Тютюнники

369

 
Колись давненько читала якусь збірку оповідань письменника Григора Тютюнника (1931 – 1980). Та через кілька десятків років, оце тепер, вирішила прочитати книгу «Облога. Вибрані твори», того ж Тютюнника, із задумкою: розгадати через аналіз творів і листування з іншими особами причину його самогубства, яке вчинив він у розквіті творчих сил, покинувши трьох дітей та дружину, знаючи, що письменників-самогубців влада недолюблює (бо таке самогубство – здебільшого докір політичному режимові).
Вивчивши біографію Григора, його вибрані твори, листування (особливо з рідним по батькові, старшим на 11 років братом Григорієм Тютюнником, також письменником) мети своєї задумки повністю не досягнула. Але відчула таке: Григір, не сказавши напряму владному режимові московської імперії зла, що він, той режим, – ЗЛО, змалював це суттю, змістом і формою своїх творів.
В переписці братів Григора і Григорія йдеться часто про твір – роман-епопею «Вир», над яким працював Григорій, та повчав Григора, по праву старшинства, в справах письменницького ремесла. Це підштовхнуло мене по прочитанню «Облоги» зразу ж прочитати «Вир».
Щодо письменницького ремесла – майстерність Григорія незаперечна: глибоко-художній роман, але ж з мотивом прислужування-підспівування владному імперському режимові (поряд з іншими  мотивами). За цей роман автору була присуджена Шевченківська премія (найвища письменницька нагорода), якого (присудження) він через свою смерть не дочекався. Присуджена письменницьким Комітетом у підневільній Україні (тобто, гуртом «авторитетних» підспівувачів окупаційній владі).
А тепер порівняймо цитату Віталія Дончика з передмови до книги «Облога» з пасажем Григора в цій книзі.
«Чому ж тоді з мало тамованою пригірклістю говоримо нерідко про те, як знають сучасні українці свого захисника й літописця, свого праведника й правдоборця з великим ніжним серцем?
Не тому, звичайно, що посвячені йому вечори відбуваються не в найбільших залах і на них ніколи не видно найвищих осіб держави, – це питання до влади, яка, крім суто формального «вшанування», формальних «вінків до пам’ятників», не здатна на справжню повагу й увагу до національної культури, не здатна ні розуміти, ні, тим більше, відчути її роль і значення для будування нової України. В цьому вона аж ніяк не краща влади радянської, для якої Григір Тютюнник і такі, як він, ніколи не були «своїми», не були «благонадійними»… (В. Дончик)
«Війна, та усякі інші небезпечні, намагнічені страхом періоди в житті людей, жахливі тим, що забирають у першу чергу громадян, людей самовідданих, що живуть за принципом: «Якщо я тільки для себе, то навіщо я?». А дрібне, егоїстичне, обережне в ім’я  самого себе і тільки своїх інтересів, – обиватель, коротко кажучи, виживає, бо він, як паразит, краще пристосований до життя, має більш розвинений інстинкт самозбереження. Всяке насильство над людським духом і тілом – то найкраще добриво для обивателя, як, скажімо, гній для черв’яка, найсприятливіша атмосфера для його утвердження і процвітання. «Вижив, бо зумів», – формула обивателя, його катехізис і заповідь нащадкам. Як зумів – це не має значення. Змовчав, заховався за чиюсь спину в бою, прикинувся дурником чи, не маючи ні розуму, ні такту, дорвався до влади – яка, зрештою, різниця?» (Г. Тютюнник).
З наведеного порівняння проситься таке: хочеться дочекатися глибокого психологічно-аналітичного  висновку-діагнозу: що загнало в петлю самогубця Григора? Висновку-діагнозу на кшталт (за глибиною!) висновків філософа і письменниці Оксани Забужко в книзі «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу»:
«Братство (спільність походження, тобто кровна спорідненість) двох слов’янських народів, на різні лади мусоване як російською слов’яно­філь­ською ідеологією, так і офіційною пропагандою, таким чином бачиться Шевченкові як вивернуте, обернене навспак космічним злом міфічне «анти-братство» упиря та його жертви, навзаєм пов’язаних  виточуваною з жертви кров’ю. Що тут із Шевченка промовляло не саме тільки «колективне несвідоме», а наскрізна світоглядова константа, свідчить хоча б те неприховане роздратування, з яким він зустрічав будь-яке покликання на українсько-російське «братство» з метою виправдати статус-кво».
«…Московщина, досконалим символічним виявом якої є Петербург, виступає в Шевченка як утілення метафізичного зла не через те, що призвела Україну до її актуального стану, – навпаки, тут обернена казуальність: якраз через те й привела, що сама в собі, за природою своєю (вічно «неситою», отже такою, що засадничо не підлягає насиченню, вічно-жерущою, вічно-вбирущою), призначена живитися чужим, і то в космічному масштабі…
То ж Шевченко, розуміється, – «метаісторик» – і не лише тому, що з загарливістю сутого міфотворця, для якого на відміну від чистого митця, витворювана ним словесна реальність не сприймається за фіктивну, а наділяється всією повноважністю намацальної, змислово-конкретної яви, не вагається корегувати «фізичну» історію «метафізичною», мало клопочучись фактичною достеменністю («тим гірше для факту»!).
Здається так, що  філософ Оксана Забужко намацала щось ближче до діагнозу самогубця… Пригадую, як у школі писала твір про «Луч света в темном царстве» про самогубця-героїню Катерину, у якої не було іншої можливості заявити протест нелюдському владному режимові, хай то навіть на обивательському рівні (за драмою «Гроза» О. Островського). Тютюнники – брати, але ж настільки різні! Різні на рівні не обивательському…
 

Софія

№2 (190) 27 січня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!