Я думав що встигну
а я не встиг
а Та
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
відсунула фіранку
і жде
мене
й киває пальчиком:
–ходім
Тарас Мельничук,
березень 1995
(останній вірш)
Мене
вибрала мова, в якій поетична інтонація Тараса Мельничука є
діагнозом. Українським. Вічним. Не стверджуватиму, що я вибирав. Мого у
цьому виборі мало. Але він є. У моєму добровільному і свідомому сприйнятті мови
як діагнозу. Як дійсности, котра змінила моє віртуальне буття. Вивела мене поза
екран монітора. Це сталося не відразу. Так гадаю, що лиш тепер я можу це
стверджувати. Так само, як і розуміти.
Тарас Мельничук
для мене НЕЗНАЙОМЕЦЬ („квітами людей хоронять // я підійшов // а може він іще
живий // і лиш заплющив очі // наче віко…“). А Незнайомця або шанують, або
остерігаються. Ніколи не люблять („розцвіла троянда // спочатку була // як хата
// потім як небо // а далі й зовсім // не стало людей“). Про що він запитує?
Кого він запитує? Навіщо? („Зі стромовин
– Червоний Чоловік: // „Я – Червоний Чоловік. Живу в Говерлі. // Під стелею
моєю Риба Золота не ходить, // Бо Риба Золота умерла. Й ви умерли…“).
Я не знав поета в побуті. Бачив, як його ховали. Се було
сумне дійство. Не тому, що він вмер. Сумне в тому, як його ховали. Був на
поминках. Пив. Поминав, як усі. Слухав. Щось було не так в розмовах за
поминальним столом. Щось було не те за поминальним столом. Багато було не тих
за поминальним столом… Ніхто не сказав, а я ще не вмів, не мав права сказати, –
„лишіть йому вікно // може воскреснути захоче // бо він живий // із восьмої
години дзвонів // бо він живий // як церква // він тільки по той бік // де
міст…“
Сьогодні ми ще не можемо творити легенди. Занадто
живий у побуті. Живий у пам’яті людей
побуту. Рабів побуту. Перед очима картина в Ірпені (на щастя, зафільмована),
коли Тараса вітали із премією імені Сосюри. Тарас читає вірша. Читає натхненно.
Артистично. Роман Андріяшик у естетичному пориві цілує руку Мельничукові.
Здивоване і дещо відсторонене обличчя Поета: „Пане Андріяшик! Не вір словам! Не
вір словам!“
Тарас і досі
самотній. Лежить на своєму обійстю на Уторопській вершині Мальцево, – чому досі
Мальцево? – не дивується, не плаче, не злиться. Чекає. Навіть не Слова доброго
і не Молитви за упокій Душі. Чекає Вчинку, на який був здатний, але не зумів
переступити межі: „з мертвими // нелегко розмовляти // коли у мене // такий
місяць // коли у мене // така хата // коли у мене // така мати“…
Тараса не можна читати як Заклик. Його можна приймати як Поклик.
До себе. До якого йдеш роками і не доходиш. Не встигаєш. Залишається мало.
Розуміння вічного і розуміння вічности: „гори зимують // під вікнами // землю
батьків // поклав мені бог // на серце // і вільним стану // спершись на свій
меч“…
Тарас не є поетом помсти. Тарас залишається Поетом Болю.
Болю помсти. Бунту. Крови бунту. Вічної крови бунту. Покори бунту. Покори
крови. Покори крові: „ох незнайомцю // ти мені сподобавсь // поглянь на мене //
я прийшов // для мене світ лише оздоба // і – кров…“…
Тарасові арешти контрастні як і його Життя. Терпкі, як
його поезія. Перший викристалізував у ньому Поета, другий – розбудив інстинкти.
Так і жив Тарас, у вічній борні зі своєю Поезією і своїми Інстинктами. У
вічному прагненні залишатися Людиною: „виходить з мене // в світ людина // мала
як лев // або травина // живе і плаче // і сміється // і дивиться // щоб бог //
не випав з серця“…
Тарас Мельничук є Поетом. Поетом життя. Поетом у
житті. Поетом любови. Поетом у любові.
Поетом мсти. Вічної української любови-мсти. Поетом смерти. Поетом у смерті.
Тарас просто Є. Тоді як нас, багатьох із нас ще не було.
З цим треба народитися. Його умінню жити і його умінню вмирати не навчишся. Воно дане як
кара. Як мука. Як Прозріння.
Його Любов як первородний Гріх. Вона інстинктна.
Несподівано дика. Ніжна. Біблійна: „я знав // що найкраща птаха // на світі //
це жінка // я кохав // і вона кохала мене // а потім їй стало // сумно зі мною
// вона вийшла у сад // щоб я не бачив // приміряла // золоті крила – // і
полетіла // я плакав // обіймаючи на ліжку // її біле // ледь засмагле //
тіло“…
Такі поети народжуються, аби піти незрозумілими й
залишити незрозумілий світ. Такі поети народжуються, аби про них говорили, аби
їх проклинали, аби ними захоплювалися, аби їх любили і вірили, не люблячи і не
вірячи. Така їхня місія. Вони не завжди відповідають своєму покликанню. Тарас –
один із небагатьох, який знав усе наперед, не тому, що був Пророком. Він був
Поетом. І цього досить, аби з цим даром Жити і з цим даром Умерти: „я князь
роси // я знаю // трави міцно // прикуті ногами // до галери степу // море –
босе // писана земля // розколота кров’ю // а над гранітами // душа морозу //
плаче квітами“.
Тому він такий один. Тарас Уторопський. У світі людей –
Тарас Мельничук…
м. Івано-Франківськ