Творчі постаті периферійної школи

193

ЕКСПОЗИЦІЯ

Щодо заголовку: мова тут піде не про узагальнене поняття,
скажімо, літературної, як наприклад, там Київської чи Празької шкіл, а про одну
із звичайних загальноосвітніх — мою рідну, як їх тепер називають, ЗОШ №2 в
місті Новомиргороді: північному райцентрі Кіровоградської області. Розташоване
це поселення між звивами річки Великої Висі та озером Лонго (видовжене),
по-місцевому — Солоним, на низинному півострові, обрамленому водою градусів на
триста: справжня тобі природна фортеця. Тому й зрозумілий вибір запорізького
козака, який, після багаторічних походів, заклав тут хутір-зимівник десь у
сімнадцятому столітті вже минулого тисячоліття, назвавши його своїм іменем —  Трисяги. За іншими переказами, назва пішла
від навколишніх боліт і трясовини — «трясяги». А ще існує легенда, буцімто той
козак почав обживати хутір, звівши тут три курені, на зразок великих кіп,
наприклад, з соломи, сіна чи очерету, величиною в кілька сяг (діалектно —
сажнів): от і виходить три сяги… Ще ходять чутки, що ті три сяги були
своєрідним маяком для втікачів з полонізованої України на Запоріжжя, як про це
писав у романі «Чайковський» славний Євген Гребінка: «Вони пройшли з вогнем і
мечем лісами до річки Висі, за якою вже починалися вільні степи…». А в народі
теж існувало повір’я: «Кажуть, як перейдеш Вись, то лише п’ятою блись: вільним
станеш…». Отак на прикордонні й облаштувався козак-нетяга, розширюючи
зимівник, виховуючи синів і посилаючи їх на Січ…

Ну а вже за царювання Єлизавети місто стало адміністративним
воєнізованим центром так званої Нової Сербії. Після її ліквідації —
штаб-квартирою Чорного гусарського полку (навколишні 16 поселень, в тому числі
й Маланюковий Новоархангельськ, — ротами). Згідно з дослідженнями
новомиргородських літописців старшого покоління Івана Бойка та Миколи Сухова,
під час війни 1812 року в місті перебував на формуванні Іван Котляревський.
Служив тут і відомий російський лірик Афанасій Фет. Мандруючи із південного
заслання, зупинявся й зустрічався з вільнодумними офіцерами Олександр Пушкін,
про що зробив відповідну позначку на своїй подорожній мапі, далі, взявши курс
на Кам’янку, заїжджав по дорозі до села Шпакового, де у власному маєтку мешкав
автор повного перекладу «Іліади» Гомера Микола Іванович Гнєдич. Про перебування
у нашому містечку засвідчував у повісті «Наймичка» Тарас Шевченко. Цікаві
спогади залишив і Павло Тичина…

Нинішній Новомиргород (об’єднаний з колишнім Златополем)
береже пам’ять про цілу галерею літературних імен: уродженців цього краю —
Івана Карпенка-Карого, Олександра Назаревського, Юрія Мокрієва, Євгена
Поповкіна, Дмитра Бузька, Петра Бібу, Арона Тростянецького, Бориса Гончаренка,
Аркадія Пастушенка, літераторів, пов’язаних з цією землею — Володимира
Печеріна, Олексія Андрієвського, Володимира Винниченка (складав у
Златопільській гімназії іспити на атестат зрілості), Миколи Зерова (викладав у
гімназії латину), Павла Филиповича (навчався в гімназії)… І це тільки дещиця
творчих імен…

 

НАРЕШТІ: З ЕМІГРАЦІЇ
– ДОДОМУ

Але — по суті: щодо Новомиргородської середньої школи №2.

Один з її випускників (ще 1939 року), Микола Понеділок,
писав у автобіографії: «Десятирічку кінчав у містечку. Школа більше обдарувала
мене печалями, ніж радостями… Моя селянська одежина тут у класах декого
вражала, а я в свою чергу косився на декого з чепурунів, що мали все на собі «з
блиском» та ще й до того цвенькали незвичною для мене «панською» мовою – сини й
дочки партійних місцевих «бонзів». І саме в цій десятирічці найбільше терня
вп’ялося мені в серце. У дев’ятому класі нашу вчительку української мови, яку
ми всі любили, арештували прямо на уроці за те, що вона планувала цілим нашим
класом відвідати Шевченкове село Моринці…».

У 1943 році Микола Понеділок опинився за кордоном, де став
популярним серед української діаспори письменником. Й лише аж через чверть
століття після його відходу у засвіти (похований на цвинтарі у Бавнд Бруку,
США), тобто у 2002-у році (до 80-річчя від дня народження прозаїка), у
Київському видавництві імені Олени Теліги вийшов його двотомник вибраних творів
«Казка недосказана моя». Таким чином, як зазначає у передмові Ольга Кузьмович,
«нарешті повертається додому в рідний Новомиргород і буде нести усміх та
радість усім читачам цієї добірки по всій нашій Україні».

Це підтверджує і тезу Юрія Стефаника (сина Василя
Стефаника), який побратався з Понеділком, і навіть після кончини белетриста
видавав його книги з своєю передмовою, що «письменник залишив по собі
триваліший пам’ятник, ніж той, що на Бавнд Бруку — залишив твори, які
нотуватиме на своїх сторінках історія української літератури».

Майбутній літератор народився на південному куті нашої
колиски, що звався Софієвкою. «Саме тут я і моя родина перенесли страшнючий
голод, — згадував у одному з творів, — де мати немов вросла в землю. І зараз
наче бачу її схилену, худеньку в кінці нашої садиби: окрім городу й поля, для
матері нічого не існувало. А батько помер не від недуг, а тому, що влада
відібрала йому його життя — його хату, землю, і вислала його на Сибір…»   

Після закінчення школи вступив до Одеського університету:
саме в пік початку Другої світової війни, що перенесло його до армії, а відтак
через табори для переміщених осіб до Америки. «Що ж так брало за серце нашу
публіку? — продовжує Ольга Кузьмович. — Правдоподібно це дивне поєднання
ліризму з гумором, добірка позитивних героїв із дітей та старців і соковита
українська мова, яку М.Понеділок особливо плекав та над якою працював, як мало
хто з письменників. Чи можна найти багато письменників, які б призналися, що читали
словник Грінченка кожного вечора, наче якусь поему?.. Саме у Миколи Понеділка
находимо підкреслення істини, що втрата української мови означає втрату зв’язку
зі своєю землею, зі своїм народом».

Дехто з нас, повоєнних школяриків, чув про заокеанського земляка
з утаємничено довірливих спогадів його ровесників (з-поміж них — поета і
художника, теж не позбавленого почуття гумору, автора поетичної збірки «На
тихій пристані» Віктора Щульги), родичів по батьківській лінії, а з боку
материнського крила — з Іваном Панасенком я навіть ходив до одного класу.

Ті допитливі школярики — це, в основному, діти війни Микола
Суржок, Юрій Коваль і аз грішний. Приклад захоплення літературними спробами
подавав старший за віком — Микола.

 

«ІЗ ЗОЛОТОГО ПОЛЯ»

Микола Суржок, залишивши стіни рідної школи,з відзнакою
закінчив місцеве педучилище і згодом, теж з відзнакою, філфак Київського
держуніверситету, де одержав запрошення вступати до аспірантури. Та він,
напівсирота (батько загинув на війні), обрав освітянську ниву рідної землі, аби
бути разом з ненькою, рятуючи її від вдовиного смутку.

Тітка Онися працювала прачкою у дитячому будинку. По
сусідству наймала квартиру: сама товклася на кухні, а світличку було відведено
для сина. Там панував дух Тараса Шевченка і Лесі Українки, які споглядали з
великих портретів-репродукцій, оздоблених ошатними рамами, етажерку і полички з
книгами, прибрані клечанням, стіл посеред кімнати, зайнятий стопочками
журналів, газет, брошур, «свіжих» видань, учнівських зошитів, рукописів,
потрушену сіном чи травою долівку…

Був початок шістдесятих, ми захоплювалися читанням всього,
що припливало на хвилях «хрущовської відлиги», пописували свої «шедеври» і
ходили з ними до Миколи, адже знали, що ним опікувався сам Павло Григорович
Тичина, читав його ще студентські вірші, всіляко заохочував червонодипломника і
щиро радив: «Працюйте, юначе, творіть, надсилайте: будемо клопотатися про
видання вашої першої книжки…». Та життя розпорядилося по-своєму: аж у 2002-у
році вона нарешті вийшла в Кіровограді з промовистого назвою «Із золотого
поля»:

 

З ланів, з ланів, від Висі, Златополя,

Де з голоду вмирали косарі,

Де наша гартувалась сила й воля,

Несу плоди, неначе й немалі…

 

З приємною душевною насолодою час від часу переглядаю її,
невелику за об’ємом (156 стор.), але досить наповнену тематично, ідейно,
історично, патріотично, художньо… Зупиняюсь на автографу: «Дорогому Павлу на
многая літа, на світлу пам’ять про наші роки на берегах Висі, про щирі розмови,
пісні та розваги у рідному місті, про нашу школу, батьків, рідних…».

За довгий час вчителювання, директорування у школах району,
громадянського гартування (очільник районного осередку Всеукраїнського
товариства «Просвіта») автор накопичив чималий життєвий і творчий досвід. Про
це засвідчують і розділи збірки: «Вись і море», «На материнім полі», «Пісенна
хвиля», «Нарцис і соловей», «Учителі», «На майдані дзвони», «Герострати», «Із
пожежі й попелу», «Переклади». У передмові «Літопис непростої доби» голова
Кіровоградської письменницької організації НСПУ Василь Бондар виокремлює: «До
збірника поет відібрав вірші, які дають можливість засвідчити багатогранність
поетичного обдарування. Це і традиційна громадянська поезія, і любовна лірика,
й іронічні шпіци, експерименти з формою (ритурнелі, балади, сонети, цзаузуань —
китайське віршописання)… Особливої уваги заслуговують переклади — з
російської, марійської, польської, болгарської, білоруської… Скільки у рядках
і переживань, і болю, і ненависті, і любові!.. Все, що з часом набуватиме
більшої й більшої ваги…».

Нині Микола Андрійович — відома і поважана на Кіровоградщині
людина: живе активним трудовим і творчим життям, очолюючи в рідному місті, крім
«Просвіти», добре знане, потужне літоб’єднання «Вись», плекає юні таланти,
співає в народному хорі, багато пише і перекладає (всього того вистачить на
кілька об’ємних книжок), сповідуючи ще юнацькі постулати: «Не можна бо усім
мовчати,// Як давлять, труять, і цькують.// Хто сильний духом — гей, на чати!
// Виходь – в борню відкрита путь…»

 

Закінчення в наступному числі.

 

м.Кагарлик на Київщині

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!