Творець «еліксиру для дитячого мозку»

168

Було, є і ще буде безліч спроб пояснити, чим
справжня поезія відрізняється від різного роду ерзац-поезій. Над цією
проблемою, наприклад, задумувався Євген Маланюк, один із найпотужніших наших
інтелектуалів. «Про троянду й соловейка, – писав він, – досі написано безліч
віршів – від Гафіза до наших днів. На цю тему писатимуть вірші й далі, бо теми
справжньої поезії тим більш вічні, чим поезія справжніша.

З’являється питання: чому з віршів про троянду
й соловейка так мало залишається імен і так мало творів? Коротко кажучи, чому з
тієї безлічі віршів тілька кілька творів є 
п о е з і є ю?

На вістрі ножа – границя між ними.

І то – добра форма, і це – добра форма. І там
– рими, і тут рими. І там – слова, і тут – слова. І там слово «обрій», і тут
«обрій». Але то – п о е з і я, а це – лише в і р ш і».

Не берусь внести ясність у це вічне запитання,
бо й навіть Євген Маланюк, довго покружлявши над цією проблемою, дійшов, як на
мене, до красиво висловленого, та все ж дещо загального висновку, що «поезія –
це вірш, наладований енергією, подібною до електричности».

Те, що Анатолій Качан є п о е т о м, а його
твори –  п о е з і є ю, здається,
визнають усі, хто висловлювався про нього та його творчість. Беззастережно
віриш, наприклад, Миколі Вінграновському: «Мій Анатолій Качан – це не той
віршувальник, що пише-мордує слова, мучить себе і їх щодня і щоночі, а той, хто
є надзвичайною рідкістю серед нас, той, хто з нічого творить те, що ми
називаємо окрасою свого життя – поезією. Я люблю поезію Анатолія Качана, бо в
ній – насолода для душі, тихе свято душі, частинка її безсмертя». Про
сугестивність творів поета (а саме вона є ознакою їхньої енергетичності) цікаво
висловився Володимир Рутківський, назвавши його «поетом двадцять п’ятого
кадру».

Тож, не претендуючи на якісь оригінальні
роздуми про природу справжньої поезії (вважай – художності), все ж скажу про
одну її безпомильну, на мою думку, ознаку, а саме: твір, позначений справжньою
художністю, наділений здатністю владно втягувати читача у свій світ і досить
тривко тримати його в ньому. А якщо читач і полишає цей світ, ту другу
реальність, у яку його владно втягнув поет, він все ж таки робить це не
безслідно: входження читача в художній світ твору та перебування в ньому є для
нього тим часом, коли художня енергія твору більшою чи меншою мірою впливає на
його свідомість, корегує її, визначає опцію світобачення, настроює душу…

Кажу про художній світ одного твору, але з
таким же правом можна говорити і про художній світ митця.

 Анатолій Качан створив свій художній світ. Він
дуже виразний, рельєфний, системно проявлений, його аура має високу консистенцію
– і через те вона наділена вельми потужною здатністю настроювати душу.

У степу над лиманом

Є криниця між трав

З журавлем дерев’яним,

Що від гурту відстав.

 

А за синім лиманом

Вже багато століть

В полинах на кургані

Скіфська баба стоїть.

Всього дві строфи – і ти вже у поетовому
світі. І так – майже завжди. Магія реальна, безперечна.

Анатолій Качан вважається дитячим поетом. Він
і є ним, хоч критики вже не раз відзначали, що його поезія однаково цікава як
для дітей, так і для дорослих. І в цьому, як відомо, виявляється один із
найважливіших об’єктивних критеріїв оцінки літератури для дітей.

Але повернемося до художнього світу поета та
спробуємо визначити його домінантні особливості.

Як і належить, той світ має свій простір –
український Південь. Треба відзначити, що тема степу є добре розробленою в
українській літературі. «Слово о полку Ігоревім», чумацький фольклор, Тарас
Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Юрій Яновський, Олесь Гончар, Олександр
Сизоненко, Терень Масенко, Микола Вінграновський – ось далеко не повний перелік
відомих митців слова, для яких тема степу була першорядною. Згадаймо, бодай,
наскільки любовно цю тему освоювали Юрій Яновський та Олесь Гончар. «Невже для
мене вже перекриті дороги планети? – запитував Олесь Гончар наприкінці свого
життя. – А я ж так любив… Цвіли мені сади Словаччини. Блукав по нічному Парижу…
Чув гуркіт Атлантики  на Магелланових
берегах, поставали переді мною стрімкі фантоми Нью-Йорка… Пекло мене сонце
Джакарти, летіли навстріч автостради Японії… Та хіба з чим зрівняти пахощі
полтавського степу, його повітря й ласку таврійських вечорів? Спасибі за все!
Змигнуло – як мить… Оце і є життя».

Анатолій Качан вклинився у цей ряд блискучих
митців. І міг би загубитися в ньому, нічим особливим не виділившись, якби не
дві особливості. По-перше, його опція сприймання степу була, сказати б,
дитинною – чи то тому, що його дитячі враження назавжди збереглися у його
пам’яті своєю емоційною свіжістю та зоровою яскравістю, чи то вже спрацьовувала
установка «писати для дітей». Таке дитинне, а тому й свіже, одивнене враження
степу чудово продемонстрував Юрій Яновський в новелі «Дитинство», що у
«Вершниках».  По-друге, він вирізнився
поєднанням у просторі свого художнього світу двох поетичних стихій – поезії
степу і поезії моря. І треба розуміти ефект такого мариністично-степового
синтезу. Бо якщо тема степу була споконвічною для нашої літератури, то морська
тема і досі залишається недостатньо розробленою, не зважаючи навіть, що вже
видана антологія української поетичної мариністики. «Юрій Яновський, – писав з
цього приводу Євген Маланюк, – (…) відкрив і завоював нам море, море в значенні
не гео­графічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як
окремий духовний комплекс, який був або ослаблений у нас, або й цілком таки
спаралізований.

Пригадується його (Яновського. – Г.К.) майже
геніальний дотеп (в листі, либонь, до Хвильового), як то малоросійський
простачок-селюк, «граціозно спершись на пужално», каже, що про море нам, «яко
народові не морському» писати взагалі ніззя (це було в зв’язку з рецензією
якогось комсомол-критика на Масенкову поезію «Хай живуть і буяють порти»)».

Є очевидним те, що в нашій дитячій поезії
Анатолій Качан ствердився як її головний мариніст. У нього степ переходить у
лиман. (Уявляю, як подобався Миколі Вінграновському цей момент образного світу
– для нього топос лиману був одним із найулюбленіших). Лиман же переходить у
море. А понад лиманом квітнуть трави. І в передвечірньому застиглому спокої,
«коли сонце сідає в тихий лиман» і «на льоту ластівка воду п’є золоту»,
видніється на срібній косі задивлений у море маяк. А з іншого, степового, боку
– скіфський курган. І увесь цей тихий, лагідний літній вечір (як тут не
пригадати Гончареву «ласку таврійських вечорів»!) сповнений повітрям, у якому
змішалися запахи морських водоростей та степових трав. Воістину: зупинися мить
– ти прекрасна! Але окрім цієї миті є ще багато інших чудових миттєвостей, які
дарує нам поет. Тільки прислухайся до нього, придивися до картин, ним
показаних, декодуй їх із його слова – і ти почнеш входити у його світ,
заряджатися його красою.

Поет постійно повертатиме тебе до моря. Він
покаже тобі його синю далечінь, у якій ти бачиш кораблі, що поспішають до
рідних причалів, відкриєш для себе білі одеські ночі –  вони починаються тоді, коли зацвітають
акації: «Над морем увесь вечір / Акації стоять, / Накинувши на плечі /
південний аромат». І запам’ятається тобі дівчинка, що стоїть на високій кручі,
дивиться на море, виглядає кораблі, бо «не сьогодні-завтра крізь туман /
Вернеться наш тато-капітан…». А біля тої дівчинки – «довірливий Кудлай», що
«гавкає завзято на курай», який котиться зі степу і «стрибає з кручі
стрімголов» – таким чином поєднані море і степ. Моря багато. Дуже багато.
Різного й красивого. Пароплави, рибальські сейнери, затонулі кораблі, капітани,
моряки, що зійшли на берег, білі паруси, причали, човни, що гарцюють на
розхвильованих хвилях, наче коні, шаланди, баркаси, а серед них –
«яхта-балерина» на ім’я «Марина» і т.д. – перелік цих деталей, кожна з яких, як
правило, стоїть у центрі якоїсь поетичної візії, може бути дуже довгим.

Художній простір поетичного світу Анатолія
Качана не обмежується пограниччям моря і степу. Він піднімається на трохи вищі
широти, до ареалу чистого таврійського степу, перерізаного балками та річками.
Але якщо тема моря у поета має лише один часовий вимір – весняно-літній, то
топос чистого степу показаний у часообігу весна–літо–осінь-зима. Таким чином
художній світ Анатолія Качана набуває, сказати б, стереоскопічного хронотопу.

Одна зі збірок поета має щемливу назву
«Прощання з літом». Завтра буде осінь. І тому поет немов би поспішає – прагне
показати усі чари літа. Вірш за віршем – і утворюється поетична енциклопедія
літа, з його червневими травами, з ніччю на Купайла, зі сліпими дощами, з бузьками,
перепілками, зозулями, з мовчазними степовими дорогами. А далі – перехід в
осінь. Поетична сутність цього щемливого моменту передана настільки повно, що
створюється враження вичерпаності теми. Це враження, звичайно ж, помилкове, та
все ж його наявність говорить про повноту художнього вираження мотиву.

А ще далі – поезія сніжної степової зими, так
добре упізнаваної кожним, чиє дитинство проминуло в селі.

Поет зробив би добру справу, якби спромігся
видати книжку під назвою «Чотири пори року», у якій його поезії, присвячені
природі, були б згруповані у відповідні цикли.

Якщо ж повернутися до відомої тези, що твори
для дітей можна вважати високохудожніми, якщо вони однаковою мірою є цікавими
для дітей і дорослих, то стосовно поезії Анатолія Качана вона потребує деяких
уточнень.

Поет, не зважаючи на те, що створив чимало
«дорослих» поезій, все ж не поспішає їх друкувати через ту, думається, причину,
що переконаний у значимості свого призначення бути дитячим поетом. Він не
підлаштовується «під дітей»,  н е   о п у с к а є т ь с я до них, а навпаки,
слідуючи заповіту Януша Корчака, п і д н і м а є т ь с я до них. Опускатися до
дітей – це загравати з ними, вважати їх такими собі примітивами з елементарним
мисленням та примітивними почуваннями. Тому й твори, написані такими авторами,
нагадуючи неякісну духовну поживу, не розвивають дитячу свідомість.

Насправді ж все набагато складніше. І щоб
зрозуміти цю складність, необхідно звернутися до педагогічної спадщини Василя
Сухомлинського, який, як ніхто інший у світовій педагогіці, розробив і в
теоретичному, і в суто практичному планах проблему впливу художньо-образного
слова на дитячу свідомість. Можливо, це сталося тому, що цей геніально
обдарований педагог був наділений ще й потужним письменницьким талантом, – він
повною мірою проявився у його казках та шедевральних етичних оповіданнях.

Директор Павлиської середньої школи, що на
Кіровоградщині, переконливо довів виняткове значення художньо-образного слова
для розумового, емоційного, естетичного розвитку дитини. І зробив це
фундаментально, концептуально, і якщо його твердження не стали непорушними
догматами нашої як педагогічної, так і художньо-літературної культури, то він у
цьому не винний – винне суспільство, яке лише імітує інте­рес до цього великого
педагога та естета. Зараз не місце інтерпретувати фундаментально розроблені
погляди Василя Сухомлинського на проблему впливу художнього слова на розвиток
дитини, на його роль у другому, тепер уже духовному народженні дитини, обійдусь
лише двома цитатами підсумкового, узагальнюючого змісту. «Поетичне слово –
еліксир для дитячого мозку, повітря для крил думки. Воно вливає в мозок дитини
енергію думки. (…) Поетичне слово – це прекрасна школа емоційного життя, в якій
діти осягають мову почуттів; завдяки поетичному слову пам’ять дитини стає
гнучкішою, рухливішою – мозок набуває здатності не тільки зберігати, але й
«видавати» – видавати «з розбором», з відчуванням, здавалося б,  найнепомітніших відтінків слова. Поетична
творчість, за нашим твердим переконанням, учить мислити й  т о м у 
поліпшує  м о з о к, ніби й
облагороджує його найніжніші, найчутливіші відділи.

Нарешті, поетичне слово й поетична творчість –
незамінний психологічний засіб формування й розвитку емоційної пам’яті.
Запам’ятовування почуттів і душевних станів – дуже важлива умова зміцнення
логічної пам’яті».

Інша цитата: «Якщо хочете, щоб вихованець ваш
перетворився в того, про кого говорять: «Хоч йому кілок на голові теши» –
дозволяйте йому щодня дивитися кінофільми (в кінотеатрі чи по телевізору) –
цього досить, аби вихованець став невиховуваним, нездатним піддатися тонкому
виховному впливу – впливу словом».

Якщо хтось і не повірить цим словам Василя
Сухомлинського – сперечатись не буду. Не варто.

Анатолій Качан пропонує юному читачеві
справжню поезію – ту поезію, яка є еліксиром для дитячого мозку. Він вводить
юного читача у «другу реальність», перебування в якій є перебуванням у світі
краси. А «краса, – знову звернуся до видатного педагога, – це яскраве світло,
що осяває світ. При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро. (…).
Я назвав би красу гімнастикою душі – вона виправляє дух, нашу совість, наші
почуття і переконання (…).

Розуміння і відчування краси – могутнє джерело
самовиховання». 

Є ще й інша особливість поезії Качана, що
робить її дуже важливою із суто педагогічної точки зору – стосовно творів,
адресованих юним читачам, така точка зору на них є не тільки можливою, а й
доцільною.

Той же Василь Сухомлинський вважав красу
природи одним із найважливіших інструментів педагогічного впливу. Він
спеціально вишукував поблизу Павлиша «куточки краси», куди постійно водив дітей
з метою навчити їх сприймати красу рідної природи. Японці, естетика яких
буквально зрощена на красі рідного краю, на державному рівні(!!!) виробили
чимало програм, спрямованих на те, щоб школярі протягом навчання відвідали
найкрасивіші місця своєї батьківщини і назавжди пройнялися їхньою красою.

Поезія Анатолія Качана наділена прагненням
буквально зарядити дітей (і дорослих також, але все-таки у першу чергу дітей!) животворящою
енергією краси рідного краю. І в цьому її висока місія.

З Води і Роси тобі, Анатолію, – творцю поезії
як еліксиру для дитячого мозку!

м.
Кіровоград

 

Редакційний
колектив УЛГ долучається до привітань, які надходять на адресу А. Качана з
нагоди його 70-ліття. Нехай нива повноколоситься, шановний пане Анатолію!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!