… Це навіть не мова і не зовсім ментальність

88

Це триває вже шість років і нарешті починає мені подобатися.
Хоча почуваюся таким собі перекотиполем. Минає тиждень, максимум два після
чергового повернення, і ось я знову навпомацки у досвітній темряві (світло не
вмикаю, щоб не розбудити дружину) пакую у наплічник необхідний мінімум речей,
викурюю на кухні цигарку з кавою і виходжу в ранковий морок, де на мене вже
чекає робоче авто. Знову дорога, знову Україна. Можна поїхати туди, де вже бував
не раз, і все знаєш, а можна вибрати на карті якусь нову, непізнану точку.
Таких, правда, залишилося мало. Я пам’ятаю кожну вибоїну на кожній трасі, моє
тіло запам’ятало ці завжди жахливі дороги аж так, що іноді підстрибує само –
навіть там, де чергову яму встигли залатати. У мене скоро буде геморой від
тебе, Україно.

 

ДОРОГА

Ця нескінченна мандрівка почалася більше ніж сім років тому,
9 березня 2004 року. Я працював заступником редактора у одній
івано-франківській газеті. 25 років у рідному місті – наче на підписці про
невиїзд. Я народився в Галичині, але не був стовідсотковим галичанином. Мої дід
і баба по материній лінії походять з села Дубівці, що поруч із самим Галичем. А
от географія татової генеалогії значно складніша. Сам він народився в Олександрії
(у тій, що в Кіровоградській області). Його мама родом з Черкащини, а батько –
з Донеччини. Дідова мама – з Сумщини, а про прадіда Івана Криштопу знаю лише
те, що у Другу світову війну він зник без вісти під Харковом. Галичина
передбачає осілість, Схід – батькова складова моїх ген – закликає до кочового
способу життя. 9 березня 2004 року Схід у мені взяв гору над Галичиною.
Редакція саме відзначала Міжнародний день солідарності трудящих жінок – із
неминучою артилерією пляшок на столах, коли пролунав дзвінок. Телефонували з
Києва, з 5 каналу телебачення; Володимир Ар’єв сказав, що починає проект
журналістських розслідувань, збирає команду. Якщо я маю бажання, то через день
можемо зустрітися в Києві і обговорити подробиці. Ще три дні потому я уже їхав у
потязі Івано-Франківськ – Київ із трудовою книжкою, комп’ютером, ковдрою і
подушкою. Квиток був в один кінець. Ще за два тижні я вперше прокинувся
удосвіта, спакував у наплічник речі, викурив на кухні цигарку з кавою і вийшов
надвір, куди якраз під’їхало робоче авто. З того часу я не можу зупинитися.
Мені інколи пропонували змінити роботу на, можливо, спокійнішу і більш
оплачувану, яка не потребувала б цих постійних поїздок, але я щоразу залишався.
Хоча постійно скаржився на життя на колесах, у результаті не міг від нього
відмовитися. Спочатку я їздив винятково на Південь і Схід. У одноманітний
безкрайній степ, відкритий для вітрів з Росії. Так я добрався до межі, до
східного кордону. І от, коли я вперше стояв там, на межі, одна нога ще тут,
інша вже там, коли я нарешті переконався, що Росія таки існує, що це не міф, і
не велетенська пустеля, що з кордоном України світ не закінчується, ліва моя
нога – та, що за межею – не зникла, як думалося до того, а твердо стояла на
такій же, як і по цей бік, землі, саме тоді і саме там, однією ногою в Росії, я
раптом усвідомив, що Україна – це не лише пляма на політичній мапі світу,
переважно чомусь зеленого кольору. Україна – це зовсім не те, що ми, українці,
а тим більше чужинці, про неї думаємо, не те, що показує телебачення і пишуть
газети, це не те, що за прикордонними стовпчиками, ровами, колючим дротом, і не
те, що кажуть наші політики. Це навіть не мова і не зовсім ментальність, як
намагалися мене переконати російськомовні українці на Сході. Щось інше,
невловиме, якась окрема антропологія – знову ж таки різна на Сході, Заході чи
біля Дніпра, форми обличчя, акцент, окремі слова.

Іншого разу я так само стояв на кордоні західному, у горах,
біля Марамороського хребта. Одна нога тут, інша там. Безвізовий режим з ЄС для
однієї ноги. Вітер дув із Заходу, з Європи, я вдихав те повітря на повні
легені, намагаючись розрізнити запах справжньої Європи, її свободи і цінностей,
але нічого не вдавалося. Все одно ці потоки повітря мали зупинитися за кілька
кілометрів – на Чорногірському хребті. Чорногора – як Велика Українська Стіна,
яка відділяє нас від Європи…

 Де ж Україна
починається і де вона закінчується? Хто вона, і хто, отже, я такий? Чи
пов’язана моя національна тожсамість з тією країною, що з’явилася на політичних
мапах світу 20 років тому і позначається там здебільшого зеленим кольором? Чи
існує щось інше – те, що об’єднує моїх дідів і прадідів з Галичини та Донбасу,
Сумщини і Черкас? Навряд чи можна зрозуміти це за сім років мандрів. Те, що я
спробую розповісти читачеві в наступних числах газети, – швидше такий собі
нечіткий портрет України в молодості; та й звідки взятися чіткості в тому, що
безперервно хаотично змінюється? – приїжджаючи з часом вдруге в одне і те ж
місто, можеш не впізнати його.

Це – непевні мазки по карті. Це, вибачте за пафос, – пошук
самого себе і свого народу.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!