У тернопільському видавництві «Джура» вийшла «Антологія
любові» – нова книга поезії сучасної української поетеси, члена Національної
спілки письменників України, автора п’ятнадцяти збірок Любові Гонтарук.
Народилася Любов Романівна на щедрій і славній землі
Тернопільщини, у мальовничому селі Великий Кунинець Збаразького району.
Чари материнської мови, духовне багатство земляків у серці
чуйної, схильної до глибоких роздумів над проблемами та колізіями житія дівчини
рано пробудили непереборний потяг до поетичного слова. Сталося так, що її перші
літературні спроби привітали Олесь Гончар і Петро Перебийніс, і це дуже
допомогло їй у становленні як поетеси. Появу її поетичних збірок прихильно
зустріла літературна громадськість. Так, наприклад, даючи оцінку книзі Любові
Гонтарук «Ксенія», Уляна Ванчура наголосила, що «поетеса завжди довіряє своєму
серцю, пише тепло і м’яко, метафоричність її слова густа й несподівана, і
повсякчас дивуєшся її простому, але водночас відчайдушно образному баченню
світу. Сміливість і свіжість думки, незвичні ліричні переходи, лаконічність
вислову, глибина мислення – все це вирізняє її поміж інших, додає неповторної
самобутності».
Петро Сорока з приводу поезії Любові Гонтарук зазначає: «З
першого погляду може скластися враження, що в ній дещо забагато
сентиментальності, розчуленості, але все це йде від надміру почуттів… Любов
Гонтарук – поетеса любові. Все у неї осяяне і зігріте живлющим вогнем цього
святого і величного почуття…».
На таку думку може наштовхнути вже сама назва рецензованої
збірки. Але, роздумуючи над цією дефініцією, не можна не згадати афоризму з
розділу «Софія» цієї книги:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Любов і ненависть –
Близнюки в різному одязі.
Поза увагою рецензентів залишилося гостре відчуття
самотності, яке так часто проймає поетесу. І це не випадковий стан душі, а
задавнена трагічна самотність людини в окраденому і оду-реному суспільстві, що
стала лейтмотивом у світовідчуванні нашого народу.
Я вся – терпкий вогонь, я вся згораю з болю,
Пече солодких дум невипита роса.
Безпечно, навпрошки біжу по тому полю,
Де квітнуть полини й не перейшов косар.
А біль забіг в слова, перекотивсь, спустошив.
Приліг в моїй душі, щоб через хвилю знов
Пройтися по очах кінцем своїм найтоншим
І вигребти вручну переболілу кров.
Нікого. Навіть ти забовванів далеко,
Сховався у житах, де квітнуть куколі.
Самотня людина сприймає світ як ворожу стихію:
Там, вдалині,
Бачу солодку оману,
Вип’ю сповна
Слово холодне обману.
Скільки тих солодких оман і страхітливо гірких обманів
довелося пережити поколінням українців – від давно забутих універсалів Богдана
Хмельницького до мертвонароджених нинішніх законів! Скільки матерів наших
провело своїх синів, даючи їм у далеку дорогу рушник на щастя, на долю, а вони
не поверталися, або ставали манкуртами! Скільки закоханих дівчат дарували
коханим воякам заповітні хустинки, щоб не забули їх, щоб повернулися з походу
зі щитом, а не на щиті! Але не збувалися найкращі надії, борці гинули, на їхні
могили в тяжкій журбі хилилися високі тополі, а знедолені жінки змушені були
співати споконвічну пісню:
Ой, одна я одна,
Як билинонька в полі…
Милостивий Господь наділив людину даром Любові, покликаної
давати смертному сили для життєвої боротьби. У суспільстві, життєдіяльність
якого заснована на Законах Божих, опорою закоханої жінки стає, зазвичай,
чоловік, що кохає її. Зовсім іншу ситуацію бачимо у поезії Любові Гонтарук:
Мої думки солодкі до дна ніхто не пив.
Я вибирала плоскінь, ти матірку косив.
Я билася об струни – ти мокрим йшов з води.
Мочила плоскінь руки, ти вітром дув сухим.
Тому, хто мав би стати її другим я, лірична героїня нашої
поетеси змушена кинути докір: «…Навіть ти того не збагнеш».
Серед розсипів мудрості Любові Гонтарук блищить така
перлина:
Любов виростає
На ґрунті поваги.
Очевидно, серед багатьох історичних діячів особливу повагу
Любові Романівни викликає Олександр Македонський, – про це свідчить присвячена
йому поема. Як відомо, то був мужній воїн, мудрий полководець, і це споріднює
його з героями України – з лицарями Маківки, Крут, Базару. Та є між ними і
суттєва різниця: якщо войовник сивої давнини прагнув підкорити чужі царства і
народи, то згадані сини України прославили ім’я свого народу боротьбою під
гаслом: свобода – народам, воля – людині! У наші дні втілюються в життя великі
ідеї та світлі мрії, за які поклали життя покоління борців за державну
самостійність і соборність нашої Батьківщини.
Милуючись дивною красою одного з районів міста, Любов
Гонтарук сумно зітхнула:
Вистачає тут слів для пісні,
Хтось байдужий її не склав.
Не може бути сумніву в тому, що небайдужість вітчизняних
піснетворців до нев’янучої слави свого народу подарує нам шедеври, здатні
запалювати серця краян почуттями національної єдності і готовності боротися за
торжество народної правди.