Поталанило мені народитися під час хрущовської відлиги. З 1963-го по 1972-й роки перша особа Української РСР Петро Шелест почав українізувати все, що міг. За надмірну активність його таки усунули. Але сліди поширеної україномовності, навіть на вивісках магазинів, лишилися в дитячій душі приємним спогадом. Іван Дзюба писав: “Мабуть найбільш національно-культурною подією доби Шелеста було грандіозне святкування 150-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка.
Популяризувалася українська література, кіно, пісні, танці. Навіть назви найсмачніших цукерок були за творами українських письменників: «Лісова пісня», «Наталка-Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Маруся Богуславка».
А що треба дітям для радощів? Звичайно, солодощі!
Знав це в свій час і Тарас Шевченко, інакше б не закуповував короби цукерок для дітей в лікарнях, дитячих будинках, і не роздавав би їх дітям.
Дорога життя моїх далеких предків у Моринцях на батьківщині Тараса Шевченка була не простою. Та попри труднощі, в родині встигали й гомоніти про се, про те. Здавна так повелося, збиралися рідні брати й сестри моєї бабусі, а їх було семеро, в нашій родинній хаті. З 1921 року виколисала, як кажуть, шевченківська хатина не одне покоління Шпильових, Кубраків, Данильченків. Розлетілися ще пташатами з-під солом’яної стріхи мої рідні. Хто вчитися, а хто працювати, й звивати власне гніздечко в рідних Моринцях.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Після навчання залишилися в Моринцях вчителювати разом з моєю бабусею, Устиною Кубрак і її сестра, Віра Піддубна. Рідний брат прабаби Єлисавети Якимівни, Віктор Якимович Данильченко став директором школи, з часом – Орденоносцем. Дід мій, Мефодій Петрович Кубрак, теж директорував, але в різні з родичем роки. Навіть брат мого діда, Павло Петрович Кубрак, після другої світової очолив дитячий будинок в Будищах (маєток Енгельгардтів). І це далеко не всі освітяни нашого роду-племені. Пращури подбали про те, щоб їхні нащадки були грамотними, як заповідав сам Шевченко.
Може здаватися дивним, але спогади про Тараса Григоровича були не тільки в родинах учителів. Адже за розпорядженням влади 60-х років, у Моринцях в кожній хаті мав висіти портрет Шевченка, прикрашений вишитим рушником. І Кобзар зі столу ніколи не прибирали. Як Українська Біблія, стояв він на покуті на поличці, або лежав на столі, з численними закладками, чи лясе. Люди настільки були залюблені в творчість Шевченка, що їм і наказувати не треба. Попри свіжі новини, любили між собою ділитися й згадками про минуле. Вже вкотре прабабця Єлисавета переповідала їм зі слів своєї матері, як Тарас Шевченко, проїздивши каретою селом, кидав дітям цукерки. Та так рясно, що діти й додому приносили. А в якому році Шевченко проїжджав селом, прабабуся й не пам’ятала. Сусіди теж згадували, казали, ніби не раз навідувався, на тарантасі, по панському вдягнений, та в кожусі. Про це мені розповідала бабуся Устина.
Хто з дітей в селі не любив гратися на вулиці, здіймаючи куряву босими ногами. Хоч на хвилину вибігти погуляти гуртом. Пурхали вони врозтіч, коли наближалася панська бричка. Моїй мамі Лесі ще прабабця оповідала, як їхали пани, то селяни тільки мовчки обабіч ставали, низько кланяючись. І ні в якому разі не бігли за бричкою, щось випрошуючи. Могли б за це їх і покарати. Інша справа, коли приїхав прославлений Тарас.
Знаючи родинну історію про Тараса Шевченка, не раз в дитинстві дивувалася. Ватага, почувши гуркіт важкої підводи, що котилася шляхом з колгоспного поля, бігла навперейми. Дядьку, киньте буряка! – вигукували вони один поперед одного. Інколи дядько кидав. Найловкіші наздоганяли підводу ззаду й смикали буряки, намагаючись витягти ще. На грудках підвода підскакувала, й з високої купи якийсь та й застрибає, обкочуючись в поросі. Малеча радо підбирала. Це дійство нагадувало мені історію про дітей, яким пощастило скуштувати гостинчиків від самого Тараса.
Тільки через дев’ять років після смерті Шевченка народився мій перший прапрадід по маминій лінії, з якого в альбомі є світлини, та давні перекази, що передавалися з уст в уста. Подію, яку описували мої далекі предки, пам’ятали й односельці. Шана в Моринцях до визначного поета й художника, який отримав хоч і недовгу волю, була велика. Він не цурався простого люду, всяко гнівно висловлювався в своїх творах проти тиранії.
У віці 29-ти років Тарас уперше повернувся в рідні Моринці (1843р.), вдруге відвідав у 31 рік. В 1859-му Шевченко останній раз вклонився рідній стороні, а через два роки його не стало.
Мої пращури по висхідному коліну Мефодій Шпильовий (1870р.н.), Єлисавета Данильченко (1878р.н.), зберегли в пам’яті й переповідали про гарно одягненого пана, Тараса Григоровича Шевченка, який частував дітей цукерками. Адже талановитих людей з великим серцем люди палко шанують, і ніколи не забувають.
Лілія БЛИСКАВИЦЯ
***
«БАТЬКІВЩИНА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА» — СЕЛО МОРИНЦІ
У 1964 році до Моринців завітав І.М. Гончар, заслужений діяч мистецтв України, щоб вшанувати 150-річчя з дня народження Кобзаря. Він запропонував створити хату-музей, яка б відтворювала інтер’єр часів Тараса Шевченка. Ентузіасти з Моринець підтримали цю ідею та зібрали у музеї зразки чумацького знаряддя, народного мистецтва, одягу та речей домашнього вжитку першої половини ХІХ століття. Тепер у цій хаті-музеї можна побачити все це під одним дахом.
У 1989 році в селі Моринці було відтворено дві хати, які тепер входять до складу історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка». Одна з них — це хата Якима Бойка, діда Тараса Шевченка по матері, де народилась Катерина — мама Тараса . Інша — це хата Андрія Копія, де жила сім’я Шевченків, коли Тарасу було півтора роки. Поруч з хатою Копія знаходиться дерев’яна надвірня комора, або клуня, яка була перенесена на це місце з Шевченкового. З дня побудови цієї клуні минуло вже більше ста років. Тут, в хаті Копія, 9 березня 1814 року народився Тарас Шевченко.