Твір, що запізнився в Україну

 
Нова книга Михайла Слабошпицького «З пам’яті дзеркала» завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено «Протирання дзеркала» і «Тіні в дзеркалі», що мають широкий розголос.
Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві «Ярославів Вал» улітку. Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.
 
Михайло Слабошпицький
Мабуть, найменше з усього на світі, це чому наука все вивчила й до щирця нам пояснила, – це феномен людської пам’яті, закони її незбагненного функціонування.
Напозір – ніби все зрозуміло. Подія чи людина впала нам у пам’ять, мов камінчик у криницю, і видніється звідти крізь прозорий шар води. Поглянеш туди – й одразу те помічаєш. Однак ідуть роки, безповоротно віддаляється проминуле, тьмяніють і розпливаються, стають безвиразними плямами обличчя людей, безслідно вивітрюються тодішні почуття й настрої, все заволікає сірий морок.
Та раптом там, у неоглядній криниці пам’яті, мовби відбуваються нечутні нагору шторми чи землетруси – й нам на екран духовного зору з’являються обличчя, обличчя, обличчя й події та події. Ми мовби вперше бачимо все те, а далі починаємо пригадувати і пригадувати. Ми опускаємося у втрачений час (як тут не пригадати назву відомої романтичної епопеї Марселя Пруста). І, розпросторюючися в уяві, оживаючи в подробицях, минуле, невтримно, мов трясовина, втягує тебе в себе – і ти раптом починаєш жити геть призабутим і, здавалося б, назавжди загубленим із твоєї душі.
А починалося нейтрально буденно.
Двоє Володимирів – Карасьов і Розумний – директор і головред видавництва «Знання» запросили мене промодерувати на книжковому Арсеналі презентацію книжок Василя Бикова «Мертвим не болить», «Знак біди» та «Альпійська балада». «Знання» оприсутнило їх в українському перекладі. Я подивувався: чому саме мені Карасьов та Розумний довірили таку честь? Може, мою кандидатуру їм підказало подружжя моїх добрих приятелів із Мінська Тетяна Кобржицька і В’ячеслав Раґойша, які найбезпосередніше причетні до цього видання Бикова, і порадили «Знанню» на таку роль саме мене? Чи, може, видавці довідалися, що я зустрічався з Биковим? Але вони, звичайно, не могли знати, що Василь Биков – то не одна яскрава сторінка моєї читацької біографії. І що це – одне з чільних імен мого особистого літературного канону. Та й чи ж тільки мого?! Я абсолютно певен, що це в унісон зі мною можуть повторити чимало людей, яким випало жити й читати в ті часи…
Зізнатися відверто: вперше побачивши Василя Бикова, я відчув легке розчарування. Невже цей скромний чоловік із трохи простакуватим обличчям – справді Биков? Той Биков, який написав «Сотникова», «Дожити до світанку», «Вовча зграя», «Знак біди»? Не знаю чому, але він уявлявся мені зовсім іншим – високим, атлетичним, гарнолицим, елегантним. Смішно згадати те наївне уявлення. Нам незрідка збредають у голову всякі химерії та фанаберії, котрі до реальності не мають жодного стосунку. Наша нестримна уява подеколи може намалювати таке, що й найсумлінніший лакувальник дійсності не вигадав би.
Невисокий, скромно зодягнений (куди йому в цьому було братися до наших літвельмож у дорогих імпортних костюмах!), з тихим голосом, звичайно ж, без вольових інтонацій), але з тим особливим поглядом спокійних, але іронічно примружених очей, які мовби казали: «Ми бачили все – нас не здивуєш і не обдуриш…»
Мене познайомив з ним Володимир Короткевич. Він назвав Бикова, може, одним із найвидатніших письменників Європи. При цьому поміж них у нього прозвучали імена Ремарка, Камю, Сартра, Бьолля. Розумію, Короткевичу – одній із найяскравіших зірок білоруської (і не тільки білоруської) літератури – треба було переступити через власні амбіції, так високо атестуючи свого колегу. Не секрет, що в творчому середовищі панує агресивно-конкурентний дух, і зчаста одному його представнику просто фізична незмога вимовити похвальне слово про іншого, а тим більше – поставити його понад себе. Бо ж, як писав Ніцше, людське – занадто людське. Але Короткевич і Биков – то зовсім інше правило. І зовсім інша порода.
Сьогодні просто важко уявити ту популярність, котру мали його твори. Василя Бикова читали, певно, всі розумні люди, які не могли жити без книжки.
Є письменники для певного читацького сегменту. Скажімо, кумири студентства. Чи ті, які постачали майже настільні книги для вчителів – трохи офіційної патетики, трохи дидактики, трохи офіціозу – й неси ту лектуру в клас, рекомендуй, як обов’язкове програмне чи позапрограмне чтиво. Був тоді й умовний поділ: ці книжки (і поетичні, і прозові) – тільки для «фізиків», а ці – тільки для «ліриків». Тобто – для раціоналістів та прагматиків, або для ідеалістів і романтиків. (Такий схематичний зручний поділ читачів на два табори).
І є (чи, принаймні тоді були!) автори, чиї твори ставали подіями, значення і резонанс яких виходили за межі літератури. Про їхні твори справді сперечалися, в них шукали відповіді на важливі питання людського буття. Не прочитати котрусь із таких книжок (їх було зовсім небагато) для тих, хто претендував на гоноровий статус справжнього інтелігента, вважалося безнадійним моветоном. Здебільшого взорована на московський «Новый мир» тутешня читацька публіка поділялася на прибічників «почвенников» (Валентин Распутін, Василь Бєлов, Борис Можаєв, Євген Носов) і лібералів (Юрій Трифонов, Юрій Нагібін, Андрій Бітов, Володимир Маканін). Але коли з’являлася чергова повість Василя Бикова, то читацька оптика з обох флангів зосереджувалася на ній і на якийсь час утихали суперечки про те, що важливіше для літератури взагалі: «почвенники» чи ліберали (інколи ще їх називали «западниками»).
Невисокий зростом Василь Биков вивищувався і над тими, і над тими. Можливо, не один із тодішніх класиків був винахідливіший за нього в наративних стратегіях, у прийомах психологічного аналізу чи в стилістичній яскравості, але в Бикова було те, що найбільше вражало – нестерпний опік правдою, відсутність будь-якої психологічної форсованості та гірка авторська мудрість, котра чує зляканий голос милосердя. Алесь Адамович (до речі, також білорус) саме тоді категорично наполягав: час традиційної літератури й літератури, перейнятої своїми «технологічними» винаходами, скінчився. Майбутнє належить, як Адамович назвав це такою дефініцією, надлітературі, в котрій автори змагаються не в тому, хто винахідливіше напише, скажімо, про те, як Петя любить Катю, а Катя не любить Петю. Мені певниться, що саме до цієї надлітератури в Адамовича були всі підстави віднести свого земляка Василя Бикова. Це справді була – і нині є – інша література.
Звичайно, банальний побутопис не вмирає. І, мабуть, не помре. Він модифікується, збагачується тими ж самими сюжетами про любов Каті і Петі вже в нових контекстах і з новими літературними технологіями. Подобається це комусь чи не подобається, а такі опуси були, є і будуть, хтось їх читатиме, хтось, беручи до уваги можливі в них оригінальні художні прийоми, навіть ставитиме ті творіння у якісь канони, десь їх розбиратимуть на всякі складові дисертанти, однак усе це не витримує жодного порівняння з книжками Василя Бикова, з яких чути голос трагедії. А саме трагедія ще з античних часів посідає найвище місце в усій мистецькій ієрархії.
Коли ми читали (здебільшого в «Новом мире») «Атаку с ходу», «Волчью стаю», «Сотникова», «Круглянский мост», «Карьер», що тріумфально йшли до читача, ми не знали про Бикова: не так усе легко і просто в його долі, творчій біографії та прориванням у друк. Ми бачили тільки зовнішній бік справи. Те, що нас вражало. Ще навіть не здобувшися на розголос, тільки, сказати б, проартикульовані ці твори, вже приречені були на масове читання, бо автор їх – саме Василь Биков.
Биков, попервах одставши від своїх російських літровесників, прописаних в обоймі «література лейтенантів», яких єднала «окопна правда», саме в мірі відвертості повістування, швидко вийшов на чільне місце, ставши там беззаперечним лідером. Його твори вже не несли в собі отого ідеологічного глянцю, котрому таки віддали данину в загалом майже не кон’юнкурних «Горячем снегу», «Тишине», «Выборе» и «Береге» Юрій Бондарєв чи в повісті «Крик» Костянтин Воробйов.
Він не так ефектно входив у літературу. Не влетів у неї, як, скажімо, Віктор Некрасов книгою «В окопах Сталинграда». Долітературна біографія і перший період творчості Бикова були важкими. Родом він із маленького села Бички Ушацького району Вітебської області; там побачив світ 19 червня 1924 року. Селянський хлопчина дивував хистом до малювання. Тому після восьмого класу вступив до Вітебського художнього училища. Здавалося б, доля його вже визначилася – якщо не стане знаним художником, то принаймні матиме хлібне ремесло і житиме з нього. Але з хлопця чомусь зняли стипендію, і він, провчившися заледве рік, пішов шукати, де, навчаючи якійсь професії, годують та одягають. Отже, ФЗО. Фабрично-заводська освіта. Ще встиг екстерном здати екзамени за 10 клас, як розпочалася війна. Він опинився на оборонних роботах в Україні. Фезеушники відступали разом із військовими. У тому сум’ятті Биков десь одбився від колони. Його заарештували і запідозрили в хлопцеві німецького шпигуна. Тоді чи не всі були інфіковані шпигуноманією. Про це з гіркою іронією писав в одному з своїх віршів Леонід Лиман, який зафіксував тодішню тотальну паніку й патологічну підозріливість у радянському суспільстві.
Тоді чимало безневинних людей було розстріляно «смершами». Одну з таких трагічних історій розповів мені свого часу Павло Загребельний. Для застрашення солдатів та офіцерів у лісі під Ірпенем, де пролягала добре укріплена лінія оборони Києва, влітку 1941-го перед строєм розстріляли молодесенького солдатика. Мовляв, німецький шпигун. Здався в полон, закінчив школу диверсантів, був закинутий у радянські тили, його викрили, впіймали й розстріляли. Я докладно описав це з голосу Загребельного в книжці «Протирання дзеркала». Так могло статися і з молодим білорусом. Але доля вберегла Бикова від смерті.
Його мобілізують, і він, вісімнадцятилітній, проходить прискорений курс навчання в Саратовському піхотному училищі, і невдовзі він виходить із нього молодшим лейтенантом. Опиняється на українській землі, де бере участь у боях за Кривий Ріг, Олександрію, Знам’янку. Далі – так звана Кіровоградська операція, де він був двічі поранений і потрапив до реєстру вбитих. Те, що тоді сталося, і продиктувало авторові сюжет повісті («Знання» позиціонувало твір як роман) «Мертвим не болить».
Кількамісячне лікування в шпиталях, а потім він знову на фронті аж до кінця війни. По демобілізації шукає свого місця в мирному житті. Працює десь на виробництві, згодом влаштовується в редакцію газети «Гродненська правда». Потім невідомо як і чому (про те докладно розкажуть його біографи) знов опиняється в армії, де служить із 1949-го по 1955-й. Повертається в цивільне життя майором. Знову працює в «Гродненській правді» і відтоді починається його літературна біографія. Перший помітний твір – «Останній боєць» з’являється 1957 року.
Це – ще не регістр одвертості, скажімо, «Сотникова» чи «Атаки з ходу», але й не рожева патріотична белетристика на взір пізніше написаних «Війни» Івана Стаднюка чи нескінченної багатології «Блокада» Олександра Чаковського, в котрих переповідається про буцімто геніальних воєнних страгетів, які у високих штабах, цмулячи над картами коньяки або чаї, потрясають оригінальністю стратегій та неконвенціональністю тактики, що не лишає німецьким арміям жодного шансу вціліти. Одне слово, доблесні радянські полководці рятують увесь світ од коричневої чуми фашизму. Хоча насправді німецька мілітарна машина, трощачи все на своєму шляху, вже докочувалася до Москви, а лік радянських військовополонених виростав на мільйони.
Биков у подальших творах ставав ще відвертіший. «Журавлиний крик», «Зрада» й «Третя ракета» – це вже той Биков, який завоював широкого читача саме чесністю своєї прози. Але короткочасна політична відлига скінчилася. Почалася неоголошена реставрація того, що так ефектно та обнадійливо було засуджено. Його твори, подані до білоруських часописів і видавництв, зустрічають цензурний опір. Якщо в Москві ще трохи граються в дозовану демократію, то в республіках іде шалений наступ реакції. Все це образно схарактеризував турецький поет-комуніст Назим Хікмет, що, емігрувавши зі своєї країни, жив в СРСР. «Якщо в Москві стрижуть нігті, то в Києві відрубують руки по лікті». Очевидно ж, що так само було й у Мінську.
Білорусія й Україна – ті республіки, котрі найбільше постраждали у війні. Тому білоруська проза так багато писала саме про цю війну. Досить назвати тут імена Івана Мележа, Івана Чигринова, Івана Пташникова, Алеся Адамовича. Хто з більшою, хто з меншою відвертістю (і без жодного натяку на романтичні «обертони») змальовував трагедію людини у війні. Та найодвертіший із усіх був саме він, Василь Биков. І саме йому було найважче публікуватися вдома. Він починає перекладати свої твори на російську. Характерно, що в московських часописах аніде не значилося, що це перекладний варіант твору. Отоді я й почув, що Биков буцімто, як і Айтматов, пише російською. До речі, чимало авторів із республік писало російською (Олжас Сулейменов, Тимур Зульфікаров, Костянтин Кудієвський). Можливості здобути широкого всесоюзного читача в російськомовних авторів були незрівнянно більші. Дехто, як, скажімо, Айтматов удавався до таких оригінальних атестацій, пишучи: «Авторское воспроизведение оригинала на русский язык», хоча, як запевняли мене киргизькі письменники, киргизького оригіналу в реальності не існувало.
Василь Биков дивував своєю творчою активністю: «Мертвим не болить» (1965), «Проклята висота» (1968), «Круглянський міст»(1968), «Стужа» (1969), «Сотников» (1970), «Обеліск» (1971), «Дожити до світанку» (1972), «Вовча зграя» (1975), «Його батальйон» (1975), «Піти й не вернутися» (1978)…
Беззаперечно, рівновеликого письменника в воєнній прозі всього Союзу йому не було. Всі його твори – чесні книги, сповнені високої трагедійності. Це вже десь через півтора десятиліття в Росії з’явиться роман «Прокляті й убиті» Віктора Астаф’єва, котрий стане поряд із Биковими повістями. І на нього, як і на Бикова, ополчаться ще живі вищі армійські чини, що звинувачуватимуть письменників у злісних наклепах на радянську армію, на радянських полководців і взагалі – на все радянське.
Дивно, що ще до перебудови зміг з’явитися «Знак біди». Це був як провісний грім. З його розлуння вчувалася вже недалека гроза. Імперська тюрма ще непорушно стояла і не було жодного натяку на землетрус, котрий її завалить. Але вже був «Знак біди».
Дехто з уражених невиліковним пупоцентризмом неофітів літератури, сповідуючи закони канібалізму, безжально зіштовхує з «корабля сучасності» всіх без винятку письменників, яким випало існувати в часових координатах СРСР. Якщо повірити цим псевдорозумникам, то ті письменники – безнадійні соцреалісти. Щодо переважної більшості, то це абсолютно точно. Але, як мовиться, люби, Боже, правду. За всю історію існування комуністичної імперії було немало тих, кого жодною мірою немає підстав назвати соцреалістами. Скажімо, в нас це буде довгий ряд, починаючи, наприклад із Зерова, Осьмачки та Підмогильного й закінчуючи Григором Тютюнником, Василем Стусом та Ліною Костенко. І Василь Биков нічогісінько від соцреалізму не мав у своїй прозі. Це той великий письменник, що височіє понад напрямками і школами.
Письменник, який розповів про трагедію людської душі в пеклі війни. Про те, як індивід, опинившись в екстремальній ситуації, змушений робити вибір. Тоді, коли перед ним трагічна дилема. І про людину-жертву в історії.
Бо на її обрії незмінно височіє зловісне привиддя – «Знак біди». І все існування білоруської людини (можемо тут прочитати: й української) – це страхітливий і смертоносний «Знак біди».
Є в тому своя закономірність, котру побачить той, хто знав Бикова. А хто не знав його, не вчитувався в цю прозу, не зрозуміє: яскравий представник літературного істеблішменту, прославлений чи не на всю Європу письменник, далекий од мирської суєти – і раптом кидається в гарячий вир політичних подій.
Биков став одним із засновників Білоруського народного фронту. Не випадково ж саме він був у державній комісії, що розслідувала злочини комуністичної влади в Куропатах, де було розстріляно тисячі безневинних людей. Він очолював білоруський ПЕН-центр. Постійно наголошував: майбутнє Білорусі – не з Росією, а з Європою. Жодної альтернативи цьому немає.
Авторитет Бикова був у Білорусі настільки високий, що саме його 1990 року обрали президентом Об’єднання білорусів світу (Бацькаушчына»). Він став одним із лідерів опозиції режиму Лукашенка. Під час президентських виборів був довіреною особою Зенона Позняка. Це спричинило цькування письменника служками лукашенківського режиму, що змусило Бикова емігрувати. Фінляндський ПЕН-центр поселив його в Гельсінкі. Далі він жив у Німеччині. Згодом переїхав до Чехії. Ним повсюдно опікувався ПЕН-центр. І лише захворівши (йому поставили діагноз тієї хвороби, що звучить як вирок), Биков приїхав у Білорусь помирати. Це було за якийсь місяць до смерті. Його не стало 22 червня 2003 року. Можна тільки уявляти, з якими думками і почуттями полишав цей світ Василь Биков. Чомусь згадуються гіркі, сповнені розпачу й зневіри в людині слова Віктора Астаф’єва в його прощальному листі. Чи ж не було щось подібне і на душі у Василя Бикова? До того ж, що могло бути суголосним із настроями Астаф’єва: у нього перед очима була не така Білорусь, яку б його хотілося бачити. Не та Білорусь, якою вона всією своєю багатостраждальною історією заслужила бути.
Але повертаюся до презентації на Книжковому Арсеналі. Зачувши про неї, зохотився взяти в ній участь Володимир Панченко, який, виявляється, листувався з Биковим і навіть переклав дуже важливе з огляду на політичні переконання автора оповідання «На Черных Лядах», яке опублікував зі своєю статтею в журналі «Вежа», що виходить у Кропивницькому. Допитливий і незмінно націлений на всякі розшуки Панченко нагадав життєві епізоди Бикова, що стали основою для його «Мертвим не болить».
Нагадав про братську могилу в селі Велика Северинка під Кропивницьким, де на обеліску поміж похованих у братській могилі солдатів значиться ім’я Василя Бикова. 7 січня 1944 року закривавленого й непритомного лейтенанта підібрала селянка. Мабуть, він помер би від знекровлення або замерз, якби не добрі руки української жінки, що вирятували його зі страшної біди. Потім були шпиталі, лікарі, медсестри. Двадцятилітній організм переміг загрозу життю. «І якщо я зараз живий, то земний уклін їхнім золотим рукам, щира подяка за турботи, – писав Биков. – Але найперше кланяюся тітці Марії. Це вона, самотня, похилого віку селянка, не дала мені зійти кров’ю й замерзнути. Її руки найперше затримали в мені вбогі рештки життя, хоч це було непросто і майже безнадійно». І принципово важливий момент – той імператив, котрим керувався Биков: «…про війну, хоч якою б вона була, треба писати правду, причому всю правду, хоч якою гіркою вона була б…» Нагадаю: ці слова Биков сказав ще тоді, коли офіційна ідеологія в СРСР і закони соцреалізму в кращому разі дозволяли хіба що напівправду. А правда для письменника була безнадійним фолом.
Саме цієї правди і не могли простити Бикову радянські ідеологи, які постійно тероризували письменника.
Поклонитися могилі великого білоруса на білоруській землі приїздив його захоплений читач Дмитро Павличко. Після цього з’явилися такі його рядки:
 
На могилі Василя Бикова
Камінь з білою жилою,
Неначе блискавиця застигла в ньому,
Вдаривши з неба.
Я доторкнувся, а вона жива,
То не з неба, а крізь камінь
Вогонь і великого білоруського болю тече,
Із серця землі, де Василь Биков спочиває.
Білорусіє, твоє серце
Навіть під каменем не вмирає,
А б’ється в руку мою,
Б’ється у моє плече.
До речі, в своїх популярних «Спогадах» Дмитро Павличко писав: перше читання творів Василя Бикова у російських журналах явило мені письменника, що за своїм стилем був начебто третім братом наших Тютюнників. У його мові нічого фальшивого, нічого зайвого, нічого преподобного для брехливої радянської історії Другої світової війни не було. На тлі всієї радянської прози про війну твори Бикова одразу почали виділятися, особливо різко читався його письменницький профіль на фоні української багатослівної, сентиментальної, романтичної белетристики. «Не захоплюйся Биковим, він пише не білоруською, а російською мовою», – почув я одного разу від українського класика. «Жаль, – подумав я, – російська література без такого, як Биков, може обійтися, але білоруська – ні».
Але згодом поет Генадзь Буравкін запевнив Павличка: Биков пише білоруською. І часто, не маючи змоги надрукувати в себе вдома твір в оригіналі (цензура!), змушений перекладати себе на російську. А в Росії все одно Бикова почали зараховувати до російських письменників. Тетяна Кобржицька розповіла, що навіть недавно там з’явилася якась хрестоматія їхньої літератури, і туди вставлено Василя Бикова. Він фігурує в ній саме як російський письменник. Класичне духовне мародерство російського імперіалізму.
На згадуваній презентації трьох українських перекладів Бикова прозвучало запитання: а чому твір «Мертвим не болить», котрий читають своїми мовами в багатьох країнах, тільки нині виходить в Україні? Це аж надто ненормально.
Справді, це аж надто ненормально.
Так не хотілося витягувати ту – вже зовсім давню – історію на люди.
У творі Бикова фігурує вкрай негативний персонаж, котрий видався одному нашому впливовому класикові українцем. І класик грізно сказав: «Мертвим не болить» ніколи не буде опубліковано в Україні. Тільки через мій труп!»
Але саме українська національність того персонажа ніде в творі не зазначена. Це – просто безнаціональний, «совєтскій чєловєк». І немає там жодної подробиці, скажімо, звідки він родом. Однак український письменник (чомусь мені здається, що він трохи заздрив Бикову) постійно наголошував: Биков у такий спосіб принизив українців – і ми маємо бойкотувати «Мертвим не болить». І за всієї популярності Бикова в Україні, там, де відбувалися описані події, де сам автор пролив кров – твір не з’являвся друком, хоча вже й був перекладений. Український переклад його з’явився в діаспорі – «Мертвим не болить» надрукував Іван Кошелівець у «Сучасності».
З українським класиком, який анафемував «Мертвим не болить», делікатно сперечалися і перекладачка Тетяна Кобржицька, і професор В’ячеслав Рагойша, і він уже нібито почав стихати в своєму благородному обуренні, але все те надовго затримало прихід видатного твору до нашого читача саме в українському перекладі.
Я знову й знову шукаю в романі бодай найменшого натяку, хто і що, і звідки цей зловісний персонаж – і ніде нічого не знаходжу. Просто радянський самодур і підляк. Як прийнято казати, продукт епохи.
Незрідка літературні твори мають складні колізії в дорозі до читача. Як бачимо, саме так сталося із «Мертвим не болить» у його українському варіанті.
Слава Богу, «зелене світло» відкрило шлях для видатного твору в Україні. Шкода, що про це вже не взнає Василь Биков. Суворий та аж геть не сентиментальний, він, певнюся думкою, справді зрадів би…
Це йому було не байдуже.