У білій тіні шевченківської слави

186

Продовження. Початок в ч.ч. 26 (84), 1,2,3

Велике значення для трансформації суспільної свідомості і
філософсько-психологічної основи літератури загалом і поезії зокрема мала
Чорнобильська катастрофа, трагедійний пафос якої відображений у творчості чи не
кожного тогочасного поета.

Саме в цей час (1987 року) Шевченківську премію за раніше
гостро критикований офіційним «літературознавством» історичний роман у віршах
«Маруся Чурай» та збірку поезій «Неповторність» одержала Ліна Василівна
Костенко, яка принесла в українську літературу національний дух Великого Стилю,
готичний епос, що майстерно пов’язує глибоку історію та сучасність, стаючи, за
її висловом, медіумом між ними, зберігаючи тонку ліричну довірливість
оповіді-сповіді Жінки, яка відчуває, що «для лаврів сучасності треба чавунні
скроні»…

Враховуючи багаторічну опалу та мужню, безкомпромісну
громадянську позицію Ліни Костенко, вона однозначно стала поетом, органічно
гідним слави Кобзаря. Пізніше із честю, як ніхто інший, відмовилася взяти з рук
президента В. Ющенка звання Героя України, що за великим рахунком однозначно
достойно у контексті класичних стосунків Митця і Влади і про що переконливо
сказано у таких її творах, як, наприклад, драматична поема «Сніг у Флоренції»,
віршах «Хлопчичок прийшов із Шарлевілю», «Чекаю дня, коли собі скажу…», «Діалог
у паризькому салоні», «Умирають майстри…»…

Її постать в культурно-інформаційному просторі України
розглядається як реальна кандидатура щодо подання українських літераторів на
Нобелівську премію, зостаючись для справжніх читачів одним зі справжніх, не
дволиких, островів духовно-душевної справжності у країні, де навіть «поети від
Бога» могли одночасно служити окупаційній владі і «своєму народові», що явно не
сприяє в ідеалі довірі до них і їхнього письма і про що у принципі написала
лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка 1987 року у вірші «Заворожи мені,
волхве!» Ліна Костенко:

 

«Заворожи мені, волхве…»

Сидить по мавпі на зорях, на місяцях,

Респектабельні пілігрими

в комфортабельних «Волгах»

«ходять» по шевченківських місцях.

Вербують верби у монографії.

Вивчають біо– і гео-графію.

Полюють в полі на три тополі…

 

А цікаво, багато б із них потрафили

пройти шляхами його долі?

 

Починалася нова епоха в історії України – час великих надій,
реабілітацій, реваншів і болючих розчарувань.

Так, уже 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся перший за
роки радянської влади масовий (20 тисяч учасників) мітинг, присвячений
екологічним проблемам, де критикували посадових осіб, винних у Чорнобильській
трагедії та її наслідках. На мітингах у Львові широку прихильність народу
отримали новоявлені Товариство української мови, культурно-просвітницьке
Товариство Лева, Українська гельсінська спілка та їхня ідея створення
Демократичного фронту підтримки перебудови.

1989 р. в Україні відбулися шахтарські страйки, які разом із
економічними вимогами висловлювали недовіру партійній номенклатурі та
радянським чиновникам-бюрократам. У вересні 1989 р. В. Щербицький залишив пост
першого секретаря ЦК КПУ, який зайняв В. Івашко. В таких умовах критичного
загострення соціально-економічної ситуації навесні 1990 р. відбулися вибори до
Верховної Ради, які ще більше посилили розшарування політичних сил. Восени 1988
р. ідея створення єдиного народного фронту визрівала у Спілці письменників
України та в Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, де були створені
ініціативні групі сприяння перебудові, а 31 січня 1989 р. загальні збори
Київської письменницької організації схвалили запропонований ініціаторами
проект програми Народного руху України (НРУ), серед розробників якого були Іван
Драч, Борис Олійник, Юрій Мушкетик, Дмитро Павличко.

В такій ренесансній атмосфері відродження української
державності, національної свідомості Шевченківську премію за поетичні твори
1990 року одержав поет, перекладач з болгарської мови, літературний критик,
автор збірок гумору та сатири, книжок для дітей, у 1947-1951 рр. заступник
відповідального редактора журналу «Дніпро», громадський діяч, ветеран Великої
Вітчизняної війни, член-кореспондент Академії педагогічних наук України,
кавалер кількох орденів, у тому числі ордена князя Ярослава Мудрого п’ятого
ступеня, Дмитро Григорович Білоус – за збірку поезій «Диво калинове», в
однойменному вірші з якої він, будучи чи не останнім суто радянським
поетом-лауреатом, пісенно писав:

 

І мости калинові

до братів до народів

в сім’ї вольній і новій

всьому світу на подив.

 

І на кручах дніпрових

травня повінь зелена.

На мостах калинових

калинові знамена.

 

3. НАЦІОНАЛЬНІ ПОЕТИЧНІ

ЛАВРИ ІМЕНІ КОБЗАРЯ

 

Наступним лауреатом Шевченківської премії (1991 року, голова
Комітету – Борис Олійник), який відкрив список і посмертних лауреатів, і
лауреатів-дисидентів, чиї імена у ньому ще кілька років тому важко було уявити,
став Василь Стус – поет, який, відкрито протестуючи проти суспільно-державного
радянського ладу, загинув 1985 року в радянській політичній тюрмі, будучи, як
відомо, цього ж року висунутий відомим німецьким письменником Генріхом Беллем
на Нобелівську премію, яку дають лише живим.

Його життєтворча протестно-страдницька доля симптоматична
для національних поетів, життя яких – духовний виступ проти системи, в якій між
поезією-філологією, поезією-ідеологією і поезією-долею виникла кам’яновугільна
прірва неправди, бутафорної штучності.

 

Говорити про таких поетів все важче і важче, бо все нібито
легше… Бо такі поети із самого початку – явища не вербального ґатунку.
Точніше, не лише вербального.

Та й навряд чи розумно повіряти болючу, пульсуючу не в
унісон з новими «теоріями та практиками», «незручну» (поет, за висловом самого
Василя Стуса, має бути незручним для оточення) гармонію сухою алгеброю, окрім
хіба що констатувати факт: приклад Стуса, як і Шевченка, підтверджує вічний
суспільно-природний закон: щоби воскреснути і бути серед людей доти, доки
«будуть люде на землі», потрібно межово напружено духовно прожити і померти –
як колоском проростає, померши, жертвенна зернина, тому таким рядкам поета
можна вірити:

 

Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи важкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

В передчутті недовідомих верств.

Що жив, любив і не набрався скверни,

Ненависті, прокльону, каяття,

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті повернуся до життя…

 

Тобто приклад таких лауреатів, як Василь Стус, Ліна
Костенко, зримо підтверджує, що навіть Державна премія України імені Т.
Шевченка, як вона почала офіційно називатися з 1992 року, може бути іноді не
лише знаком ідеологічної кон’юнктурщини, а й направду золотим символом
нескореного поетичного духу.

У цей ейфорійний час розпаду СРСР і відродження, становлення
незалежних національних держав, у тому числі України, здавалося, що так звана
совкова традиція оцінки і нагородження митців не так за художню творчість, як
за пафос вірності державницькій ідеології за принципом «хто не з нами – той
проти нас», минув. Але, як показав час, на зміну постулату «якщо жив у зоні
фашистської окупації і не був у радянських партизанах – значить служив
окупантам» прийшов інший: «якщо поет жив у СРСР і не був дисидентом – значить
пристосуванець». Місце творчого методу соцреалізму епатажно і розгнуздано
займав експортований із «гнилого Заходу» постмодернізм.

Перехідні часи завжди характерні падінням суспільної моралі
і художніх смаків: люди йдуть у церкву більше напоказ, ритуально, ніж із
внутрішніх потреб, а місце релігії серця в літературі займає містика.

Усі ці суєтні коливання суспільно-мистецького життя,
звичайно, впливали на рішення Шевченківського Комітету, який зоставався
посередником між старою-новою і новою-старою владою, митцями і народом, де
митців судити митців благословляє та ж влада, яка формально і вручає премію.
Тому в час демонстративного відречення від компартійних квитків
поетів-комуністів із довгим партійним стажем у грудні 1991 року було знято з
посади голови Комітету всесвітньовідомого поета, але чесно послідовного
національного комуніста Бориса Олійника, який побув тоді на ній лише 10
місяців, повернувшись у липні 2010 році…

Із благословення Олеся Гончара, який замінив тоді Бориса
Олійника на цій посаді, Комітет старався врівноважити кількість лаврових
вінків, освітлених іменем Кобзаря, – духовного символу України, роздаючи їх як
поетам – вчорашнім дисидентам, так і знаним поетам, які не сиділи в тюрмах і
таборах за політичні переконання.

Більше того – з’явився плюралізм не лише біографій, змістів,
а й форм, чи й формозмістів: почали давати премію і поетам, які писали
верлібром, що ще кілька років тому вважався буржуазним стилем-диверсантом.

Тому 1992 року Державну премію України імені Т. Шевченка
одержали одразу чотири українські поети з різними біографіями, світоглядами,
поетиками: Ігор Калинець – поет і прозаїк, політв’язень, чільний представник
так званої «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавного руху
в Україні (за збірки поезій «Тринадцять алогій», «Невольнича муза», «Пробуджена
муза»), Тарас Мельничук – поет-дисидент, в’язень радянських таборів, жертва
репресивної психіатрії (за збірку поезій «Князь роси»), Павло Мовчан –
літпрацівник, сценарист кіностудії імені О. Довженка, секретар правління Спілки
письменників України і Київської організації Спілки письменників України, на
час вручення народний депутат України (за збірки поезій «Материк», «Осереддя»)
та Роман Лубківський – поет, перекладач, редактор видавництва «Каменяр»,
довгочасний (1980-1992 рр.) голова Львівської організації Спілки письменників
України, на той час народний депутат України (за збірку поезій «Погляд
вічності»).

Зрозуміло, що вибір саме таких імен для відзначення найвищою
державною мистецькою премією не мав одностайної підтримки тодішнього ні
загальносуспільного, ні літературного середовища, як, врешті, тією чи іншою
мірою – завжди.

У цьому контексті дехто віртуально звертається до постаті
самого Поета: кого би освятив премією свого імені сам Тарас Григорович
Шевченко… І – ще далі: чи дали би Премію самому незручному поету? Питання
зостається відкритим і зайвий раз свідчить про суб’єктивність, елементи гри та
присутності випадку у долі премії і митців-номінантів, митців-лауреатів.

Наступного, 1993 року, Шевченківську премію також одержали
чотири поети. І знову за тим самим принципом: два поети-дисиденти і два не
диси¬денти. Хто цінніший для матері-історії, для духовного розвитку України –
питання відкрите. Поза всім, лауреати, як і попереднього року, – справжні
українські поети зі своїми більш чи менш героїчними долями і більш чи менш
претензійними на вічність творами, істинну вартість яких складе час, адже у той
час вже відчувалося, що на місце кон’юнктури соцрадянської приходить
кон’юнктура нацдемократична, зоставляючи для самого мистецтва місця не менше і
не більше, ніж раніше.

Так, тогорічними лауреатами стали «тихі лірики» Володимир
Коломієць, з язичеськими мотивами у своїй творчості, який працював у
центральній пресі, у видавництвах «Держлітвидав» («Дніпро»), «Український
письменник», редагував журнал «Дніпро», був членом президії та секретарем
Київської міської організації Національної спілки письменників України,
впорядкував тритомну антологію української поезії всіх часів «Небо України» (за
збірку поезій під іще недавно крамольною назвою «Золотосинь») та Леонід Талалай
– один із найближчих творчих побратимів Миколи Вінграновського, автор на той
час літпремії імені Володимира Сосюри, таких книг лірики, як «Журавлиний леміш»
(1967), «Вітрила тривог» (1969), «Осінні гнізда» (1971), «Не зупиняйся, мить!»
(1974), «Допоки твій час» (1979), «Високе багаття» (1981), «Глибокий сад»
(1983), «Наодинці зі світом» (1986), «Луна озвалась на ім’я» (1988), практично
аполітичний митець (за поетичне «Вибране»).

Разом із ними премію одержали Микола Руденко (за роман
«Орлова балка», збірку «Поезії») та Степан Сапеляк (за збірку поезій «Тривалий
рваний зойк»).

Самі біографії цих митців звучать як героїчний національний
епос, що разом із високо оціненими їхніми творами (їхній контекстний
компаративістський аналіз – тема для окремого академічного дослідження) позбавляє
сумніву і скепсису щодо достойності їхнього лау¬реатства, освяченого іменем
поета-борця Тараса Шевченка.

Перший із них (Микола Руденко) – людина зі справді
драматичною (шевченківською) біографією: український письменник, філософ,
громадський діяч, засновник Української Гельсінської Групи (оголосив про її
створення 9 листопада 1976 року на квартирі в академіка Андрія Сахарова в
Москві на прес-конференції для іноземних журналістів), пізніше (з 2000 року) –
Герой України, учасник Великої Вітчизняної війни, де був важко поранений,
пізніше працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник»,
редактором журналу «Дніпро», секретарем парткому Спілки письменників України.
1949 року під час сталінської кампанії проти «космополітів» відмовився
негативно характеризувати єврейських письменників, яких вимагали виключити зі
Спілки письменників. У 1970-х роках став активним захисником загальнолюдських
та національних прав, критикуючи марксизм, підтримував стосунки з московськими
дисидентами, за що був 1974 року виключений із компартії, а 1975-го – зі Спілки
письменників і заарештований за «антирадянську пропаганду» і одразу ж з нагоди
30-ї річниці перемоги над фашизмом амністований як ветеран війни. 5 лютого 1977
року був заарештований у Києві й засуджений до 7 років таборів суворого режиму
і 5 років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду, а його твори
кваліфікувалися як «наклеп на радянську владу» і були вилучені з продажу та з
бібліотек СРСР. Звільнений під громадським тиском 1987 року, емігрував за
кордон: до Німеччини, пізніше до США, де, позбавлений громадянства СРСР,
працював на радіостанціях «Свобода», «Голос Америки». 1990 року повернувся в
Україну, де був реабілітований. 1997 року став членом Республіканської
Християнської партії.

 

Ви чуєте мене,

Оті державні homo,

Що вже забули, як

Свобода вигляда?

Розніжені, гливкі…

Чи вам таки відомо,

Куди історії

Спрямована хода? –

 

писав цей достойний поет-борець шевченківського кореня у
вірші «Вже сонце піднялось».

 

Закінчення в наступному числі.

 

Бажаючих придбати книгу «З верховин півстоліття. Національна премія
України імені Тараса Шевченка» просимо звертатися до видавництва «Либідь» за
адресою: м. Київ, вул. Пушкінська, 32, тел.: 278-5804.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!