Того вечора у тюремному дворику Національного
музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (директор Руслан
Забілий) у Львові стояла тиша. І тоді, коли акцію «Ніч музеїв», присвячену
Міжнародному дню музеїв, відкривав Руслан Забілий, і тоді, коли перед
присутніми – переважно рано посивілими, а також – юними хлопцями та дівчатами –
виступала поетеса і науковець Ірина Калинець, політв’язень брежнєвських таборів
(1972-1981 рр.), голова Наглядової ради Музею «Тюрми на Лонцького», і член
Наглядової ради Музею Мейлах Шейхет.
Ірина Калинець говорила про те, що цивілізація виявилась з
двома обличчями, що у цих застінках гинули священики, молоді поети, митці. Тому
тут, у Музеї, «буде збиратися та правдива історія, щоб показати, яким незламним
є людський дух», тут «буде кожен пізнавати найосновніше: що варто пожертвувати
своїм життям для істини», адже «знову темрява нависає над нами». А Музей
існуватиме усупереч цій темряві.
Мейлах Шейхет висловив переконання, «що документальна
позиція тих злодіянь, які творились тут, буде завжди відкривати очі наступним
поколінням» – на землі, «яка не заслужила таких знущань». Музей є єдиний на
пострадянському просторі, в якому будуть засуджуватись совєтські концтабори,
буде «єдине місце в Східній Європі, де ми вільно можемо показати жахливе
обличчя комунізму, показати історію нищення людської моралі в кривавому ХХ
столітті».
І тут настав діалог двох поетів – Ігора Калинця та Ірини
Калинець, які в приміщенні «Тюрми на Лонцького», неподалік камер, до яких їх
запроторила комуністична система, читали свої вірші. Спочатку посадили Ірину
Калинець, відлучивши її від чоловіка і маленької дитини. Можна відчути той
душевний біль, який обійняв Ігора Калинця, знаючи, що його дружина карається в
тюрмі:
Пишу похапцем як-небудь і коли-небудь
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
завелика забаганка бути тільки віршувальником
завелика забаганка чекати довершеної фрази
адже ти не маєш можливості
у час перехресного допиту на таку розкіш
Ти можеш мовчати протестуючи
а я не можу дозволити собі на мовчанку
…
я не здатний
Твій голос викрасти із-за мурів
Поет Ігор Калинець пише, живучи в страшенному психологічному
напруженні, знаючи, що нічим не може помогти своїй замкненій у мурах тюрми
дружині:
година прогулянки по червоних маках
а по камінному дні де мусили б вирости маки
на костях зотлілих братів жертв не одного фашизму
година прогулянки не по росистій траві
де б могли залишитися чисті сліди
а коли б ти знала нині чиї
Шабатури яка може була перед Тобою
Осадчого Чорновола чи Геля які може опісля
їм вже знайомі з прогулянок 60-тих років
…
мури ті самі і тюрми ті самі
тільки небо на те воно вічно в надії
Ірина Калинець у цьому діалозі 2011-го, читаючи вірші з
тюремного 1972-го, метафорично відповідає своєму чоловікові – Ігорові Калинцю,
навіть якщо звертається не до Ігора конкретно, а до друзів-співв’язнів – В.
Чорновола чи В. Стуса.
Слухаючи ці слова Ірини Калинець, згадуючи слова Ігора
Калинця, мені здавалось, що відчинені двері камер, у яких багато літ тому вони
перебували як в’язні, – нині відчинені у вічність. Через згадки «у вчора». Бо є
і дім, і сім’я, і вечеря. Є і Батьківщина. Так, «через діяльність ворожих
структур українці і далі залишаються на маргінесі… Але винні в тому самі
українці, які дуже піддаються на демагогію, що все збудуємо, – справедливо
зауважувала Ірина Калинець в моєму з нею інтерв’ю у вересні минулого року. – Я
вважаю, що молода українська еліта мала би об’єднатися для спільної праці. Щоб
заявити своє «Я». Україна того варта».
І я вірю, що об’єднається. Про це, зокрема, свідчили
зосереджені обличчя молодих, які уважно слухали Слово, мовлене до них Іриною та
Ігорем Калинцями з сімдесятих років. І час від часу поглядали на відчинені
двері камер. Камер зотлілого світу. На двері у світ широкий – український,
державотворчий. Націєтворчий.