Ціна споглядальності

90

Якщо країна хоче мати цивілізовану,
себто універсальну в сенсі задоволення розмаїтих естетико-духовних запитів
культуру, вона повинна дбати про її – культури – споживача, який потребує
книжки, скрипкового й симфонічного концерту, балету, опери, розмови з картиною
набагато більше, аніж спілкування з телевізором чи газетою. Без цього президент
та його сателіти будуть керувати підвладною лише пенсійним обіцянкам та
реформам масою, що для влади, може, й вигідно, але для країни – згубно; Україна
зникне з лиця землі завдяки єдино потужній і перманентно ненаситній праці
прямої кишки. Це, щоправда, меншою мірою стосується мистецтва як покликання;
останнє буде збирати під духовні свої знамена музикантів, малярів, поетів
незалежно від того, хто їм і скільки платить, маючи на оці те, що щедро
оплачувані державою віршотворці рано чи пізно перетворюються на продуцентів
соцзамовного кіча. Платити за геніальність чи й просто талановитість повинен
читач. А плодити грамотного й вибагливого читача (я веду мову передовсім про
літературу) повинні високофахові часописи, гроші на утримання яких мають йти з
тих самих джерел, що й гроші на утримання армії.

Зрозуміло, що жодної самодіяльності
(про фахову самостійність розмова окрема) у цій надважливій справі бути не
може: керування часописом здійснюється Літературою, яка у лавах своїх творців і
поціновувачів рано чи пізно напрацьовує творчу еліту, чия змагальна сила дає
поштовх до конкуренції як серед часописів, так і серед їхньої автури, де місце
для нарцисоїдних пань і панів може бути лише одне – на творчій платформі
одинного порядку й виміру. Не варто нагадувати, що на тверду державну дотацію
може розраховувати лише колектив цілком зримого інтелектуально-художнього
гатунку, який бореться за своє місце під сонцем разом з романами, п’єсами,
поезійною продукцією та критикою, де й не пахне давно зужитими темами та
формальним назадництвом. Мене можуть запитати: «А хто це все проконтро­лює?».
Та все той же читач, якого в Україні критично мало, проте він є і саме він
залишає у стані перманентного жебрацтва такі часописи, як «Вітчизна». Видання
це (до нього самоприєдналися усі без винятку обласні літературні місячники) за
сучасними художніми критеріями позалітературне, напхане краєзнавчими студіями
та войовничою патріотикою, що відвертає від нього не лише молодь, а й не
позбавлених художнього смаку її батьків. Заборонити цей редакторський самвидав,
ясна річ, ніхто не може, але й залишати його без поцінувального контролю творчо
небезпечно: до макулатурного читва поступово звикають, а дехто вважає його
навіть нормою. Чоловою силою серед цих «дехто» є переповнена знавіснілим
грамофанством Спілка письменників, яка, власне, й голосує то за Ю.Мушкетика, то
за В.Яворівського, а у підсумку – за жовто-блакитний кіч і той його провід, що
був далекоглядно плеканий КДБ. Про це всі ніби знають, але хіба що чемно
плюються після чергового президентського указу про ще й ще одного Героя України
з числа тих, хто був, як колись казали, виїзним брехуном есересерівського
виробу. І хто не перестає брехати собі й народу досі.

Незалежна літературна думка з цим давно
б уже покінчила, однак такої у нас не було, нема і, судячи з усього, не
передбачається у жодному з сьогоденних періодичних видань СПУ. І якби ж то
тільки там: усі без винятку друковані органи послуговуються у цій справі літераторами-заробітчанами
типу Б.Жолдака, А.Кокотюхи, М.Рябчука, І-Б Терещенка, Є.Барана, П.Сороки, у
судженнях яких першоступеневу важливість посідає з виду ніби персональна, а
насправді – замовна «я-думка», де снобізмом й грошима не пахнуть хіба коми й крапки.
Та й то як сказати: письмо за принципом «мені подобається або не подобається»
завжди ставить літературу осторонь, тоді як саме вона є розпорядником духовних
своїх коштів і коштовностей, зроджуючи попит, приміром, на Ю.Андруховича чи
О.Забужко історично саме там і тоді, коли їхнє письмо є для неї, м’яко кажучи,
поживним. А не насильницьки, як тепер, мусовим; індустрія конвенціонального
«критичного валу», згідно з яким, у будь-якій розмові про прозу повинні бути
присутніми прізвища Іздрика, Андруховича, Забужко, Роздобудько, Матіос, Дереша
і відсутніми ті, для кого цей вал, буду одвертим, «по підошви», зроджує підозру
про своєрідну антилітературну змову, мета якої зробити голосом сучасної
української літератури всього лиш учасників білялітературного хору. Автори
(першою їхньою акцією був витворений для розвалу «націоналістичної» СПУ АУП)
подібного знекровлення рідномовного літературного організму багато чого
досягли: розсортували письменницькі сили за принципом щораз «талановитішої»
поколіннєвості, розбили парк дутих літературних величин, в якому залюбки може
гратися в автора будь-який постмодерно навчений шмаркач, заблокували цілком
реальну можність спілчанської самоврядності тим, що надали статусу
недоторканості вічно президіальним І.Драчу, П.Мовчану, Д.Павличкові,
М.Жулинському, В.Яворівському і, нарешті, проциндрили на державно узаконену
патріархальну «Просвіту» гроші, якими мали б фінансуватися журнали (назви чисто
умовні) «Парнас», «Бібліограф», «Вісник сучасної поезії», «Вісник сучасної
прози», «Драматургія», «Круглий стіл» тощо. На окрему графу в державному
бюджеті мала б (і повинна!) претендувати перекладацька справа. Разом, певна
річ, із журналом «Всесвіт», співвласники якого (батько і син Микитенки )
боряться з фінансовою скрутою тим, що рясно друкують детективи, до яких, крім
хіба що М.Бажана, «естетичніша» частина нашої письменницької громади не дуже то
й тяжіла. Хоча перекладати треба й детективи. І на них заробляти для перекладів
новітньої зарубіжної класики і перевидань класики «старої». До того ж,
накладами не скупо комерційними, а випереджально масовими, без чого з’ява на
нашій землі масового читача неможлива…

А тепер про суєтність, що прийшла в
білялітературне наше життя з шоу-бізнесу. Разом з такими шоуменами, як К.Родик,
якому «демократія» подарувала можливість перетворення з держслужбовця на
критика, при тому критика ділового: з відкриттям власної літературної «ніші»,
пов’язаної з багатоступеневим конкурсом «Книга року». Хоч ніякого конкурсу (це,
як один з наївних експертів цієї затії, я засвідчую публічно) не відбувалося,
бо на відзначальному плаву незмінно залишався той самий, проте за рахунок
видавців значно розширений синкліт номінантів: О.Забужко, С.Жадан,
І.Роздобудько, «АБАБАГАЛАМАГА» Малковича, видавництва «Факт», «Піраміда», «Фоліо»
et zetera. Чи траплялися виходи за межі цих надійно розкручених віп-персон і
віп-організацій? Безперечно, траплялися; без цього кричуще видимими стали б
несучі конструкції цієї далекосяжної затії, чию мету осмілюсь схарактеризувати
коротко: підкорити наявний і багато в чому непідконтрольний
інтернаціоналізованому політиканству літпроцес прагматиці реальної вигоди
реальних осіб. До того ж осіб, переконаних, що книга – це передовсім товар, про
що за всякої нагоди трубило ще одне дитя К.Родика – журнал «Книжник-ревю», де
мною затикалися всілякі щілини, проте глянцево лискучий фасад цього тижневика
прикрашався виключно «зірками»: портретами політиків і телеведучих, парсунами
М.Матіос, востаннє тут згадуваної О.Забужко. Аби не склалося враження, що саме
це мене ображало, зазначу: ринкові переважання й смаки не є ніяким гріхом, але
– серед робітних учасників ринку, яким література не служить. Коли ж твоєю –
наразі критичною – працею спекулюють, ти мусиш або з цим змиритися, або зі
спекулянтами розпрощатися. Що й було зроблено при – маю підозру – знущальній
усмішці К.Родика, який, кажуть, одержав якусь посаду в академічному Інституті
літератури. Що ж, нетонучим слава. А нам, які всього лиш пишуть, – письмо, яке
багато від чого повинно бути захищеним. Зрозуміло – самими нами, але не тільки.

Держава, яка за усім, про що тут досі
мовилося, всього лиш байдуже спостерігає, рано чи пізно опиниться перед
загрозою духовного суїциду. Його, власне, вже не терпиться наблизити тим, хто
видає російськомовні газети, книжки, репрезентує (йдеться про телебачення)
вуличний міський суржик як спілкувальну всенародну норму. І не порушує судових
справ про антидержавну діяльність політиків, які верещать про фашизм тільки на
мові імперії, яка фашизм на українських теренах вкорінила. Пам’ятниками Леніну,
прив’язаними до назв міст, селищ і вулиць іменами численних його соратників,
серед яких – і це вартує окремої «чорної книги» – немає жодного борця з
етноцидом, геноцидом, остаточним, зрештою, винародовленням тих, на кого
розраховують сьогодні Семиноженки, Симоненки, Грачі й проімперська політична
босота. При згадці про юридичну відповідальність за порушення тих чи тих
конституційних норм вона заверещить про переслідування, однак її вереск не
матиме навіть подоби на відстоювання антиукраїнських «свобод» при погляді на
книжковий прилавок з україномовними томами Бальзака, Флобера, Толстого,
Сервантеса, Гамсуна, Бьйоля, Гессе, Томаса й Генріха Маннів. Я вже не кажу про
твори зарубіжних авторів для дітей та юнацтва, стотисячні тиражі яких рано чи пізно,
але перехоплять ініціативу у загримованих під культуртрегерів емісарів Кремля,
чия друкована продукція буквально затопила нашу землю. І ніхто у Верховній Раді
та в уряді не волає пробі. А якщо й волає, то (це враження схоже на
психологічний кошмар), зумисне грубо. Або з таким презирством на адресу Росії і
її культури, котре не має нічого спільного з цивілізованим відстоюванням прав
на розвиток культури власної.

Чи можна при цьому довіряти
представникам національних меншин, які позахоплювали (за російський,
здебільшого, кошт) у видавничій справі все, що могли проковтнути, проте дарують
мізерні тиражі чогось аборигенного і нам грішним? Ні, тільки бити по їхній
кишені штрафами у розмірах, які з нашого ринку їх виженуть навіть за умови, що
вони друкують (а чому саме на наших виробничих потужностях?) для закордону. До
того ж це брехня; російськомовного читва до нас завозиться устократ більше, ніж
від нас вивозиться. А про газети та глянцевий усілякий непотріб й говорити
боляче: він духовно стерилізує молодь, вигортає рештки українства зі старших і
повертає їх у малоросійство Сердюччиної проби. Йому (так, принаймні, вважали і
вважають засновники всіляких літературних конкурсів на кшталт «Коронації
слова») своє рішуче «ні» мала б сказати сама письменницька громада, але (і тут
я знову обіпруся на власний досвід) нею користуються для прикриття все того ж
конвенціалізму (всі премії або Жолдаку, або Матіос, або Кокотюсі). А чому,
приміром, не Ю.Бедрику чи Г.Пагутяк? Бо їх ніхто до участі в подібних конкурсах
не запрошує. Хіба (це стосується Ю.Бедрика) на роль розгрібача графоманського
валу. Далі за справу беруться Мушкетики, Жулинські, яким на стіл кладуть тільки
те, що влаштовує вишколених іміджмейкерів на кшталт відрахованих з числа
розпорядників «Коронації…», які впізнавані якимось побитом конверти з
професійними романами чи п’єсами кидали в корзину, навіть їх не розрізаючи.
Проте й це ще півбіди: рукописи переможців конкурсу рідко коли видаються або й
не видаються зовсім. Причина – брак (це вже прерогатива «Фоліо», «Піраміди» чи
«Факту») конкурентоздатної літературності, хоча поголовна відринутість
видавцями того, що ставало нагородженим, повинна чергову дирекцію «Коронації…»
автоматично анулювати. А тих, кого ця дирекція запрошувала на роль
різножанрових «голів», гнати в три шиї і назавжди про них забути. Проте цього
ніколи не робилося і не робиться, позаяк не годиться поважним шевченківським
лавреатам дорікати за творчу учорашність або й малограмотність. До того ж, це
вигідно шоу-бізнесу, у якого критерії свої: якомога голосніше булькнути,
нафуршетитися і побігти на інші подіуми. А література…     

До речі, а яка література? І нащо вона,
коли є майдан, телевізор, передвиборні і післявиборні бойовиська. Є балакучі
речники прем’єра, президента, посадові академіки й професори. Все довкола
продається і все купується. При тому за гроші, яких вистачило б на мільйон
україномовних книжок, трильйон україномовних газет, сотні книгарень, бібліотек,
чиї фонди мала б безупинно поповнювати система друку, що виключає графоманський
самоплив. Держава (якщо вона дивиться у завтра і зацікавлена в Україні) повинна
запровадити безпосереднє (окремою бюджетною графою) фінансування нею ж
створених літературних видавництв, куди слід повернути інститут попереднього
рецензування і цим вибити землю з-під ніг розважального читва. Яке повинно
самофінансуватися. Тоді як поезія, проза, драматургія й критика не повинні
нічого. Крім як бути собою. Модерними, якісними, природно європеїзованими, з
достатньою кількістю часописів та газет, де головною злобою дня буде чиясь
фахова стаття або високохудожня книга. Або багато статей. І багато книжок, чия
автура з Інститутом, для прикладу, літератури буде співіснувати так само, як з
державою – на принципах поваги того, що на повагу заслуговує.

Зайве, гадаю, повторюватися, що
розвитковою опорою усіх разом взятих мистецтв слугує на них попит,
передовіряння якого стихії старорежимності й неуцтва зменшує число свідомих
національної своєї приналежності громадян. Їх мали б плодити університети та
школи, але якщо в останніх навчатимуться розбратані з літературою малороси,
Україна матиме достатнє число інженерів або менеджерів, але втратить здатність
до самоідентифікації. А з тим і до спротиву віянням повсемісного глобалізму, не
здатного усереднити ні Пушкіна, ні Байрона, ні Шевченка. Вкупі, звісно, з
продовжувачами духовних їхніх зусиль, які разом з книгами творять і себе. І
свого співтворця – багатоликого й інтенційно багатомільйонного читача, що довів
своїм українотворчим доробком Франко і що повсемісно сьогодні нищить колись
уможливлена ним, але культурно не усамостійнена держава.

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!