Юрій БАРАБАШ
Минув момент першого потрясіння від трагічної звістки (відомий український літературознавець Григорій Сивокінь помер 9 грудня 2014 року. – Ред.) коли несила було вимовити що-небудь, крім слів болю та розгубленості. А час для всебічного аналізу його науково-літературної спадщини іще, мабуть, не наспів, хоча це неодмінно буде.
Поки що переглядаю його листи.
…З Григорієм Сивоконем ми зблизилися влітку 1952 року в студентському військовому таборі під Чугуєвом, недалеко леґендарної Малинівки, і то за трагічних обставин – нас двох було поставлено для охорони біля місця, де кількома годинами раніше під час грози загинула від прямого удару блискавки ціла група наших товаришів, однокашників по філфаку Харківського університету; очікувалося прибуття високого військового начальства. Раніше ми лише бігма зустрічалися у факультетських коридорах на Раднаркомівській вулиці, а від тієї моторошної липневої ночі на наступні понад шість десятиліть прийшло приятелювання, дружба, побратимство…
Витяги з листів Григорія Сивоконя до мене, що я їх нижче навожу з моїми короткими коментарями, відбивають чи не найактивніший період у нашому спілкуванні, дарма що переважно заочному, листовному. Коли молодші були, ліньки було писати, та й зустрічалися частіше, потім на заваді стали старість і хвороби, на перший план вийшов телефон.
Сенс в оприлюдненні цих листів я бачу в тому, що з них вимальовуються нехай окремі, проте характерні штрихи до портрету людини, пам’ять про яку є дорогою для мене. І, знаю, не лише для мене.
Москва
Дорогий Юрцю!
Вітаю тебе і родину твою з Новим роком, з Різдвом, бажаючи воднораз, аби і ти, і Родина (та Родина – чому б ні?) були здорові, благополучні, радісні і – вибач на слові – ЩАСЛИВІ1.
…Минають ці безкінечні січневі свята (дещиця ще й попереду), і час думати про роботу. Тільки от лихо: яку, кому, навіщо?2. А все ж…
1) Приймаю вітання. В останніх числах грудня нарешті, після більш як 5 років, вийшла упорядкована мною (+ передмова) кн.: Євген Маланюк, Книга спостережень. Статті про літ. К., Дніпро, 1997. 430 стор. (25 арк). Тираж 3 тис. Чесно кажу: радий3.
2) Ще брикаючись як зав. відділом теорії, силоміць провів наук. читання, програму яких додаю до цього листа…
3) Вже середина січня! День побільшується. А там лютий і березень, а там весна! А нам же, Юро, тільки по гм… 67!4.
[Віталій]Дончик вітає тебе! З усіх сил бореться за ред. Січі.
…Юро! Озивайся, пиши
Щасливого 1998-го!
Будьмо!
Твій Гр.Сивокінь.
8.01.98.
1 Ці вступні, «поздоровчі» рядки листа я не став би наводити, якби не останнє слово – «ЩАСЛИВІ», подане – певно ж недаремно – великими літерами. Григорій, Гриць (дозволю собі так його далі називати, як називав за життя, певен, що він зрозумів би і підтримав) був людиною надзвичай легкою в спілкуванні, дотеп, жарт, дружнє слово, пісня в доброму приятельському гурті з чаркою – то були його «жанри», його способи існування. Та в глибині крилося щось приховане, не завжди і не всім помітне, і це, мені здається, був дефіцит якраз отієї таємничої субстанції, що її Гриць із гіркуватою самоіронією означив великими літерами та застереженням «вибач на слові»… Я зрозумів це, коли ми одного разу в нічній розмові (у свої «пенсійні» роки, коли відпали офіційні міністерські та цековські готелі, я, приїжджаючи до Києва, зупинявся в Гриця в письменницькому домі, що на вулиці Олеся Гончара) – коли ми розмірковували, чому в Святому Письмі, в жодному з висловлювань Ісуса, немає нічого про «щастя», бодай згадки самого слова… Гриць вимовляв це слово з якоюсь особливою інтонацією, в якій химерно переплелися ніби легковажність і ніби затаєна серйозність. Оточений широким колом друзів, колег, знайомих, які щиро його любили й шанували, Гриць був, я гадаю, самотнім. Можливо, тому, що не мав родини, ані дітей, розмови на цю тему в нас якось не клеїлися, я і не розпитував. А можливо, тому, що, властиво, самодостатня особистість завжди є самотньою, в кожному разі тією чи іншою мірою…
2 Тут відбився внутрішній моральний конфлікт непересічної особистості, сказать би, «наодинці зі самим собою», глибоке невдоволення зробленим у житті, сум за незробленим, душевні гризоти, приховані за удаваною «легкістю буття».
3 І от – промінь світла: «Чесно кажу: радий». Підкреслено докладна, аж до кількості сторінок і тиражу, інформація була знаковою, за нею стояли наші давні, ще від кінця 80-х, і не лише під час зустрічей, а й телефонні, розмови про Маланюка, наше абсолютно суголосне захоплення ним як поетом і – чи не ще більшою мірою – як особистістю, «українським Єремією». Ота, скромна як на сьогоднішній рівень і обсяг маланюкознавства, книжка тоді дуже мені прислужилася, та й нині я незрідка знімаю її з полиці.
4 Що означає це «А нам же…»? Справа в тому, що ми з Грицем були народжені не тільки в один рік, не тільки в один місяць, а в один день, ще й на одному, харківському, терені, я в самому Харкові, він у близькому селі. Якщо вірити нашим родинним легендам, Гриць з’явився на світ на три години раніше від мене, і я покірно приймав цю його старшість… Нам хотілося вважати – і ми таки вважали – цей збіг символічним, він-бо, крім трохи містичної відтіні, мав і вповні реальний зміст, нагадуючи про схожість, ба близькість того, що ми обоє пережили в нашому голодному воєнному дитинстві, під вогнем і дворічною окупацією. Це була наша спільна пам’ять, і вона дорого вартувала.
—–
Доброго дня, дорогий Юро!
Дякуючи тобі за листівку з вітанням, так само щиро й тебе вітаю з днем народження, сіреч 10 серпня, а також шлю якнайкращі зичення, – найперше бадьорості духу, тілесного здоров’я, включно з тілом грішним, ну і, ясна річ, невтомності творчої. Бо воно, хоч і здаємо собі звіт у марності та суєтності помислів і писань, а все ж і без них куди діватися (втім, це я вже про себе)…
Тим часом нахиляє на 68-й! Чи не так?!
За років колишніх, то сидіти б десь на пасіці та вибирати бджіл з сивої довгої бороди. А тепер же доводиться робить якісь тілодвиженія на предмет теорії літ-ри, критики, адмдіяльності. Боже, як мені хочеться хоча б керівництва відділом спекатися! Адже бракує сил самого себе організувати, де вже людей тиранити.
Справді, Юро, починаю впадати в розпач, помічати, що наука теперішня (маю на увазі ту ж таки теорію літ.) мені вже не по зубах, що треба б перевчатися, наздоганяти бодай, а не вести народ1. Маю написати планову роботу десь аркушів 8-10 під назвою «Теорія літ. процесу», і вже минула половина відведеного терміну, а я ні з місця. Вихід? У відставку – тільки ж на пенсії не всидиш, заробити ж десь на додачу – справа теж чи не безнадійна. Треба триматися академії, як вош[а] кожуха. І ходять чутки, що можуть бути скорочення вольові – за браком коштів тобто.
…Я тепер (разом з усім інститутом) у відпустці, хоч сидітиму в Києві – як кажуть, ні дома ні на полі. Працювати не виходить, а відпочинок без переміни місця якийсь яловий. Трохи буваю на Дніпрі, трохи граю в теніс…
…Бачу, розігнався я з цією писаниною. Он уже скільки намахав, а ще нічогісінько й не сказав. Тут би про літературу щось утнути, про той же літ. процес сучасності, але ж то слід би було й списати оті 8 арк., про які щойно згадав. Загалом є чимало цікавого в суч. укр.літературі. Майже все – суперечливе, важке для пояснення, а то й розуміння. Чи дістаєш ти «Критику», котра, як на мене, пропонує інший і на загал вищий рівень розбору явищ, їх оцінки, а відтак – в цілому – по-своєму нове літ. мислення ?..
Та хай йому грець! Кидатиму…
А за тим ще раз вітаю тебе, дорогий мій побратиме, земляче, колего, друзяко, з днем нашого народження.
…Будьмо!
Вітання Рідні твоїй, Юро!
Тисну мозолисту!
Твій Гр.Сивокінь.
5.08.98.
1 Гриць, як і більшість із нас, його перевесників, гостро, мабуть, гостріше багатьох, відчував драматичну внутрішню колізію генерації, яка потрапила на перелам епох. Ми були ще повні сил і бажання працювати, цікавості до нового, до сучасних поглядів, ідей, методів, але розум обтяжували не найкращі «надбання» совєтської школи, заважали нав’язливі стереотипи, обмеженість горизонтів, зокрема через погане знання мов. Якби ж ми вчились і якби нас учили так, як треба… А потяг до нового, інтерес до найменшого прояву «нового літ. мислення» були в Гриця сильні, про що свідчить фраза в цьому ж листі стосовно Грабовичевої «Критики», яка на той час нещодавно почала виходити. Я поділяв цю Грицеву думку, не змінив її (в загальних рисах) і до сьогодні, поділяв і його «самоїдські» настрої. Хоча сьогодні думаю, що сам Гриць (так само й ми, його колеґи) не поціновував повною мірою новаторський характер його студій, присвячених, сказать би, читацькій складовій літературного процесу, а тим часом вони за своєю суттю і методологією лежали в річищі новітніх дослідницьких практик, були коґерентні ідеям рецептивної естетики.
—–
Доброго дня, дорогий Юро!
От і маю змогу порадувати тебе новою публікацією в нашому «Дивослові». Воно, здається, вже й не диво в нашому віці радіти з такої нагоди, а все ж…
А я – відкрию плани – доживаю до 300-ї публікації, аби фінішуватн нею в серпні. І… на пенсію! Хотілося б – саме «Поетиками»1 вивершити список.
Моя черга спитати тебе, чи не гикалося. Вчора приїжджала… Г[алина] Федорець – і згадували тебе добрим словом. А ще… привезла вона вже верстку (комп’ют. набір) «Поетик». Дивись, мо’, й вийдуть вони! От би до 10 серпня!
Решта? Багато говорити, та мало слухати. Певне, ти відчуваєш і на відстані нашу вельми кепську обстановку.
А все одно –
Будьмо!
17.05.2001
1 Тут мова от про що. Десь під самий кінець 90-х Харківське наукове видавництво «Акта» запланувало проект під назвою «Харківська школа» – промовистою і для Харкова знаковою, бо вона пов’язувалася з такими іменами, як О.Потебня, В.Бузескул, Д.Міллер, О.Русов, М.Сумцов, О.Білецький, Л.Булаховський. Я, зізнаюся, не все знаю про долю цього проекту, здається, його було прокореґовано, і назва не втрималася, але нам з Грицем випала честь видати книжки ще під цією гучною маркою – його монографію «Давні українські поетики» та мою «Гоголь і Шевченко», спасибі директорці видавництва Галині Федорець і його тодішньому науковому консультантові Леонідові Ушкалову. Грицеві «Поетики» справді були «давніми» – поза іншим ще й тому, що це було друге видання, відділене від першого («кандидатського») чотирма десятиліттями, цю хронологічну «виделку» Гриць, даруючи мені книжку, означив у присвяті рамцями «студентська молодість – заслужена зрілість». Він з величезною відповідальністю поставився до підготовки цього видання, дещо доробивши, чимось доповнивши, з відповідальністю і, так скажу, з душевним трепетом, як до важливого підсумку, це відчувається у тональності наведеного вище листа. «Поетики», пам’ятаю, було високо поціновано під час презентації наших книжок (які таки встигли до 10 серпня, нашого спільного сімдесятого дня народження) на книжковому ярмарку у Львові, після них були в Гриця ще видання, але, наважуся сказати, «Поетики» так і лишилися і його молодим заспівом, і чудовою лебединою піснею.
—–
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дорогий Юрцю, здрастуй!
Дуже дякую тобі за виняткового листа – за змістом і почуттям виняткового. І берусь за перо (гм… перо? та чи кульку!) зовсім не для того, аби ти перевірив мій почерк (руку – і в дослівному розумінні) на стабільність. Признаюсь, щоб уже закрити цю тему, – трепетаніє десниці спостерігається, та, дякувати Богу, вона навіть ракетку тримає, хоч і мляво, а ще може поздоровкатись, випрати «шмаття». І головне – підняти чарку1. Невеличку таку, однак справжню. Втім, особливо хвалитися нічим – від тенісу до чарки, від самопочуття до т.зв. творчості, де спостерігається великий завал і особистий і в очолюваному чл-кором відділі2. Таке враження, що й подолати його, завал, уже несила.
У листі своєму ти зачепив такий ряд тем…
1) Порадував же завершенням роботи зі страх якою інтригуючою назвою «Гоголь і Шевченко». Видати б її якнайшвидше, то ще б і в нас! Думаю, гм… рецензія на неї, напр., п.Звиняцьковського була б гарантована3.
2) Вітаю тебе з успішним закінченням 8-го класу4. От, цікаво: геометрію, тригонометрію, алгебру я любив і в дисциплінах цих «петрав». Фізиком був поганим, але, здається, через нікудишнього вчителя. А ось із хемією… прямо скандал. Не було здатності запам’ятати бодай одну формулу, за винятком, може, тільки Н2О.
3) Про політику мовчатиму, бо лінивий у ній профан (тепер, мабуть, писатимемо «протан», бо міт, Атени, Ферма тіла – Фермопіли, тобто Терпілей тощо)! Лишається лише співчуття до шефа-директора і кума Миколи5 з його «самошедчим» способом життя в уряді, але «Сара, ты же этого хотіла». Загалом же в політиці хмарно, і на Сході фігури (тігури?) непевні. Тривожно, маєш рацію6.
4) …Щодо мого перебування в сонмищі «безсмертних», то воно, попри погамування решток честолюбства, тільки тим позначене, що доводиться більше пити, все ще обмиваємо акцію. Цікаво, що посвідчення чл.-кора мені вручав акад.. І.Дзюба і я дозволив собі пожартувати – мовляв, хто б міг подумати десь за часі Іванового «дисидентства», що він буде у сонмі та ще стимулюватиме відповідно Сивоконя. Діла Твої, Господи!
В.Г.Дончик кинув журнал «СіЧ» і, як мовиться, зосередився на суто наук. роботі. Керує відділом літератури, як я кажу, минулого століття, тому що був ХХ-го.Частенько ховається на селі, де має хату та хліборобські забавки. Ще випиває чарку, особливо коли на те його провокує Сивокінь.
Про акад. М.Жулинського вже написав. Sapients sat чи, забув, sapiеnts sats – так казали про це колись.
Ну, та досить.
Якось непевно чекаю відпустки, бо отож робота своя і віддільська запущена. Край треба зайнятися рукою, таке враження, що вона не ліпшає, а гіршає. Запрошує мене з цього приводу Іван Чернишов до Ізюма (є в нього нібито компетентний «знахар»), але чи зберуся? До речі, щойно був у нього і в мене, в Києві, Микола Павлюк (можливо, йдеться про Миколу Плав’юка? – Ред.) з Торонта – але про це ти, здається, знаєш.
Ну, та досить. Передавай, будь ласка, вітання Елі (хай би вона не хворіла) і спасибі Ніні Степанівні за вітання (її добре до нас ставлення не забуваємо)7.
І на тому, справді, досить.
Усіх благ! Будьмо!
Твій Гр.Сивокінь.
26 червня 2000 р. Київ.
1 Тема хвороби, інсульту в нашому листуванні з’являється вперше, бо до цього було не просто «трепетаніє десниці», а на певний час повне її відключення, тому Гриць і називає цей лист «перевіркою почерку». Він говорить про свою хворобу в притаманній йому манері, у тональності жарту й легкого баламутства, та все ж проривається гіркота – «хвалитися особливо нічим», чарку рука ще підняти може, а от щодо «т.зв. творчості», з цим «великий завал», й здається, що «подолати його, завал, уже несила». Протягом наступних років Гриць уперто й мужньо «долав», часами доволі успішно, десниця функціонувала, оперувала кульковою ручкою, впевнено піднімала чарку (надто впевнено і неприпустимо часто), проте в останні чотири-п’ять роки наші телефонні розмови набирали дедалі мінорнішого забарвлення. Аж до зовсім останньої, яка полишила в мене відчуття безнадії…
2 Своє обрання до академії він зустрів і коментував так само з гумором і самоіронією, що відчувається в цьому листі, але все ж помітно було, що до свого «перебування в сонмищі “безсмертних”» він не зовсім байдужий. А чому б, властиво, й ні?
3 За кілька років перед тим Гриць надрукував у «Літукраїні» рецензію на дві книжки про Гоголя – мою, «Почва и судьба», вона вийшла в Москві, природно, російською, і Володимира Звиняцьковського «Николай Гоголь. Тайны национальной души». Коментуючи проблему «таємниць національної душі», як її, цю проблему, потрактовувалося кожним з авторів, він віддавав перевагу моїй позиції. Згадка у листі про «п.Звиняцьковського» була натяком на ймовірне продовження полеміки; так воно й сталося, Гриць іще не знав, що я повернувся до цього питання, і то саме під оглядом полеміки з В.Звиняцьковським, в моїй книжці «Гоголь і Шевченко», про завершення якої писав йому.
4 Про моє «успішне закінчення 8-го класу». Якось я напівжартома поскаржився в одному з листів на труднощі з математикою під час виконання – разом з онуком Юрком – домашніх завдань, а потім з полегшенням доповів, що «ми» все ж подолали цей бар’єр і перейшли до 9-го класу. Через багато років Юрко, який на той час уже мешкав і працював у Києві, на моє прохання відвідав хворого Григорія Матвійовича і потім розповідав мені, що той згадував давній епізод з «нашим» 8-им класом…
5 Кум Микола – це Микола Жулинський, який на той час був віце-прем’єром.
6 Важливе місце – про політику. Не пригадую точно, що саме я писав Грицеві перед тим такого, в чому він угледів маю «рацію». Проте догадатися можна. Дата написання його листа, 26 червня 2000 року, рівно через три місяці, тобто свіжим слідом, від початку президентства Путіна, наводить на чіткий висновок, що йшлося про виникнення в Росії нової – «хмарної» – обстановки «на Сході». Отже – про загрозу для України, і тут уже чуємо голос далеко не «лінивого профана» в політиці, яким Гриць себе виставляє, ні, куди й поділася жартівлива інтонація міркувань про «профан – протан, Фермопіли – Ферма тіла»… Натомість з’явилася інтонація «тривожна». Сьогодні вона сприймається як свідчення Грицевого гострого політичного чуття.
7 Еля – моя дружина Елеонора Барабаш, так само наша однокашниця по харківському філфаку. Ніна Степанівна – Ніна Степанівна Над’ярних, московський літературознавець, знаний і авторитетний в Україні фахівець з історії української літератури.
—–
(Без дати. Орієнтовно – кінець 2006 – початок 2007 рр.).
Юро, дорогий!
Тільки-но довідався від Віктора Дудка, що він оказією надсилає тобі книжки, і додаю тобі свій дарунок – авторський примірник «СіЧі»1. …Закликаю тебе до співпраці з журналом і в подальшому, тебе тут знають, шанують і люблять, зокрема, і Лукаш Іванович Скупейко, новий кошовий2. Ось тут сидять зараз він, Грицько, В.Дудко, і всі щиро вітають тебе3.
Затим – щиро твій, або sincerely yours.
Див. і зворіт, або verte, каже Л.Скупейко.
(На звороті):
Дорогий Юро!
Сидимо тут, у «СіЧі». Хлопці п’ють по чарці, а я… та й заплакав. Дивлюся.
Тим часом
Будьмо!
Твій Гр.Сивокінь.
1 Віктор Дудко – шевченкознавець, дослідник історії української літератури і журналістики 2-ї пол. XIX ст.
2 Лукаш Скупейко – доктор філологічних наук, дослідник творчості Лесі Українки. Від 2000 року – головний редактор («новий кошовий») журналу «СіЧ», змінив на цій посаді Віталія Дончика.
3 Грицько – це він, певно, про себе самого
…………………………
Дорогий Юр’Яковичу!
Багато разів дзвонив тобі, та все марно – не заставав у хаті (кайфуєш на дачі?). Тим-то, одержавши твій гонорар з «Дивослова» за дві статті на суму 202 гр. 80 коп., прийняв рішення купити на них 37 $, які тобі й пересилаю. Будь ласка, ні в чому собі не відмовляй, гм…
…Тягну лямку. Погнав у відпустку весь свій відділ, а сам огинаюся. Одне, що є робота, яку б не хотілося затягати на відпускні дні (зокр., рец. на дві кн.. Л Ушкалова1, які обіцяв йому написати для «Критики», а воно – таке тяжке творче завдання, що хай на нього Артем очі витріщить, як, було, лаялася моя бабуся)2. А друге, знову гм… якось і до 10.VIII. треба б підійти гречно. Все ще не маю «сценарія», як-от Ів.Мих.Дзюба, який твердо вирішив… тікати з Києва на критичні дні.
Мо’, думаю, покличу найближчих друзів до хати, а в інституті щось вигадаю десь уже у вересні.
А ти?
Будьмо!
Твій Гр.Сивокінь.
5.07.2001
Київ
1 Леонід Ушкалов – літературознавець, письменник, есеїст, доктор філологічних наук, фахівець з української літератури, зокрема давньої, також філософії та богослів’я, автор праць про українське бароко, Г.Сковороду, Т.Шевченка та ін.
2 Грицева бабуся з її невичерпними покладами приказок і примовок була одним з чільних персонажів його розповідей, з яких її крилаті вирази часто-густо переходили і до нашого сленґового тезаурусу.
_________
Нехай тобі земля буде пером, дорогий друже!
Поки матеріал готувалося до другу, прийшла сумна звіістка – Віктор Іванович Дудко помер. Тож ця публікація – прощання одразу з двома близькими мені людьми.