«Тулиш лице до лиця – а не виходить народу»

247

Для
мене література завжди, як незвідані материки. Адже за кожним іменем
письменника – свій індивідуальний світ, який ти 
при черговому знайомстві відкриваєш і дивуєшся його красотам,
оригінальності, певним несподіванкам. Написана серцем поезія стоїть в
особливому ряду. Не знаю чому, можливо, за складом свого ліричного характеру, я
її, Поезію, сприймаю щоразу, як диво прозріння.

Саме
такі дещо романтичні думки на мене навіяла книжка поезій Володимира Рабенчука
«Сходження на вулкан» (Вінниця. ДП «Вінницька картографічна фабрика», 2009).
Чесно скажу, я спочатку просто пробіг по сторінках очима, але несподівано
зупинився. Зупинився на рядках вірша під назвою «Велич карлика»:

 

Сяду на трон – і дровець наламаю!

Вищиться карлик, але не росте.

Сяду на трон над-улусним Мамаєм:

Все мені, кляті хохли, віддасте!

 

Грюкнули, бачте, улусу дверима!

Вп’єтесь свободою ви досхочу…

Величчю Риму ввійду я до Криму!

Вентилі газові – позолочу!

 

Дуже
близька моїй публіцистиці за антиімперським духом поезія усе ж змусила мене
2010 року не тільки здригнутись, а й засумніватись в актуальності такого
відверто сумного пророцтва. «Перебір! Не може бути такого! – подумалось. –  Поетам властиві емоційні перебільшення як
почуттів, так і відчуття загроз».

Так
подумалось, але далі, з 29-ої сторінки і до 224-ої, я прочитав книгу, як то
кажуть, до останньої титли. Тема ворожої агресії і окупації раптом постає й у
вірші «Тріумф гичкоїдів»: замасковані під космополітизм продажні телевізійні
ЗМІ п’ятої колони з телеекранів день і ніч сурмлять:

 

…Нема чим стріляти

По лихому, як сич, москалю.

Дуже й дуже, дрібненькі, раденькі,

Що нема чим, отак, як тоді…

…Бо лишився нагай таки в «Брата»:

Всі ракети у «Брата» в хліві!

 

І
це, ще раз наголошую, що опублікував ці вірші Володимир Рабенчук лише у 2009
році, а написав набагато раніше – у першому десятилітті незалежності.

Я
сьогодні думаю про цю пересторогу з якоюсь особливою гіркотою, коли ворог уже
плюндрує українську землю. І коли він її густо скроплює українською кров’ю. Бо
перекошене безпричинною люттю обличчя окупаційної орди вимальовується в поезії
В. Рабенчука в реальному сьогодні не просто з пере-загостреної поетичної
інтуїції.  Цей поетичний малюнок,
зрошений життєвою правдою, має більш ніж піввікові корені. Мені, хто розпочинав
своє життя з професійної кар’єри військового, це розкриває вірш «Мій взвод»,
вміщений у цій же книзі. У 60-их роках минулого століття початкуючий поет і
водночас старший сержант В. Рабенчук командував артилерійським взводом на
території окупованої радянськими імперіалістами Угорщині. Автобіографічний вірш
дає живу уяву про той взвод «зведенюків з Башкирії й Кавказу, узбецьких
селюків, не мазаних намазом, безбожних москалят, лютуючих з нічого».

 

Для них я «западняк» –

«Петлюровець» по мові…

Бо, крім Петлюри, ще

Я родич і Бандері…

Я так любить хотів

Тоді свій взвод прищавий!..

Так люблять ще катів,

Яким усе прощають.

 

Так, виховані «у комункатівнячках совкі руского міра» та
онуки з правнуками «героїв» багатолітніх сафарі по відстрілу «петлюрівщини й
бандерівщини» як в українській визвольній боротьбі, так і в її духовності, ні
на мить не дали спокою Україні за всі її роки «бутафорної волі на короткій
прив’язі». Всі нібито українські влади за всі двадцять три роки незалежності
лише запопадливо прислуговували внутрішній окупації, не спромігшись за цей час
навіть прийняти Закон про сфери функціонування державної української мови, який
міг би убезпечити державу від видачі першого паспорта тим, кому з
малолітства  спадково прищеплюється
демонічна ненависть до української Конституції, культури і мови – основних
чинників об’єднання нації. Закон, який би заборонив бути чиновником без знання
державної мови та змусив би національну освіту за бюджетні гроші ростити собі
не «рускоматючних граждан для визволяння їх лукавим «братом» від терору
українською духовністю»,  а на
українському ґрунті ростити націю з різних народів. Але тільки з тих, які
здатні поважати, визнавати і підтримувати українську державу за конституційними
нормами і цивілізованими стандартами світу. Лише держави-самовбивці так
патологічно і безвільно тлумачать демократію, як присмоктані до України
вождики. І за гроші українського народу «не просто вирощують, а викохують йому
та примножують внутрішніх ворогів». Саме й тому знахабнілі «завійних сніговиць
переповзенці / не плачуть українським алфавітом,/ не моляться вкраїнськими слізьми…»
І поет недарма зображує свій український народ в образі багатовікового вихідця
з полону:

 

Іду з полону й справа, видко, в
тім, –

Чим довше йду  – тим дальшає мій дім…

 

А
тим часом ті, хто не приніс на предковічні козацькі землі українського Сходу навіть
жменьки московських земель у кишені, вже істерично женуть навіть насильно
русифікованих українців, але вірних державі, з рідної землі на Західну Україну.
Так, внутрішні окупанти за підтримки зовнішнього ворога розпочали втілення
давньої московсько-імперської мрії – «загнати 
українців у львівську ізольовану резервацію», схожу на ті, які мають
індійські племена… «Рускій мір» заповнює безопірний «український світ», який
майже у всіх сферах життєдіяльності і духовності катастрофічно зменшується так
швидко саме за підтримки «безвладних українських влад». То з ким же будувати
українську націю, коли  дегенерованим
правнукам легендарного Байди «ловиться оком тільки чуже»?

 

Байдині кобзи мовчать…

Плодить сліпих Байдючат,

Мов кроленят, Байдучиха.

От ви, обличчя, й такі,

Що малювати вас страшно!

…Тулиш лице до лиця –

А не виходить народу!

    «Я жив, коли пісні мої вмирали / й текли
пустелі з українських душ»/ – оглядає поет ніби з космічної висоти свого
70-річчя багатостраждальну українську землю, щастю і волі якої присвятив сотні
публіцистичних, поетичних, десятки прозових творів і документальних
кінофільмів. В той же час антиімперська поезія Володимира Рабенчука пройнята
непохитною вірою у свій непереможний український народ і в те, що  «… в Слово упаде імперський меч/ – Й
розкришиться на дрібно-зерні друзки»./

    …І мене взяло за душу. Я не часто читаю
поезію. Але, якщо я вже читаю усю поетичну книжку, то сам собі кажу, займаючись
самопереоцінкою, вона того варта. Колись таке піднесене окрилення душі я ще
відчував після першого прослуховування і прочитання поезій Василя Симоненка та
Миколи Вінграновського, яких я розкрив у далеких шістдесятих роках в
Ірпінському Будинку творчості. Ми тоді провели незабутню поетично-прозову ніч у
кімнаті Вінграновського, після чого на душі побільшало і сонця, і простору, і
розуміння високої місії поезії у духовному рості нації.

    Мав я і маю
щастя бути посвяченим у творчі глибини багатьох видатних українських поетів,
якими б мала пишатися не просто українська нація, а й світ, від якого досі
штучно ізольована найкраща наша національна поезія. Після зосередженого
прочитання збірок В. Рабенчука «Сходження на вулкан», «Свята Тетяна
мирроточить», «Мріяння зорі», «Травневі смолоскипи», «Громові дерева» ловлю
себе на слові, що українська поезія, мабуть, сильніша української прози. У
ній  є щось таке, чого нема в інших
поезіях світу, як і, звичайно, може не бути того, що є в інших. І це
закономірне явище. Але, якщо я зустрічаю 
рядки не тільки глибоко мислячі, але й музично оформлені, пластичні і
ритмічно свіжі, у мене, як і в автора рецензованої книги, з’являється віра і в
безсмертя нашої мови, і в чарівну силу поезії, спроможної зцілити дух народу.
Бо ж, як заявляє поет: «Є у нас, крім біцепсів, ще й дух / – Лиш вдихнути ми
його зуміймо»/.

      Саме на такі
художні роздуми надихнула мене поезія Володимира Рабенчука. Читаючи його  пророчу книжку, ім’я якої я вже вище
згадував,  раптом відкрилось, що наша
критика, як і соціологія, разом зі службою політичних прогнозів безпробудно
сплять або інколи проходять із заплющеними очима там, де їх якраз треба
розплющити. І допомогти це зробити значній частині суспільства,  враженого духовною сліпотою. Бо ж такий наш
світ пригнічуваної української духовності: якщо автор не  займається само-піаром,  то його іскрометних перлин в першу чергу «не
помічають» колеги. Хоча велика кількість читачів при  цьому їх не тільки цитує, а й вивчає і навіть
співає… У цьому не раз переконувався на спільних з Володимиром Рабенчуком
багатолюдних зустрічах із читачами.

     Мій подільський земляк не тимчасовий
яскравий метеорит в українській літературі. Піввіку він плідно працює в
журналістиці, поезії, прозі, дитячій літературі і в документальному кіно. А це
сотні яскравих публіцистичних творів. Понад двадцять книг поезії, прози, есеїв,
казок та гумору для дітей у його творчому доробку. Понад двадцять унікальних
видань – антологій, збірників і збірок, в тому числі і спогадів про таких
видатних поетів як Володимир Забаштанський та Анатолій Бортняк – упорядкував,
відредагував і видав письменник. За своїми сценаріями створив понад три десятки
документальних кінофільмів, які «бачили» український телеекран, але в
бібліографічному покажчику перераховує лише ту кінодокументалістику, яку вважає
найбільш досконалою.

     «Доросла» поезія і проза Володимира
Рабенчука заслуговують якнайсоковитіших епітетів за її метафоричну
оригінальність, невимушену і нештучну образність й усміхнену легкість думки як
у зображенні високих почуттів любові, так і трагікомічних жахів колгоспного
рабства й ідеологічного ґвалтування нації. Особливо повісті «Луцишина
спідниця», «Дві Гані», «Тінь перста вказівного» та «Золота рибка в українському
акваріумі», які ще колись мають стати серйозним предметом дослідження і
справжнім відкриттям для українського літературознавства.

     Але мені не хочеться ставити останню
крапку у цій статті, не згадавши дитячої літератури письменника.  Поетичні книги гумору для дітей «Вчитель
дощової води», «Ой, ходить слон коло вікон», «ПродоВОВчий магазин», «Пригоди
шилохвостої», «Горіховий готельчик» – це щось особливе: смішний і повчальний
гумор, зрозумілий і близький дітям як молодшого, так і середнього й старшого
шкільного віку, яскраве художнє оформлення книг робить їх неповторними й
надзвичайно актуальними у справі виховання юної гілки нації. І зовсім не боюсь
забутого слова «виховання», коли дивлюсь на дитячу літературу В. Рабенчука
очима теми своєї статті – роздуми над антиімперською сутністю його творчості.
Літературна інтерпретація древньої української «Казки про найвидатнішого дурня»
у виконанні автора змушує наймасовіші аудиторії не тільки до сліз сміятися, а й
проектувати казкові ситуації на українську сучасність і здивовано… прозрівати.
У далекому 1992 році письменник вперше опублікував прозову казку «Квіточка і
Чобіт», у якій Квіточка – це, звичайно ж, Україна. А Чобіт – російський
розтоптувач української волі, краси, правди і гідності. Власне, написав про те,
що коїться в Україні сьогодні. У цій казці так гідно опоетизовано всепереможний
український патріотизм, що дивуюся, чому за цією казкою досі не створено
антиімперського мультфільму? Не поставлено спектаклю? Спимо, заколисані й
блаженні вірою, що «ми – свої! / Нас москаль не зачепить. / Бо й самі ми
напівмоскалі».

     У дитячих книгах автора стільки тепла,
образності і романтизму, що їх  хочеться
читати й перечитувати та вчити по них будувати внутрішній світ людської любові,
доброти, працелюбства, вірності, терпіння і стійкості. Робити якраз те, що ми
самі собі, окрім внутрішніх і зовнішніх окупантів, заважаємо робити. Одна з
таких книжечок, уже датованих 2014 роком, має назву «Трояндове серце» (Вінниця.
Книга-Вега, 2014). У цій книжечці трьохсотлітня «безвирійна екстремістка
Ворона» не тільки відвойовує у зажерливих канібаляток свій пташиний майдан, але
й навчає діток, як його боронити. А поряд у вірші «Школа Майдану» постає й
Майдан революційного очищення і мужності, чому не навчають у сучасній школі.
Школяр, який «ніби набої, складав бруківку» і бачив як «гинули хлопці в
нерівній борні», приходить до щирого переконання:

 

Я тепер рідну країну нікому

в рабство дрімуче уже не віддам.

Правді і волі у рідному домі

вчить безкоштовно безсмертний
Майдан.

 

    Імперська окупація очима дитини у вірші
«Кримська захисниця» змушує ще раз здригнутись. І уже не від авторського
передвістя, а від реальності, конкретизованої всього кількома художніми
деталями:

 

…Бо там вже й хвилі моря
заговорять

зарозумілим словом окупації…

Ще й куля наготована у скроню

і україночці, і кримському
татарину,

хто «добрий день» а чи «салям»
уронить.

 

Зубами…в Крим! Без жодного
патрончика

російський чобіт місить мокру
гальку.

І лиш відважна дівчинка з
балкончика

жбурнула в окупанта сиву ляльку.

 

     Безхмарне життя і рівненька творча дорога
– це не про Володимира Рабенчука. І хоча автор в одному з віршів пише:
«наламалось квіток тих в житті, / ніби дров…/», колос його долі повнозерний і
«наскрізно пахне пісенними подільськими вітрами», від яких він ніколи не
ховався у житті за спини інших. Багатий творчий ужинок письменника і публіциста
відзначений десятком престижних літературних премій.  Автор нагороджений медалями та почесними
відзнаками різних років. Він почесний громадянин села Тиманівка Тульчинського
району і рідного села Зозів – Липовецького… Заслужений працівник культури
України. Та найбільше визнання цього багатопрофільного й різножанрового
письменника і яскравої особистості мені якось відкрилось у Крижопільській
районній бібліотеці на Вінниччині. Бібліотекарі показали книжечку Володимира
Рабенчука «Малечий сміховик» видання 2010 року. А на ній вже ніде й відмітки
ставити про нового читача. Та й сама повно-колірна весела книжечка, видана на
цупкому папері, була уже зачитана так, що ледь трималась обкладинки… Оце і є та
найвища народна слава українського письменника, яку уже ніяка зловісна сила не
спроможна зупинити.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!