче почуття, і, власне кажучи, ради
того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великі
подвижники й світочі доброти. Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це
означає, що я жив у жорстокі й складні часи,
писав 1981 р. поет, якого досі дехто звинувачує у політичному
флюгерстві, хоча, знову ж таки, усі об’єктивні акценти в оцінці творчої
особистості поставить його величність час.
А збірка І. Драча «Корінь і крона» (1974 р.) – поетичний
підсумок першого його десятиліття в поезії у координатах історії (розділ
«Подорожник») та сучасності (розділ «Подих доби»), куди входить цикл «Подих
атомної», написаний під впливом суспільної ейфорії від «райдужного майбутнього
мирного атома», на тему, яка потім трагічно прозвучить у поета в поемі «Чорнобильська
мадонна» (1986 р.), де є такі рядки:
За безладу безмір, за кар’єри і премії,
Немов на війні, знову вихід один:
За мудрість всесвітньодурних академій
Платим безсмертям – життям молодим.
Поряд зі справді талановитими творами поета, як приклад анекдотичної
радянської кон’юнктурщини у поведінці і в текстах, цитують рядки І. Драча на
кшталт:
Дихає осінь, дихає світ густий,
Машини дихають по кісточки у листі…
Нам випала доля ленінцями зрости
На сизому вітрі, на синьому хисті.
––––––––––––––––––––––––––––––––––––-
Віра – це праця. Все інше – тля.
Дихаю Леніним до останнього подиху…
Навшпиньках завмерла сива земля
В передчутті вогнеликого подвигу.
(Із збірки «До джерел» (1972 р.)
Разом із І. Драчем 1976 року Державну премію УРСР ім. Т. Г.
Шевченка одержав поет старшого покоління, ветеран Великої Вітчизняної війни
Дмитро Омелянович Луценко – за пісні «Балада про братерство», «Києве мій»,
«Стоїть над Волгою курган», «Зачарована Десна», «Пісня про щастя», «Не шуми,
калинонько», «Фронтовики», які він створив разом із композиторами Л. Ревуцьким,
О. Білашем, В. Верменичем, П. Майбородою, А. Пашкевичем, І. Шамо і на той час
був заслуженим діячем мистецтв УРСР, нагороджений орденами Червоної Зірки,
Вітчизняної Війни 1-го ступеня, Дружби народів, медалями. Виконавці пісень на
його слова – Державний український народний хор імені Г. Верьовки, Д. Гнатюк,
Н. Матвієнко, А. Мокренко, Д. Петриненко, Б. Сташків, хорова капела «Думка».
Деякі з них, як от «Києве мій», «Мамина вишня», популярні і досі.
Після Шевченківських премій цим поетам головна мистецька
відзнака УРСР українських поетів знову оминала протягом трьох років, хоча після
відходу 1979 р. від влади ідеолога-цензора В. Маланчука мистецький клімат в
республіці відчутно провітрився, була прийнята ухвала «про дальше покращення
політико-виховної роботи у справі побудови соціалізму та формуванні нової
спільності – радянський народ». Хоча в ці роки продовжували перебувати в
ув’язненні поети В. Стус, М. Осадчий, І. Калинець, І. Світличний, М. Руденко,
дехто (як Г. Кочур, заарештований ще 1943 року, звільнений 1953 року, М.
Холодний, наприклад) перебували в опалі. Ізольованими від загальнонаціонального
літературно-мистецького процесу зоставалися поети-емігранти, серед яких
згадуваний уже Василь Барка.
Головою Комітету, який голосуванням вирішував, кого
нагородити державною премією, означеною іменем Кобзаря, став 1980 року відомий
письменник-прозаїк Павло Архипович Загребельний, який був його очільником до
1987 року, а в 1996-2005 рр. його членом, в 1961-1963 рр. – головним редактором
«Літературної газети» (з 1962 р. – «Літературна Україна»), у 1964-1979 рр. –
секретарем, а в 1979-1986 рр. – першим секретарем правління Спілки письменників
України, депутатом Верховної Ради УРСР 9 скликання (1974–1979 рр.), Верховної
Ради СРСР 10-11 скликань (1979-1989 рр.), членом ЦК КПУ (1979-1989 рр.). Саме
він, як відомо, на початку 1960-х років благословляв на сторінках «Літературної
України» шістдесятників.
За його ж головування у Шевченківському Комітеті лауреатами
Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка стали доволі молоді на той час
поети: уже лауреат Державної премії СРСР Борис Олійник (1983 рік, за збірки
поезій «Сива ластівка», «У дзеркалі слова», «Дума про місто»), відомий і як
актор Микола Вінграновський (1984 рік, за збірки творів для дітей «Літній
ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч»), поет, який
внаслідок нещасного випадку втратив зір і руки Володимир Забаштанський (1986
рік, за збірку поезій «Запах далини» і нові вірші в періодичній пресі).
Всі вони, як доводить час, стали достойними продовжувачами
слави Кобзаря.
Так, один з найвідоміших у світі українських поетів
не-дисидентів, але людина із доблесною біографією Борис Олійник 1958 р.
працював завідуючим відділу республіканської газети «Молодь України», редагував
журнал «Ранок» (1962-1973 рр.), був старшим редактором, заступником головного
редактора журналу «Дніпро», старшим редактором видавництва «Дніпро»,
завідувачем відділу журналу «Вітчизна». 1983 р. вийшла друком його
публіцистична книга «Планета поезія». У травні-червні 1986 року він одним із
перших українських письменників відвідав Чорнобильську зону, звідки вів
репортажі на телебачення УРСР і СРСР, виступивши одночасно в московській
«Литературной газете» зі статтею «Випробування Чорнобилем», в якій із
публіцистичною фактологічністю викрив безвідповідальну діяльність тодішніх
чиновників. Неодноразово побував у багатьох гарячих точках міжетнічних
конфліктів колишнього Радянського Союзу (див. його есе «Два роки в Кремлі»
(«Князь тьми»), Боснії-Герцеговині, про що розповів у книзі «Хто і з якою метою
сатанізує сербів?», надрукованій українською і сербською мовами в Югославії
(1996 р.). Після перебування в Сербії під бомбардуванням «натівців» написав есе
«Хто наступний?» (1999 р.), опублікувавши матеріали на захист сербів і
чорногорців в українській, російській і югославській пресі. Своїми виступами у
ЗМІ та у Верховній Раді зупинив будівництво промвузла у Каневі, що загрожувало
могилі Т. Шевченка, зведення мосту через Хортицю, був одним із тих, хто через
пресу заблокував будівництво АЕС в Криму і під Чигирином та каналу
Дунай-Дніпро, через який би пішли в Україну відходи промислового виробництва з
Європи, першим, ще 1988 р., у Кремлівському Палаці заявив про Голодомор в
Україні («А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го,
треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони
українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія»),
запропонувавши створити «Білу книгу» про чорні справи 1932-1933 рр. «Пісня про
матір» на слова поета стала народною.
Він же – автор іронічно відомого вірша «У поета гроші
завелись…», який добре згадати у контексті грошового еквівалента
Шевченківської премії, як і його рядки у контексті самого Тараса Григоровича
Шевченка: «Але не прощу і пилинки / на образ Шевченка, / І зламану гілку калини
/ повік не прощу!».
А стосовно закидів Б. Олійнику щодо його одночасної вірності
національним та комуністичним ідеалам у час, коли його побратими по перу
(колишні комуністи) спритно почистили туфлі червоними прапорами, які клятвено
цілували в молодості, то, мовлячи словами самого поета:
Народ не візьмеш на макуху.
Він зоддаля розрізнить чин:
І хто є син його по духу,
І хто – по духу! – сучий син.
Зразком сповідування кодексу творчої честі зоставався у
духовному полі України і учень Олександра Довженка, перший голова українського
Пен-клубу Микола Вінграновський, який ще на початку свого
літературно-мистецького шляху сміливо заявив ідеологічно заангажованим
соцреалістичним критикам:
Я – формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально –
Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст.
Чому саме за твори для дітей він одержав Шевченківську
премію – окремий контекст розмови, хоча про це вже багато мовлено-писано.
Тогочасний лауреат Шевченківської премії Володимир
Омелянович Забаштанський, якому у той час приписували «продовження
корчагінських традицій, беззавітну відданість комуністичній справі», – направду
соціально героїчна людина (після втрати зору і рук здобув повну середню освіту,
з відзнакою закінчив філологічний факультет Київського державного університету
імені Т. Г. Шевченка) і один із найпомітніших поетів свого покоління, який з
1968 до 1993 року очолював республіканську літературну школу-студію «Кобза», а
в одному з віршів щиро-ідеалістично зазначив:
Вам би лиш супокій і життя бачить
з вікон,
Боїтеся його ви ударів і ран.
Є з очима – сліпці! Не збагнуть їм довіку,
Як Корчагін Павло брав пітьму на таран.
Хай не буду кар’єри просвердлювать бурами,
Де довбає граніт моїх друзів сім’я,
Та, народжений, зрощений їхніми бурями,
Ні, не можу сидіти скаліченим я!
Разом із українськими поетами Шевченківську премію, як
данину дружби зі старшим слов’янським братом, одержав російський поет,
літературознавець, перекладач української поезії на російську, автор
славнозвісних «Зоряних сонетів» (1962 р.) Леонід Вишеславський (1984 рік, за
збірку поезій «Близкая звезда») і мало кому відомий зараз російськомовний поет
в Україні, який втратив зір, будучи учасником Великої Вітчизняної війни, лауреат
1968 року Республіканської комсомольської премії імені М. Островського Микола
Рибалко (1985 рік), за збірку поезій «Незакатная звезда» та нові вірші в
періодичній пресі, в одному з яких поет-фронтовик зізнається:
Я жил в такие времена,
В такие дни, в такие даты!..
Меня, безусого, война
До срока призвала в солдаты,
И в краснозвездного меня
Сто пушек целилось, наверно.
Москву собою заслоня,
Весь мир прикрыл я в сорок первом.
Після 1984 року у лавруванні поетів Державною премією УРСР
імені Т. Г. Шевченка знову настала трирічна пауза, пояснення якої можна шукати
в зоні соціальної психології (постбрежнєвські андропівсько-черненківські
реформи-експерименти), приходу до центральної влади у Москві М. Горбачова і
проголошення у 1986-1991 роках курсу на перебудову, що призвело до корекції
московського централізму та республіканської і локальної демократизації,
автономізації, референдумів у справі незалежності, розвінчування догм
«соцреалізму», ліквідації «білих плям» в історії української літератури,
відродження універсальних критеріїв художності письма, його ідеологічної
незалежності, повернення інтересу до української діаспорної літератури і до
світового літературно-мистецького контексту загалом.
Продовження в наступному числі
Бажаючих придбати
книгу «З верховин півстоліття. Національна премія України імені Тараса
Шевченка» просимо звертатися до видавництва «Либідь» за адресою: м. Київ, вул.
Пушкінська, 32, тел.: 278-5804.