Туга за майбутнім

164

Несценічні роздуми, навіяні поезією Віри
Китайгородської

Чи думала українська інтелігенція,
виборюючи у буремних 90-х свою незалежну національну державу, що перші два
десятиліття незалежності вона, майже відкинута на маргінеси, буде боротися за
своє місце під українським сонцем, а точніше – за місце на подіумах театрів, на
прилавках книгарень, на екранах телевізорів, в радіопередачах, а ще точніше – у
серцях і душах співвітчизників? Та в сні найстрашнішому не могло приснитися, що
талановиту українську поезію не те що читати не будуть, а… взагалі не
пускатимуть у книжкові супермаркети! Що українські театри, доведені до
животіння, ставитимуть проплачену безталанщину, а високопрофесійну,
глибокогуманну, небайдужу до соціальних і національних проблем прозу витіснить
бездарна детективщина і так звана популярна література, орієнтована на смаки
«грошових мішків»? Але спершу спровоковані інтересами великого капіталу
глобалізаційні торнадо наметуть в Україну зі світових смітників пропахлого
дезінфекцією секонд хенду, третьосортних мистецьких сурогатів і космополітичної
псевдоестетичної жуйки, яку можна ковтати і перетравлювати тільки під
«колесами» і з пляшкою «джин-тоніка». Доморощені олігархи-меценати
витрачатимуть на цей планетарний непотріб мільйони, жаліючи копійку на
підтримку свого мистецтва, в якому ще теплиться зневажений дух національної
традиції гуманізму. Не думали ми, що на зміну мистецтву і літературі, які мали
мужність навіть в тоталітарні часи ставити перед суспільством і владою питання
моралі й етики, порушувати соціальні і національні проблеми, в епоху
демократичних свобод прийде цинічний конформізм, постмодерна «беспрєдєльщина»,
поведена на збоченстві і фальшивій аполітичності.

Тому й не дивно, що з таким ентузіазмом
сприйняла українська інтелігенція заснування Фонду Катерини Ющенко «Україна
3000», і всю його благочинну програму, спрямовану на відродження духовності,
історичної пам’яті і національних традицій, на підтримку музеїв, дитячої книги,
молодих талантів, майстрів народної творчості, обласних музично-драматичних
театрів тощо. Особисто мені було приємно, що дорогий моєму серцю Чернівецький
музично-драматичний театр ім. Ольги Кобилянської за сприяння фонду «Україна
3000» намагається випростатись на тій сцені, з якої до народу говорили
незабутні орли гнізда Курбасового: народні артисти України Петро Міхневич,
Галина Янушевич, Маргарита Андрієвич, інсценізував прозові твори відомих
сучасних письменниць, зокрема Марії Матіос, Оксани Забужко і, що особливо
порадувало, – поставив спектакль за творчістю моєї улюбленої буковинської
поетеси Віри Китайгородської. Адже, на мою думку, творчість цієї письменниці –
глибоко народна, високопатріотична, пронизана тривогами і болем за долю
держави, водночас високоталановита, трепетна і щира, ще ані прочитана, ані поцінована
достойно в Україні. Особливо це яскраво виражено у двох нещодавно виданих у
чернівецькому видавництві «Місто» поетичних збірках – «Ловіння вітру» та
«Безконечник». Така і проза Віри Китайгородської, і її публіцистика – щира,
пристрасна, заклична до добра й самовідродження. Писати правду, служити правді,
шукати і вимагати правди – ось її головний моральний імператив і в
журналістській праці, і в поетичній творчості.

 Серед непідйомних мо­рально-етичних та соціаль­но-політичних
проблем сьогочасся, які порушує Китайгородська, найгострішою і найболючішою для
Буковини залишається вимушене заробітчанство, яке вимело з тамтешніх сіл і міст
працездатне, а отже молоде жіноцтво, і розсіяло його по наймах Європи й
Америки, породивши інші, ще глибші проблеми – сирітство при живих батьках,
поширення алкоголізму серед покинутих чоловіків-батьків, врешті, з’яву цілого
покоління дітей-нахлібників. І Віра була серед тих перших, хто на теми
заробітчанства почали писати ще в 90-х роках минулого століття і в прозі, і в поезії.

На жаль, жоден театр не порушив тему
міграції українського жіноцтва, що переросла вже у всеукраїнську проблему. Тож
треба віддати належне режисеру Чернівецького музич­но-драматичного театру ім.
Ольги Кобилянської, яка наважилась першою заговорити про це зі сцени, взявши за
основу глибокогромадянську поезію Віри Китайгородської. Спектакль «Туга за
майбутнім» за підтримки фонду «Україна 3000» був поставлений спочатку на кону
Чернівецького театру, а 14 травня ц.р. під егідою Фонду відбулася його прем’єра
у столичному театрі оперети. На прес-конференції, приуроченій події, ані
Катерина Ющенко, ані керівники проекту не приховували головної благородної мети
цієї акції – закликати українок-заробітчанок повертатися на рідну землю до
дітей-сиріт, до чоловіків. Власне, цим щирим закликом був пронизаний весь
спектакль, який режисер назвала «сценічними роздумами, навіяними поезією Віри
Китайгородської». Хоча саме роздумів на цю тему у спектаклі найменше. Є
яскрава, розцвічена мальовничо етнографічними сценками в стилі соцреалістичних
традицій агітвистава, де, попри всю зовнішню різнобарвність, превалюють дві
основні барви: біла і чорна. Їхати на заробітки, тинятися світами – це погано.
Добре – залишатись на рідній землі, берегти традиції народні, виховувати дітей.
І жодним словом – про головну причину трудової міграції – розвалену економіку,
зруйновані заводи, занапащене село, відповідно – безробіття, що за роки
Незалежності сягнуло на Буковині загрозливих розмірів… Однобоко показані і
заробітчанки – такі собі фіфи в париках, штанцях-капрі і з необ’ємними
китайськими торбами, натоптаними подарунками власним дітям-сиротам. То не
зовсім так, і сама Віра Китайгородська не раз у віршах і прозі, а надто в
газетних статтях, писала про наших спільних знайомих, які, заробивши на
квартиру, освіту дітям, повертаються додому виснаженими, виробленими, з
покрученими від тяжкої роботи руками і спустошеними душами. Власне, про це
говорить зі сцени віршами Китайгородської головна героїня вистави – Поетка, але
тих пристрасних інвектив за сценічною яскравою суєтою не чутно.

Але! Це не значить, що вистава не вдалася.
Вона прекрасна, як етнографічний лубок. Чудові зворушливі сцени народного життя
з далекого минулого буковинської Бесарабії, добре поставлені сцени сучасного
невеселого буття наддністрянського села, з дітьми-сиротами, дідами та знищеними
пиятикою безвільними чоловіками, межувалися з оптимістичними спогадами про
святкування Великодня в рідному селі поетеси – Нагорянах, тугою за призабутими
патріархальними звичаями сільської громади, нехитрими радощами довоєнного життя
та трагічними картинами повоєнного голоду та депортацій, які принесла в Західні
області України разом з визволенням радянська влада…

От на такі «несценічні роздуми, навіяні
поезією Віри Китайгородської», мене спонукав спектакль «Туга за майбутнім».
Хоча, повторюю, цей спектакль заслуговує на схвалення і в такій постановці. Він
цілком вдався – яскравий, динамічний, пристрасний. Однак! Позаяк нема межі
досконалості, у творців вистави є перспектива довершити його до рівня
всеукраїнського, розставити акценти так, щоб він став близьким і жителям
Східних областей, які наймитують в Росії, а головне, проблему вистави – про
драматичну міграцію цвіту українського генофонду – загострити так, щоб над її
вирішенням нарешті задумався не лиш простий народ, а й влада. І на місцях, і в
столиці. Від наших зверхників теж залежить, щоб українці врешті перестали
тужити за майбутнім, а жили, як усі нормальні люди й народи, щасливим
сьогоденням. Тим більше, що за таким спектаклем справді стужилась українська
мисляча публіка. І тим більше, що, розуміючи це, до сліз зворушена «Тугою за
майбутнім» очільниця фонду «Україна 3000» пані Катерина Ющенко обіцяла сприяти
тому, щоб цю виставу побачила вся Україна. В добрий час.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!