Це я, Едічка

155

М.Загребельний, Едуард Лимонов. Харків, «Фоліо», 2010. – 153 с.

 

Харківське видавництво «Фоліо» підготувало й видало черговий том у
популярній серії «Знамениті українці». Книжку «Едуард Лимонов», яка з огляду на
постать її «героя» могла б претендувати ще й на включення до неіснуючої поки що
серії «Відомі харків’яни», написав Михайло Загребельний.

Серію «Знамениті українці» задумано як галерею портретів видатних постатей
минулого та сучасності, починаючи з доби Київської Русі.Дотепер з»явилося
друком вже понад півсотні книжок. Тут і київські князі (Ярослав Мудрий,
Володимир Мономах, Володимир Великий), і державні та політичні діячі різних
часів (Данило Галицький, Іван Мазепа, Павло Скоропадський та ін.), і письменники
та мислителі різних періодів української історії (Григорій Сковорода, Тарас
Шевченко, Микола Гоголь, Микола Бердяєв, Володимир Винниченко та ін.), і
спортсмени, діячі культури, митці, вчені ХХ ст. (Микола Амосов, Володимир
Вернадський, Леонід Утьосов, Євген та Борис Патони, Олег Блохін та ін.), і,
нарешті, «зірки» сучасного українського політичного життя (Юлія Тимошенко,
Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Леонід Черновецький та ін.).

Уже самий факт включення автора бестселера «Это я, Эдичка» до когорти
українських корифеїв дискусійний, здатний викликати полеміку. Ба навіть у самій
книжці  чорним по білому написано:
«російський письменник». І заперечувати це навряд чи доцільно. Хоча, з іншого
боку, не можна відкидати й того безумовного факту, що цей російський письменник
має стосунок до України, пов’язаний з нею, причетний до неї. Як на мене, то
слушніше було б користуватися формулою, запропонованою не так давно фахівцями
одного російського академічного Інституту: «постать подвійної приналежності».

Зв’язок Савенка-Лимонова з Україною ґрунтується на «харківському» періоді
його життя. Це природно і логічно. Тут жодних дискусій не може й не мало би
бути, настільки такий погляд зрозумілий і коректний. Коли це так, то
письменника варто було б зараховувати до того підрозділу списку видатних синів
і дочок України, в якому зібрано радянських українців, тих, хто виріс і прожив
більшу чи меншу частину свого життя в країні під назвою «СРСР» з усіма
наслідками, які з цього випливають. Мені особисто це уточнення видається принципово
важливим одразу з кількох міркувань. Воно, зокрема, пояснює, чому Лимонов не
протиставляє Україну Росії, не бачить різниці у ситуації в цих двох державах,
вважаючи ганебно незадовільною й ту, й іншу.

«Знамениті українці» мали б за визначенням бути українськими патріотами.
Вони мали б любити й шанувати Україну та, ясна річ, мали б користуватися
пошаною з її боку. Лимонова віднести до шанованих в Україні людей важко. Його
нинішні стосунки з незалежною Україною не кращі, ніж колишні відносини з СРСР,
а ступінь його неприйняття українською владою дорівнює ступеню тієї алергії,
яку виявляв щодо нього радянський режим.       

Текст написано або, точніше, змонтовано з усього того, що потрапило на очі,
рукою вправного, досвідченого майстра. За всієї позірної простоти й навіть
деякої спрощеності наративну модель книги аж ніяк не можна назвати банальною.
Зовсім навпаки, вона різнопланова, багаторівнева і дуже сучасна і за
формальними ознаками, і за змістом. Це – багатоголосся, яке виникає стихійно й
так само стихійно-ситу­ативно набуває якогось особливого змісту, суцільний
масив різних голосів, практично позбавлений маркування кожного окремого
«голосу». Ці «голоси» співіснують й у рамках окремих розділів, і в одному й
тому абзаці чи навіть реченні, зливаючись в одне ціле й утворюючи безперервний
ланцюг звучання особливої природи.

Різноголосся в інтерпретації М.Загребельного дуже представницьке,
всеохоплююче. Тут і голос самого автора, і голос його головного персонажа, і
голоси колег-літераторів героя, а також літературних критиків, і голоси його
політичних соратників або опонентів, і матері, і друзів та ін. Відсутні чомусь
лише голоси жінок, яких кохав він і які кохали його. Ступінь участі «голосу»
Е.Лимонова при цьому настільки значна, що він мав би претендувати на спів­авторство.
Його думки і висловлювання у вигляді цитат з різних творів і виступів
представлені вагомо за обсягом, якісно й гармонійно за змістом.

Окремо варто сказати про «голос» автора. Він ніби за кадром, не привертає
до себе зайвої уваги і віддає місце на авансцені героєві, тобто Е.Лимонову.
Часто-густо він лише позначає наявність власного «голосу» і власної точки зору,
даючи зрозуміти, що теж щось знає про ті чи інші події  чи явища, але не розкриваючи ані суті, ані
деталей цього свого знання. М.Загребельний ніби пропонує читачеві таку собі
інтелектуальну гру: здогадайся, мовляв, сам, про що йде мова і що мається на
увазі. Sapienti sat!

«Всех ипостасей этого человека не перечесть», – слушно зазначається в
анотації (крім тих, що перераховано в ній, варто було б згадати ще й такі, як:
юний максималіст, шукач власного місця в житті, дисидент,  «чужий серед своїх» для російської еміграції,
«Блажений Августин наших днів»). Відтак природно, що Лимонов постає зі сторінок
«портрету» М.Загребельного не лише як письменник, а й як політичний діяч. В
якийсь момент складається враження, що політик затуляє письменника, відтісняючи
його на другий план. Обставинам політичної боротьби Лимонова, зокрема його
оцінкам політичної ситуації в Росії та діяльності його Націонал-большевистської
партії, приділено чимало уваги.

Автор невимушено й ненав’язливо запрошує читача подивитися на світ очима
свого героя, не приховуючи при цьому, що багато в чому поділяє його погляди й
оцінки, співчуває йому, а не його опонентам, у тому числі й тим, які забороняли
в’їзд в Україну як «неблагонадійному». «Запрошує» у цьому випадку, мабуть, не
зовсім точне слово. М.Загребельний не запрошує читача, а провокує його хоча б
на мить перетворитися на бунтівного Едичку, якось непомітно для нього «підключає»
його свідомість напряму до свідомості людини, яка раз і назавжди відмовилася
жити «овочевим життям», яка мріяла стати письменником, але не «членом Спілки
письменників СРСР» і ні в якому разі не «продавцем слів» на «кафедрі брехні»,
яка перетворилася на ізгоя та «блудного сина» для всіх просторів і середовищ,
яка, зрештою, кинула виклик усім системам, вирішивши йти до кінця й не
відступивши від цього рішення.

Юний Едуард Савенко, а згодом молодий Савенко-Лимонов органічно не сприймав
радянську систему через її руйнівну суть і антигуманність. Великим
розчаруванням і таким самим рішучим неприйняттям завершилося і знайомство
Лимонова із системою західною, нібито альтернативною радянській, але, на його
думку, такою, яка  нічим не відрізняється
по суті. Що ж до тих новітніх з огляду на час їхнього існування різновидів тієї
ж таки «антисистеми», які він, повернувшись на Батьківщину, побачив у Росії та
в Україні, то вони не викликали у нього нічого, крім огиди й зневаги.

Спроби відшукати спільний знаменник, здатний об’єднати всі численні
«іпостасі» Едуарда Лимонова в єдине ціле, виявлялися, як правило, марними.
Прочитавши опус М.Загребельного, починаєш розуміти, що такий спільний знаменник
все-таки існує, і його слід шукати у приналежності автора  «Книги мертвих» до розряду борців, до того ж,
борців особливого типу.

Лимонов – системний борець проти Системи. Не проти окремих її недоліків та
негараздів, а проти неї як такої. Його мета не зводиться до того, щоб,
виправивши недоліки, удосконалити Систему. Його мета – раз і назавжди
зруйнувати її. Саме в цьому полягає особлива небезпека і його самого, і таких,
як він, для Системи. Подібного Система не прощає нікому.

Для українців книжка є ще цікавішою, бо вона якоюсь мірою зачіпає й таку
актуальну, пекучу тему нашої історії, як «помаранчева революція» та
«помаранчевий» період влади. Це відбувається на рівні формальної логіки,
практично незалежно від волі автора. Літературний псевдонім «Лимонов»
включається ще до одного контекстуального простору, повертається до читача ще одним
боком, співвідносячись на основі зіставлення: «лимон – апельсин», – з усім, що
так чи інакше пов’язане з «помаранчевими» подіями.

Погляд на «лимонне» життя особистості якось непомітно доповнюється поглядом
на «лимонний» колір політичного прапору. Виявляється, що він, незважаючи на
генетичну близькість лимона до апельсина у рослинному світі, не має жодного
відношення до політичного «оранжизму».

Лейтмотивом ставлення Е.Лимонова до України стає відповідь С.Параджанова на
запитання: «Каким вам видится будущее Украины? – «Никаким не видится…».

Попередні українські режими зробили майже все можливе й неможливе для того,
щоб перетворити Лимонова на ворога України. Він, проте, ставати ворогом країни,
до якої належить милий його серцю Харків, не хотів і не став. Залишаючись
вірним своїм поглядам та переконанням і усвідомлюючи, що Україні, так само, як
Росії, в її нинішньому стані для виходу з глибокої системної кризи потрібні не
так економісти, правники чи менеджери, як психіатри, – Лимонов пропонує власні
варіанти пошуку шляхів виходу з глухого кута. Що ці варіанти собою являють і
якою могла б бути ціна їхньої реалізації, стає зрозуміліше після прочитання
рецензованої книжки.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!