"Ти ще побачиш Україну…"

139

6
січня – день народження Василя Стуса

Підстав для стражденного
життя йому б (В.Стусу)  вистачило, адже
терпів не тільки за себе, а й за Україну. 
Мучився й недосконалістю людини, й станом людства, й вічними трагічними
загадками буття…

Іван Дзюба

 

В Інституті філології
Київського університету імені Тараса Шевченка відбулася зустріч студентів із
політв’язнем, публіцистом, «соузником» Василя Стуса – громадським діячем
Василем Овсієнком

В’язні
сумління колишніми не бувають, як, мабуть, не стають колишніми і їхні мучителі.
Міняються епохи, міняються суспільні лади, лишається одна константа – совість…
Колись Василь Стус, як згадує В.Овсієнко в одній зі своїх книжок, сказав: «Якщо
нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли
залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той
ще й вірші писав…»

 Великий поет і гуманіст не помилився у своєму
передбаченні. Просто із притаманною справжньому талантові скромністю вважав (і
цей мотив неодноразово в його спадщині зустрічається), – що вміння відстояти
честь свою й народу, чесно жити й померти – «це вище за версифікаційні
вправи»  (згадаймо стусівські «Двоє слів
читачеві»).

Студенти-філологи,
серед яких було багато представників спеціальності «Літературна творчість», з
цікавістю і хвилюванням дивилися на принесені політв’язнем речі, які не можна
назвати «експонатами» – це свідки випробувань і протистоянь…. Тут і зеківська
роба з номером, і смугаста тюремна шапочка, й важкі ключі від того карцеру, де
провів останні години свого життя великий поет… У центрі, на столі, – портрет
Василя Стуса, обрамлений  вишитим
рушником. Лунають вірші, спогади… Пан Василь дуже майстерно читає поезії Стуса.
Не забуваймо, що він (свого часу засуджений за антирадянську пропаганду та
будучи ще й «небезпечним рецидивістом») мав честь чути ці поезії із живого
голосу автора…

Так ми відходимо, як тіні,

І мов колосся з-під коси,

В однім єднаєм голосінні

Свої самотні голоси…

І
молоді дізнаються – чому поетові вірші мають так багато варіантів-різночитань;
скільки тюремної «продукції» мали видати українські інтелектуали за одну
в’язничну зміну, перебуваючи за ґратами; юні усвідомлюють, що поетична мова
великого митця володіє майже містичною потужністю – бо люди в камерах, які не
знали української мови, вслухалися в мелодику тих віршів, читали рядки, не
розуміючи, можливо, їхнього буквального змісту, але будучи піднесеними д’горі
їхнім змістом внутрішнім… Дружина правозахисника М.Хейфеца, за словами
Овсієнка, говорила про дружину Василя Стуса: «Та це щаслива жінка! Василь
зробив її безсмертною». Себто – йшлося про поетичні присвяти, про ті вірші, де
стужена «лебединя», вірна жона фігурує в оточенні образів-спогадів провідчутих,
ювелірно-самобутніх, таких, що йшли із самого серця.

Василь
Овсієнко оповідав про значущі, невипадкові дати в житті поета, про його
народження у Різдвяний святвечір, – що вже було певним Божим знаком, символом
великої відповідальності в цьому житті; згадував невеселу, нелегку і водночас
незабутню подорож українських інтелігентів до місця спочинку поета в далекому
таборі Кучино, де тепер меморіальна експозиція, для здійснення перепоховання
поета в лоні рідної землі.

…Народе мій, до тебе я ще
верну,

Як в смерті обернуся до
життя

Своїм стражденним і незлим
обличчям…

В
одному з листів до дружини та сина поет писав, що вся література має змістом –
трагедію людського життя. (І це справді так. За влучним твердженням Юрія
Шереха, цей поет ніде не був би щасливим: в жодній країні, при жодному
режимові, владі… Адже завжди йому боліла б несправедливість, а
досконало-бездоганних суспільств нема…) Але далі Стусові слова продовжуються
таким судженням: література допомагає не усвідомлювати цю трагедію як трагедію…

Поезія
– поклик до великої цілі, що вже  само по
собі є оптимістичним, адже свідчить про непереможність життя, про масштабність
людського духу, який завжди рветься до небес… Студентство в залі було трохи
старше того віку, ніж мав син поета, якому адресувалися згорьовані батькові
рядки крізь тисячі кілометрів відстаней, з-за колючого дроту. (Між іншим, гість
Інституту показав і детально намальовані схеми табору Кучино, пояснивши, де
були камери, де – майстерні для підневільної роботи, а де й карцер, в якому
поет зустрів останню свою ніч із 4-го на 5-те вересня 1985 року. І понині немає
певних доказів, була це смерть від виснаження, хвороб, страждань чи пряме
вбивство?..) Остання поетова збірка «Птах душі» так і не змогла вилетіти за
тюремні мури. Виступаючий скрушно говорив про те, що, на жаль, не вивчив
напам’ять поезії цієї збірки, що могло б врятувати хоч би якісь друзки,
частинки останнього скрику поетового творчого єства.

Стус
є простішим в одних рядках і складнішим в інших. Його вірші можуть бути «хлібом»
для найвишуканішого інтелектуала і, водночас, глибоко схвилювати душу
найзвичайнішого читача – без дипломів та звань, який серцем відчує щиру
енергетику, душевність і зболену наповненість цих рядків.

Ще й до жнив не дожив,

Ані жита не жав,

Не згубив, не лишив,

І не жив. І не жаль…

Поет
не жалкував за втраченим життям, бо воно було… не втрачене! Земним подвигом
була куплена чесна, незаплямована, не сфальшована перед Богом і  совістю Вічність.

Гість,
відповівши на запитання студентів, закликав їх берегти свою національну
гідність, честь, шанувати й охороняти рідну мову, культуру. «Гідність народу, –
відзначив Василь Овсієнко, – складається із гідностей кожного з нас». Ці люди
чесно пройшли свій шлях. Тепер, зрозуміло, справа за молодшими – не схибити, не
оступитись.

…Цього
листопада минув ось уже двадцять один рік з дня перепоховання поета у рідній
землі. Пам’ятаю велелюдний народний похід скорботи під тоді ще незвичними
прапорами, морозний день, сині сніги, червоний захід сонця… А люди все йшли і
йшли, сумно пливли три казенні автобуси з чорними смугами, а на них скромні
траурні плакати: «Василь Стус знову вдома», «Несіть мене, лелеченьки, мертвого
додому»… Про те багато написано, багато згадують…

І
добре, що не «для галочки», а за покликом душі молоді люди приходять на Байкове
кладовище, до козацького хреста великого сина України, який з побратимами
лежить у цій байково-печальній, м’якій українській, київській землі. Його
відпустила вічна мерзлота. Так само  світ
не впіймав його душу, як і душі його вчителів, і «одного з найкращих друзів» –
Сковороди. Стусові не судилася доля мандрівного мудреця, подорожі його були
тяжкі й вимушені… Він знову повернувся до України – вже назавжди.

Студенти-магістри
«Літературної творчості» невдовзі після пам’ятної зустрічі самі запропонували
19 листопада відвідати могилу поета. Ми стояли там, і кожен був заглиблений у
свою думу. Горіла лампадка на горбику землі під кам’яним хрестом, біло
світилися гвоздики та хризантеми, яріли ягідки оспіваної поетом червоної
української калини… А я собі думав, що для того, аби бути гідними пам’яті таких
людей, ми повинні справді «очищуватися від злоби, як від скверни». Я багато
зрозумів останніми роками, але увиразнилось, укрупнилось це саме в той
момент:  збагнулося, що є знаменник, за
яким можна сприйняти, урівняти в чомусь, простити, зрозуміти найрізноманітніших
людей, найнепримиренніші зовні ідеї. Не подивуйте! Немов просвітліло на
душі:  я зрозумів і дисидента,  «антирадянщина» Стуса, і комуністів у 70-х –
Бориса Олійника та Олеся Гончара. Можна збагнути моральні імперативи однаково
як воїнів Червоної Армії, так і бійців УПА, можна збагнути тих українців, котрі
пішли в білу гвардію, і тих, котрі стали під стяги гайдамацьких полків…
(Останні свої дні Василь Стус ділив із російським дисидентом Леонідом
Бородіним, тепер редактором журналу «Москва», і вони – не посварилися. Як
згадує Бородін, Стус прекрасно знав та шанував російську культуру… Зло – не в
народах і культурах. Зло – в засліплених неправдою душах). Так от, збагнути
можна кожного, якщо діяння вчинені ним по совісті, а ідея слугує тільки
оболонкою-формою цих діянь. Справжній герой жертвує собою, своїм життям, – а не
життям чи благополуччям інших!

Отакі
уроки Василя Стуса. Не вважайте за патетику…

А
виступ Василя Овсієнка вразив, потряс присутніх, особливо тих, хто вперше чув
спогади політв’язня. Не щодня доводиться юнацтву доторкнутися до історії, яка
відбувалася іще до твого народження, і – водночас така відчутна й зрима… Аж до
можливості буквально потримати її в долонях, увібрати в свої очі, розум, серце…

А свічка тріпотить
поранком,

який наш правнук днем
назве.

Хочеться
вірити, що ми входимо в переддень того великого дня, коли, вивчивши уроки
історії, духовно збагатившись, зміцнівши, не повторюючи давніх помилок і
шануючи героїв (без мітингової тріскотні, а за чистоту душ їхніх, за подвиг для
народу),  – ми побачимо й нову світлу
Вкраїну.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!