Цей «тяжкий» і суперечливий Процюк

118

Днями Степан розповідав, що
якийсь бригадир у селі, де студенти були на сільськогосподарських роботах,
ніколи не вимовляв правильно його прізвище. Звертання до нього починалося з
одного й того ж ряду: Пасєка, Проців, Пророк… І на тому закінчувалося.
Направду,  далі йшов набір нетабуйованої
лексики…

Чому
Степанові згадалася студентська пригода? Бо в Літературному музеї Прикарпаття,
де разом із директором Володимиром Смирновим запланували Степанову ювілейну
виставку, директор мав необережність подати Процюкові не вичитаний
«Прес-реліз», де прізвище механічно було перекручене на Проців. «Проців – мій однокурсник. На заробітках. Грошей має
більше, аніж я. Я мусів це Вам сказати, бо інакше мене б розірвало»… Степанова
тирада тривала хвилин десять на різні лади.

Чи є ця ситуація якимось показником Степанового
характеру? І так, і ні. Степан був, є і залишається літературоцентричним, й
буває дуже різким до людей, далеких від літератури. Не завжди, правда.

Все це я говорю для того, аби кожен із нас навчився
сприймати людину такою, якою вона є. Тим більше, сприймати позитивно такого
непростого в спілкуванні письменника, яким є Степан Процюк.

Я визрів до того, що можу писати книгу про Степана
Процюка. Але поки що цього не роблю, тому що філологічна лінь мене стримує і
каже, що  маю  час. Насправді, не маю. Але це вже інша
байка.

Степан Процюк – один із найцікавіших і найсуперечливіших
українських письменників. Йому би народитися в часи Франкові-Грінченкові, – ми
мали б черговий взірець естетично-світоглядного служіння Україні з таким
знайомим і повторюваним на українських теренах драматичним, а то й  трагічним сюжетом.

Не виключено, що сьогодні часи не кращі, а, можливо, й в
чомусь гірші. І Степана чекає своя доля. Власне, Степан сам її скеровує. Тому
сподіватимемося на щасливе завершення цього шляху. Ну, майже щасливим, за
Степановим героєм Тесленком…

Степан працює викладачем української літератури в
університеті, але завжди підкреслює, що він – письменник, і може дозволити собі
говорити і думати вільно. Може, і говорить. Його не люблять, але терплять. Його
не читають – колеги по роботі, але шанують. Кон’юнктура – річ непояснима, а
літературна кон’юнктура сьогодні за Процюком. Навіть ті з молодих людей, які
пробують писати про нього, дратуються на себе і на Процюка, бо не можуть
зрозуміти, чому пишуть про автора, якого не завжди сприймають і не завжди
розуміють. А ще й  самі твори дратують.
Однак пишуть. Піддаються харизмі? Так, Степан є харизматичним письменником. Але
причина не тільки в цьому.

Уся справа в тому, що в кон’юнктуру Процюк не вірить.
Він працює, сиріч пише. Се один із найвпертіших і найпрацьовитіших літераторів.
Зі старшого покоління знаю такого – Роман Іваничук. Щось в’яже їх між собою. Ще
не сформував собі чітко, що саме в’яже, але вони близькі. Близькі духом,
близькі своїм літературоцентризмом, близькі своєю літературною відданістю і
шаленством.

Степан ніколи легко не писав. Він мені нагадує лісоруба.
Не того, що в пустелі, принаймні, не тільки в пустелі, але того, що тяжко
заробляє на хліб насущний.

Його поезія, проза, есеїстика  сильні енергетичною вірою автора в магію
Слова. Він є автором етичним. Він є україноцентричним письменником. Він є
тонким психологом і знавцем людських душ. Чимось він близький до російського
Достоєвського й до українського Винниченка. Але є дуже сучасним, актуальним і
проблемним автором.

З усього написаного Степаном, а це більше 20 книг
поетичних («На вістрі двох правд», «Апологетика на світанку»), прозових
(«Шибениця для ніжності», «Інфекція», «Жертвопринесення», «Тотем», «Руйнування
ляльки», «Троянда ритуального болю», «Маски опадають повільно», «Чорне яблуко»,
«Бийся головою до стіни»), есеїстики («Лицарі стилосу і кав’ярень»,
«Канатоходці», «Аналіз крові», «Тіні з’являються на світанку»),  у нього є 
декілька літературних історій, які, як на мене, вже є класичними, –
поетична книга «Апологетика на світанку», найперша повість «Vae victis» («Горе
переможеним»), повість «Бийся головою до стіни», вибрана есеїстика останніх
років. Це не означає, що більшість із написаного заляже на полицях бібліотек,
аби ніколи не бути перечитаними. Ні. Просто названі книги вже вирвалися за межі
часової інтерпретації, тоді як для інших ще треба буде часу для усвідомлення
їхньої естетичної і світоглядної ваги.

Я міг би говорити про вплив на Степановий світогляд й
естетику його батьків: батька Василя Михайловича (1931-2010) і мами Віри
Антонівни (1936-2008). Політичного в’язня радянської системи і вчительки
молодших класів. Про них сам Степан багато розповів у своїх есеях. Але цей вплив
беззаперечний. Він виразно виявляється у характері письменника, у світогляді, у
естетиці.

За Процюковими книгами будуть вивчати епоху. Добу
українського безчасся і позачасся. Причини і наслідки українських перемог і
поразок на межі тисячоліть. Бо Степан зосереджений на людині. На психології
людини. Зосереджений на тому, що не змінюється. Науково-технічний прогрес лише
увиразнює всю недосконалість або ж великість людини. Все зосереджено на людині.
Один вмирає як герой, захищаючи свої ідеали. Інший вбиває, плекаючи свої
інстинкти. Бо вся великість людини вимірюється її здатністю опиратися вродженим
інстинктам. У Процюка ця психологічна нута є домінуючою у прозі та есеїстиці.

Процюк є романтиком та ідеалістом. У сенсі християнської
віри в людину і в людське у ній. Себто, Процюк, безперечно, є одним із
найсуперечливіших християнських письменників. Бо християнська цивілізація дала
йому ту віру, до якої він щоразу проривається через власні сумніви і власне
невір’я.

Нарешті, Степан Процюк є просто письменником, який чітко
сформував свої світоглядні й естетичні принципи ще в поетичному досвіді
середини 90-х років минулого століття (вірш «Бог і Україна»), і через сумніви й
зневіру стверджує їх у своїй щоденній боротьбі за людину і людське. Насамперед,
у собі.

Така затятість характеру дозволяє мені говорити про
Степана Процюка не в контексті особистих симпатій чи антипатій, а в контексті
української літератури. І це не перебільшення. Се лише скромне розуміння тієї
культурної ваги, яку відіграє сей письменник у сучасному українському
літературному просторі. „Се письменник“. У
нинішньому варіанті така проста констатація звучить як визнання життєвого
вибору Степана Процюка. Не більше, але й не менше.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!