«…Це ім’я і ця велика душа завжди були зі мною і в мені…»

169

Міркуючи
над сутністю літературного процесу початку ХХІ віку, роздумуючи над питанням
про роль митця в суспільстві, зокрема генія як такого, І.Жиленко апелює до
думки Б.Пастернака, який у розвідці про творчість Рільке подає, так би мовити,
своє культурологічне тлумачення лексеми «геній»: «Геній є не що інше, як
найрідкісніший і найбільший представник породи звичайних пересічних людей часу,
її безсмертне виявлення. Геній ближчий до звичайної людини, рідніший їй, ніж
різновиди людей надзвичайних, які складають юрму білялітературної богеми».
Цілковито сприймаючи оці думки Б.Пастернака, І.Жиленко припасовує їх саме до
Тараса Шевченка, якого справедливо зараховує до «найбільших геніїв світу».

До
спадщини Т.Шевченка І.Жиленко апелювала дуже часто. Так, наприклад, коли у
листах до В.Дрозда обговорювалася проблема взаємозв’язку літератури і народної
творчості, вона називала взірцем такого унікального й природного поєднання і
взаємозв’язку саме твори Т.Шевченка. На її думку, ця унікальність спричинена й
тим, що, окрім вродженого таланту, письменник повинен мати ще й «виболілу до
дна душу за свій упосліджений народ, як у Шевченка. А отака душа, на жаль,  рідкісніша за літературний талант». Без такої
душі, вважає І.Жиленко, «індивідуальний талант не встигне вигулькнути з маси
народної, як поспішає у велику метрополію і стає класиком російської
літератури». І.Жиленко з сумом констатує, що український і єврейський народи,
на жаль, «найбільш «падкі» на зрадництво», яке безкомпромісно засуджував
Т.Шевченко.

Т.Шевченко
фігурує й у вісімнадцятому розділі другої книги спогадів І.Жиленко з образною
назвою «Цвітіння сивини». Творився цей розділ тоді, коли авторці виповнилося  вже 62 роки. І.Жиленко зізнається, що писалось
у ту пору якось особливо, «не так, як завжди», і «треба було мені зістаритися,
щоб зрозуміти, нарешті, що таке поезія і як потрібно її писати». Вона не
сприймала «ребуси  модернових поетів»,
їхню «претензійну гру в обраність, амікошонство і епатаж», оскільки розуміла,
що «поезія – це невимовне, невловиме чаклунство, життєва сила, яка наповнює
слово світлом і простором». До такого розуміння сутності поезії привів її саме
Т.Шевченко, бо «якось у пору цвітіння дерев, милуючись квітучим вишняком», вона
«раптом почала промовляти вірш Шевченка «Садок вишневий коло хати…». І аж
задихнулась від свіжості, пронизливого світла і велетенського огрому світу
Божого, захованого в тих простих рядочках. Я мовби вперше «побачила» цей
геніальний твір. Це саме те слово, яке сотворяє світ. […] Не буває ні поезії
«для народу», ні «елітарної» поезії. Є тільки ПОЕЗІЯ. Вона або є, або її немає.
[…] Поезія – це дихання Всесвіту. Як і Музика». Бо й справді, Шевченкове слово
наповнює наші серця отим потужним «світлом і простором», отою таїною музики
людської душі, адже тільки такі святі люди, наголошує І.Жиленко, як Шевченко,
Бах, Рафаель, «виправдовують існування людини на Землі».

Згадуючи,
як  небайдуже ставився В.Дрозд до
музейної справи, зокрема до створення музею трипільської культури, І.Жиленко
оповідає, що добровільно погодилася на те, аби її рідний муж «оголив стіни,
віддавши до музею мало не всі ікони, картини примітивного малярства, вироби з
дерева, рушники тощо». Однак розпрощатись із «лубочним Шевченком», купленим
свого часу в Києві на Сінному базарі, вона не змогла, а на чоловікове  звинувачення у міщанстві «послала його туди,
куди завжди посилаю і куди він звик відправлятися». Таку свою «агресивність»  витлумачує сама ж І.Жиленко: вона  бажала «бачити довкола себе щось гарне, аби й
собі творити красу». Саме Шевченко, а тим більше «лубочний», дарував  І.Жиленко оту красу, будив у її душі щось
величне і світле, випромінював найбільший заряд добра й любові для її
творчості, за яку була удостоєна найвищої нагороди – Державної премії України
його імені у 1996 році. Про цей щасливий момент свого життя І.Жиленко, до речі,
пише досить скупо, полишивши читачеві лише спогад про «…суперечку зі Славком
Чорноволом (в кулуарах Опери після вручення нам Шевченківських премій): на якій
стороні грудей слід носити лауреатський значок із зображенням Шевченка. Славко
твердитиме, що – на правій, аби Шевченків профіль був обернений до серця. А я
сміятимусь: «Славку, ти подумай своєю головою. Яка радість Шевченкові дивитися
на мою другу старіючу цицю? Хай дивиться на світ Божий, де стільки гарних
молодих дівчат».

Таке
жартівливе ставлення до Шевченка ніяк не означало переступу   отої святості поетового слова, яку, тобто
святість, вона незрадливо берегла у своїй душі упродовж життя. Відповідно до
набутої житейської мудрості і поезія Шевченка, і ставлення до нього як до
людини й митця  набувало в І.Жиленко
нових барв, нового прочитання й розуміння, нового сприйняття. Так, на початку
2000 року І.Жиленко відвідала виставку художника Веніаміна Кушніра, яка
проходила в Політехнічному інституті. Його картини вражали «своєрідністю,
витонченістю, глибинністю і печаллю», якої не було у художника в роки їхньої
«буремної молодості», тобто в 60-і роки ХХ століття. Та найбільше, зауважує
І.Жиленко, «приголомшив портрет Шевченка: біле вбрання, майже біблійне – аж до
босих ніг. У безсило опущеній руці – присохле, благеньке гронце калини. І очі!
Неймовірні! Очі самого Веніаміна (я їх добре пам’ятаю) – такі нестерпно-стражденні,
розгублено-дитячі. Аж докірливі (мовляв, Господи, чому ти поклав цю ношу саме
на мене?). Горло перехопило». І далі вона слушно зауважує, що лише «час
витончує душі людські», й на підтвердження висловленого згадує мозаїку Опанаса
Заливахи «Тарас Шевченко», створену в 60-х роках,  яка «аж волала гнівними багряно-чорними
кольорами: «Чи буде суд? Чи буде кара? …». То був наш, земний, Шевченко.
Побратим по боротьбі», якому, до речі, духовна посестра І.Жиленко Михайлина
Коцюбинська готова була б, як й І.Світличному, носити передачі в тюрму. З
картини В.Кушніра він поставав «уже позамежним і всесвітнім, мов Христос: і в
ногах, на звитку, слова: «І мертвим, і живим, і ненарожденним…». Це вже щось –
згори, звідти…». 

  У родині М. Коцюбинської, як свідчать її «Книга
споминів» ,  слово Поета звучало завжди,
адже це був улюблений письменник її матері Катерини Яківни Бедризової, що
походила з родини кримських вірмен. Особливу насолоду Катерині Яківні дарувало
читання «Щоденників» Т.Шевченка. Саме з матір’ю шкільна золота медалістка,
здавши документи на українське відділення 
філологічного факультету Київського університету, вирушила пароплавом у
серпні 1949 року до Канева: «Це була, – згадує М.Коцюбинська, – моя перша
«особиста» зустріч із Шевченком. У книзі вражень відвідувачів я залишила запис
– юнацьку клятву вірности Шевченкові й рідній культурі». Вірність і
Шевченкові,  і даній клятві  служити рідній культурі М.Коцюбинська берегла
до останку своїх днів, ніколи й ні за яких обставин життя не зрадила дану там,
у Каневі, обітницю.

Ще
в студентські роки М. Коцюбинська бере активну участь у роботі об’єднаної
студентської наукової конференції Київського, Тбіліського й Ленінградського
університетів у Ленінграді, де виступає з доповіддю про російські повісті
Т.Шевченка. Згодом допомагає в організації ювілейного вечора Т.Шевченка у
Жовтневому палаці за сценарієм Є. Сверстюка, захоплено відгукується про його ж
лекцію про Т.Шевченка, прочитану в Художньому інституті.

Як
член товариства «Знання» М.Коцюбинська мандрує до Таллінна (1961) та Баку
(1964), де виступає на офіційних вечорах з нагоди   ювілейних дат Шевченка. Окрім того, у тих
містах, наголошує мемуаристка,  «заявок…
було чимало, іноді випадало навіть по дві лекції на день». У «Книзі споминів»
М.Коцюбинська розкриває «секрети» своїх успішних виступів перед іншомовною
публікою у школах, бібліотеках, робітничих гуртожитках та на підприємствах. А
суть «секретів» полягала у тому, що лектор «намагалася розповідати просто й
задушевно, ненав’язливо», водночас «твердо» показуючи «велич українського генія
і його значення для самосвідомости народу».

У
Баку М. Коцюбинській довелося виступати 
під час обідньої перерви на швейній фабриці й, зрозуміло, що радянські
«робітниці слухали, жуючи свої бутерброди». Та сталося непередбачуване: одна із
них попросила прочитати весь текст поеми Т.Шевченка «Катерина». І далі
М.Коцюбинська описує магічну дію Шевченкового слова на багатонаціональну
аудиторію: «Я розкрила «Кобзар» і виконала їхнє прохання  (читала в оригіналі). Жінки уважно слухали,
дехто витирав сльози». У столиці Азербайджану, пригадує вона, трапилася з нею й
інша кумедна пригода: її запросили виступити з лекцією про Шевченка у клубі
пожежників під час перезміни робітників, яка, зазвичай, відбувалася о 8-ій
годині ранку. На неабиякий подив М.Коцюбинської та інших постояльців готелю
лектора до цього клубу було доставлено пожежною машиною. Та найцікавіше
М.Коцюбинську очікувало попереду: «Авдиторія виявилася багатонаціональною і
напрочуд пильною – один із присутніх навіть процитував  аналогічні шевченкові рядки з патріотичної
поезії Махтумкулі». А насамкінець до неї  
«…підійшов, – з особливою теплотою згадує М.Коцюбинська, – старий
чоловік-азербайжанець: «Батько-мати  є? –
Ні. – Сестра-брат є? – Ні. – Будеш мені сестра…».  Саме там вона познайомилася з іранськими
емігрантами-комуністами (о, іронія долі!), один із яких «з усією душею
відгукнувся на Шевченкове «Мені тринадцятий минало» й мріяв, як колись
Шевченко, бути похованим на своїй батьківщині, у рідному Ширазі, а в листах до
М.Коцюбинської називав її «Михайлина-ханум».

Виступ
М.Коцюбинської у Баку 1964 року на урочистому вечорі транслювався по
республіканському радіо. Зрозуміло, що таку нагоду для зміцнення «дружби
народів» вона використала сповна й вдалася до хитрого, але далекоглядного
маневру, який увінчався небувалим тріумфом не лише для лектора, а й для  утвердження величі Т.Шевченка: «Я сказала
тоді, – згадує вона, – що загалом ювілейну дату краще відзначати вдома, але я
тут почуваю себе як удома, бо поет, який написав «Кавказ», не може бути чужим
народам Кавказу. І темпераментно прочитала напам’ять в оригіналі великий уривок
з поеми. Що тут зчинилося! Всі повставали зі своїх місць, щось кричали: «Слава
Україні!» – переклали мені. Після закінчення вечора голова товариства «Знання»
доручив своєму заступникові провести мене до готелю, аж до дверей номеру – «щоб
не вкрали»… У зв’язку із цим спогадом М.Коцюбинської, у жилах якої текла
вірменська кров, перед нами зримо постає незабутній і водночас печально-сумний
епізод в історії Революції Гідності на Майдані 2014 року, коли українець
вірменського походження Сергій Нігоян незадовго до загибелі так проникливо і з
великою любов’ю, як свого часу М.Коцюбинська у Баку, читав уривки із
Шевченкового «Кавказу». На жаль, ця перша смерть розпочала трагічний відлік
Героїв Небесної Сотні, які, без сумніву, йшли на вірну смерть за свободу
України, натхнені ідеями геніального Шевченка, портрети якого прикрашали
бунтівний Євромайдан.   

Новаторськими
за своїм змістом були й розвідки М. Коцюбинської про Кобзаря, творчість якого
розпочала серйозно вивчати ще будучи студенткою Київського університету імені
Тараса Шевченка. Так, зокрема, на п’ятому курсі вона блискуче виступила з
доповіддю про переклади Тараса Шевченка на англійську мову на Шевченківській
конференції, яку проводив Інститут літератури АН України. «На той час, – згадує
Михайлина Коцюбинська, – це була нова, недосліджена тема», а її виступ «мав
великий успіх», після якого «вічно екзальтований Дмитро Косарик … кинувся до
трибуни, вирвав з вазона квітучу примулу й урочисто вручив мені…». Працюючи над
кандидатською дисертацією про поетику Т.Шевченка і український романтизм,
зізнається М.Коцюбинська, вона відкрила для себе «…цілі поклади невідомого… з
історії української – і не лише української – літератури й уперше
по-справжньому осмислила її, і, зокрема, Шевченка, у світовому контексті».
Згодом цей науковий досвід стане солідним підґрунтям  її 
планової роботи про поетику Т.Шевченка, яку успішно завершила ще 1966
року. Однак «одіозність прізвища» авторки, тобто її приналежність до
«інакомислячих» інтелігентів того часу та через «оглуплювання тексту» рукопису
рецензентами Н.Крутіковою та П.Колесником монографія «Етюди про поетику
Шевченка» побачила світ лише в 1990 році. Отож, заборона на справді наукове
шевченкознавство   М.Коцюбинської тривала
майже 24 роки, хоча її статті, опубліковані в тогочасній радянській періодиці,
мали неабиякий успіх поза Україною. Так, наприклад, авторитетний канадський
шевченкознавець Ю.Луцький в одному з листів до М.Коцюбинської зізнавався, що
вона «як дуже цікавий критик Шевченка» була «першою», що писала про поетику
Шевченка «… так, що я міг Вас читати серед радянської сірятини».

Про
глибоке знання М.Коцюбинською творчості Т.Шевченка та тонке відчуття нею його
поетичного слова свідчить й інший цікавий епізод з її талліннських мандрів,
докладно описаних у «Книзі споминів». Після урочистої частини на вечорі
читалися вірші Шевченка в перекладі на естонську мову. Викладач Талліннського
університету, який супроводжував київську гостю, запропонував їй «…
вгадати  за перекладом оригінал. І я
вгадала – за неповторною живою інтонацією – «Минають дні…».  М.Коцюбинська справедливо стверджує, що якраз
ота велика сила Шевченкового слова, ота «жива» його інтонація потужно впливала на
слухачів і «ламала» усталені етнічні канони: «Незважаючи на відому балтійську
стриманість, і моє слово, і концерт сприймали дуже тепло, а після всього до
мене за кулісами підійшов літній естонець, узяв мою руку у свої і задумливо
сказав: «Тепер я знаю, як  українці
люблять свого поета».

У
тому, що і в Баку, і в Таллінні публіка так тепло й сердечно сприймала
Шевченкове слово, неабияка заслуга й М.Коцюбинської, адже для неї геніальний
український Поет, перш за все, був найвищим мірилом Правди, Добра і Справедливості.
У «Книзі споминів» авторка розповідає про «пам’ятну розмову» із відомим
радянським шевченкознавцем Є.Кирилюком напередодні  виключення її з лав комуністичної партії. На
вимогу М.Шамоти М.Коцюбинську перевели з відділу теорії літератури у відділ
шевченкознавства, аби вона «не плямувала його ідеологічної чистоти». Є.Кирилюк,
завідувач відділу шевченкознавства, був людиною доброю, однак «полохливою»,
знав Михайлину ще з дитинства, щиро переживав і хотів уберегти її від «гріха»:
«Завівши мене в якийсь куток, де нас не могли підслухати, він розповів, як під
час чергової  кампанії боротьби з
українським буржуазним націоналізмом він каявся на всіх можливих рівнях, аж
доки десь угорі не розібралися й не відкинули звинувачень». Зрозуміло, що таку
тактику поведінки М.Коцюбинська категорично не сприймала, та й, зрештою, в чому
вона мала каятись! Для неї абсолютно було неприйнятим те, що  Є.Кирилюк, навіть маючи на меті такі
«благородні» наміри щодо її подальшої долі, упродовж життя вивчав творчість
Т.Шевченка, а в «житті поводився так не по-шевченківськи», так і не збагнувши
головної й визначальної лінії життя Поета – непримиренність із неправдою, зі
злом, з малістю людського духу. М.Коцюбинська була глибоко переконана в тому,
що якби Шевченко жив у той час, то він би однозначно був не з Є.Кирилюком  на вченій раді, а «із Світличним у камері», і
вона б носила у тюрму і Шевченкові, і Світличному  передачі … На цьому розмова урвалася».
Власне, цей епізод спогадів М.Коцюбинської глибоко розкриває найвищий вияв «етичного
ідеалізму»,  «другим полюсом якого
неодмінно виступає обов’язок», коли йшлося про поняття офірності, що було
притаманне М.Коцюбинській, Є.Сверстюкові й загалом усім шістдесятникам, про що  слушно зауважує Л.Тарнашинська.

Листи,
щоденники, спогади, художні твори й картини, наукові шевченкознавчі
розвідки  шістдесятників проливають
світло на таїну, так би мовити, їхнього «першого причастя» словом Т.Шевченка.
Отож, якщо вести мову про екзистенційний вибір шістдесятників між своїм і
чужим, що агресивно насаджувалося в часи радянської тоталітарної системи (на
жаль, цей процес триває й досі), то для Ірини Жиленко, Михайлини Коцюбинської
та їхніх друзів у цьому виборі надзвичайно важливу роль відіграла саме
творчість Тараса Шевченка, страдницьке, але водночас величне життя їхнього
«побратима по боротьбі».

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!