|
Прозовий твір Костянтина Коверзнєва “Ти не прочитаєш |
В сучасній прозі на теренах Східної Європи такі екзистенційні
питання останнім часом стали актуальними (звісно, вони актуальні взагалі в європейській
прозі ХХ сторіччя, що воно аж украй було насичено жахами, війнами, голодоморами,
загрозою знищення людства на Землі). Хай мені вибачить автор, який стверджує, що
не читав “Чорну мавпу” Захара Прілєпіна, проте рефлексії та сімейні ситуації обох
головних героїв схожі.
“Ти не прочитаєш цю книжку” – це історія одного героя,
в нашому випадку – журналіста Данила Хохи, та трьох його жінок — Софії, Таміли та
дружини Марини. Автор сам натякає на біблійні алюзії щодо трьох дочок Йова: “І назвав
він ім’я першій Еміма, і ім’я другій: Кеція, а ім’я третій — Керен-Гаппух. І таких
вродливих жінок, як Йовові дочки, не знайшлося по всій землі…”
Простір світової літератури настільки насичений будь-якими
сюжетами або безсюжетними творами, що, як на мій погляд, уже не є можливим довести
читачеві щось нове навіть у метафізико-філософській царині, хіба що на прикладі власного життя, бо якщо це
не твоє власне життя, то це є певною схемою, конструкцією. Недарма за радянських
часів було популярним висловлювання щодо письменників: “інженери людських душ”.
Зрозуміло, що К. Коверзнєв у цьому сенсі не претендує сказати щось принципово нове,
але, як свідчить анотація до книжки: “Костянтин Коверзнєв хапає за руку тему, про
яку ніхто нічого не знає. Що таке щастя?Як приходить його розпад? Чому воно таке
крихке? Всі його герої живуть у світі куценьких матеріально-фізіологічних пошуків.
Але принаймні один із них уже має шанс пробудитися…”
Що стосується останніх рядків цього “діагностичного висновку”,
то я би не резюмувала так однозначно. Одна з жінок Данила Хохи, колишня балерина
Таміла, наприклад, веде якісь духовні пошуки, хоче покинути вигідну роботу та столичне
місто, стати ближчою до природи, займатися десь в Індії духовними практиками. А
щодо пробудження самого героя, то воно завершується суїцидом, принаймні його спробою.
Такий вчинок героя ілюструє саме думку про те, що коли людина починає рефлексувати,
осмислюючи пройдений етап життєвого шляху, тоді в неї виникає бажання покінчити
самогубством.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Книжку дуже вдало проілюстровано
творами австрійського сецесіоніста-експресіоніста Еґона Шіле; розглядаючи ці жіночі
образи, котрих Шіле зображував часто-густо у викличних позах, майже на межі фолу,
у нижніх спідничках та напівопущених панчохах, – бажаєш того чи ні, а на думку спадають
певні фройдистські асоціації.
«Ти не прочитаєш цю книжку» певною мірою є філософським
твором, головний герой якого спочатку зраджує жінці, потім болісно рефлексує, усвідомлюючи
сам факт тієї зради і, врешті-решт, обирає самогубство… Хоча, як вважає сам автор,
не можна не припустити, що всі три жінки Данила Хохи були лише різними втіленнями
однієї ідеальної «героїні його роману». Звісно, кожна з цих жінок-втілень має власну
інтелектуально-фізичну наповненість. Данило Хоха в кожній з цих жінок знаходить
і кохає один, ідеальний для нього, образ. І якщо з Тамілою в них складається філософський
діалог, коли Данило цитує Шпенґлера, а вона відповідає йому сентенціями з вчення
Ошо, то з Мариною на першому плані, як і заведено у звичайній сім’ї, виринають побутові
проблеми, а Софія – ну, це така собі секс-бомба районного масштабу.
В чомусь, за ідеєю, твір Костянтина Коверзнєва можна
порівняти і з романами у стилі «нуар» Бориса Віана, й сам автор не проти того, щоб
натякнути на це, мовляв, тут наявний мотив «розкриття» зради, і, головне, за канонами
жанру, є труп.
Отже, головний герой обирає самогубство, іншого виходу
з ситуації він не бачить… Тоді як, наприклад, герой «Чорної мавпи» Захара Прілєпіна,
котрий пережив щось подібне: дружина дізналася, що він має коханку, забрала дітей
та залишила його на самоті, – цей чоловік наполегливо продовжує пошуки одного злочинного
угруповання, яке, застосовуючи новітні наукові методи, робить експерименти з психікою
підлітків. Але, зрештою, коли, здавалося б, він потрапляє у вкрай небезпечну пастку,
– чоловік просто прокидається після довгого важкого сновидіння, під час якого він
дуже багато цікавого й небезпечного відкрив для себе. Тобто такий герой не надто
рефлексує над фактом власної зради дружині, передовсім для нього є цінним захопливе
журналістське розслідування.
Чому ж я вирішила порівняти ці два таки не надто подібні твори сучасної української
та російської літератур? В одному з них, романі пана Прілєпіна, герой поводиться
з жінками певною мірою брутально, тоді як герой К. Коверзнєва виявився достатньо
сентиментальним й рефлексивним. Звісно: різні автори ставлять перед собою різні
завдання – твір З. Прілєпіна переважно белетристичний, спрямований на формування
у свідомості читача образу такого собі російського «майже супермена», в протилежність
цьому – журналіст Данило Хоха вирішує насамперед філософські питання, медитуючи,
серед іншого, на предмет того, «чим є насправді для людини щастя».
Зараз Костянтин Коверзнєв планує писати «продовження»
цього твору, втім, уже з іншими героями. Не виключено, що наступний роман стане
оповіддю від імені жінки з достатньо складним характером. Тож побажаємо письменникові
творчих успіхів!
м. Київ