Драма
екзистенційного вибору між чужим і своїм, між двома культурами в собі самому,
коли одна із них тлумить іншу, супроводжувала, на жаль, багатьох українців.
Згадаймо М.Гоголя, Є.Гребінку, М.Костомарова та ін., для яких Петербург був тим
містом, у якому вони несли страшний тягар роздвоєння душі. Як слушно зауважує
Оксана Забужко, в «горнилі цієї драми відбувалося становлення нашої
національної інтелігенції», серед якої Т.Шевченко був «першим інтелігентом,
…що виразно усвідомлює репрезентативність своєї діяльності щодо окремої й
самодостатньої національної спільноти».
У свою чергу Галина Тарасюк небезпідставно наголошує на тому, що для
творчої інтелігенції не лише України, а й царської Росії Т.Шевченко став «…її
неофіційним лідером і …символом боротьби прогресивних сил за економічні реформи
в Росії, скасування кріпосного права та громадянську свободу», і саме українця
в особі нашого Кобзаря прогресивна Росія проголосила «своїм найвищим моральним
авторитетом».
Можна
впевнено стверджувати, що й для українських шістдесятників Т.Шевченко був саме
такою особистістю. Сповідуючи його ідеї, тогочасна національно свідома
інтелігенція у страшні роки радянського режиму рятувала нашу мову, культуру,
літературу від повзучої русифікації, вважаючи це національним лихом для
України. Для шістдесятників Т.Шевченко – взірець служіння рідному народові, яке, служіння, також стало для них сенсом їхнього життя.
Підтвердженням тому є спогади Ірини Жиленко, Світлани Кириченко, Михайлини
Коцюбинської, М.Плахотнюка, І.Дзюби, В.Шевчука, Б.Гориня та інших.
Спогади
І. Жиленко «Homo feriens» (у перекладі з латинської мови означає «Людина
святкуюча») одразу привернули увагу читачів та дослідників української
документалістики як своїм змістом, так й
унікальністю родо-жанрової побудови. У книзі напрочуд органічно
переплелася автобіографічна оповідь
поетеси з її спогадами про славетне покоління шістдесятників, зокрема
художників та письменників, яких постійно пресувала комуністично-кадебістська
тоталітарна машина – переслідування, арешти, заборона свободи слова.
Про
спогади І. Жиленко висловлено чимало цікавих суджень у працях О.Галича,
А.Галича, Д.Дроздовського, Л.Касян, М.Коцюбинської (авторка ґрунтовної вступної
статті до спогадів), Г.Маслюченко, Л.Оляндер, К.Пащенко, В.Саєнко, К.Сардарян,
Л.Тарнашинської та ін. Усі вони сходяться на тому, що «Homo feriens» є
найпомітнішим твором останніх років не лише в контексті української
мемуаристики про шістдесятництво, а й загалом у художній документалістиці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Найбільша
їхня цінність у тому, що авторка без особливого патосу, щиро й відверто
відтворює ті складні часи, коли багатьом письменникам, художникам, громадським
діячам, представникам творчої інтелігенції «отверзлися уста» й вони наполегливо
боронили свою гідність та право на рідну мову, на визнання національної
приналежності й самобутності. Серед них І. Жиленко з особливою любов’ю називає імена
Г. Кочура, Б.Антоненка-Давидовича, М. Лукаша, Аллу Горську, В.Зарецького, Є.
Сверстюка, І.Дзюбу, В.Симоненка, А.Перебендю, Є.Концевича, О.Заливаху,
Михайлину Коцюбинську, братів Горинів, всю родину Світличних та багатьох інших.
Дослідниця
Л.Касян виокремлює у спогадах І.Жиленко на змістовому рівні три головні
проблемно-тематичні блоки, серед яких історію автобіографічного героя
справедливо названо першим і, по суті, головним блоком. Становлення І.Жиленко
як митця й особистості відбувалось, вочевидь, не лише в контексті певних
історичних подій та різного роду комунікацій з видатними людьми тогочасної
доби, а й під впливом непересічних постатей минулих століть. Безперечним є те,
що в житті поетеси такою знаковою особистістю був Тарас Шевченко, про якого вперше
згадано у другому розділі «Прамузика» першої книги спогадів, де І.Жиленко
роздумує над таїною людського народження, таїною людського життя і смерті,
намагається реконструювати й таїну народження музики своєї душі, що згодом
перейде у її поетичне слово. Зрештою,
більшість зі згаданих вище її сучасників також виростали під духовним
патронатом Т.Шевченка й залишили свій помітний слід або на ниві
шевченкознавства, або збагатили своїми творами українську Шевченкіану. Згадаймо
ваговиті літературознавчі праці та новаторські есеї Є.Сверстюка, І.Дзюби, М.
Коцюбинської про творчість Т.Шевченка, які здобули заслужене визнання не лише в
Україні, а й поза її межами. Власне, шістдесятники започаткували процес очищення творчої спадщини Т. Шевченка,
на жаль, так брутально обірваний радянським режимом, від спрощеного і
вульгарно-соціологічного її прочитання та оцінювання. Так, зокрема, варто
назвати ґрунтовну й «зухвало-вибухову» статтю І.Світличного «Гармонія і
алгебра», опубліковану на сторінках журналу «Дніпро» 1965 року. Автор
переконливо спростовує хибність наукових постулатів праць П.Петрової, В.Ващенка
та І.Білодіда про мовотворчість Т.Шевченка.
У
спогадах І.Жиленко оповідає про витоки свого «духовного українства» й називає
три головні його складові: спілкування з бабусею як представницею неосвіченого,
але мудрого й інтелігентного від природи українського селянства, народну пісню
і поезію Тараса Шевченка. При цьому поетеса робить посутнє уточнення, що дату
народження Кобзаря, незважаючи на її погану пам’ять на цифри, знала ще змалку
та визнавала справжнім святом. Водночас дат смерті Т.Шевченка і «визволення
його праху з Московїї» для І.Жиленко не існувало, «бо для таких, як він, немає смерті», писала вона у листі до свого чоловіка
В.Дрозда від 09.03.1966 року. Для
І.Жиленко Тарас Шевченко – це «свята людина», отож письменницю обурювали
брутальні статейки про нього на сторінках газети «Киевские ведомости» вже у
часи незалежної України. Є всі підстави стверджувати, що саме завдяки
Шевченкові вона не стала людиною «одного дня і одної миті», а «залишилася вірна
одній землі, одним друзям, одній любові і одному покликанню», що саме через
слово Шевченка, наголошує І.Жиленко, сповна збагнула своє національне коріння,
яке «занурено так глибоко, що одірватися од нього можна тільки в смерть». Про
це свідчить її щоденниковий запис від 11.ІV. 1961 року: «Люблю ходити пізно
ввечері університетськими коридорами.
Сутінь коричнева, таємна… Довго стою перед погруддям Шевченка…Скільки себе пам’ятаю
– це ім’я і ця велика душа завжди були зі мною і в мені. Неможливо згадати,
коли я вперше почула його вірші і його ім’я. Здається, що й народилася з ним у
собі». Датування І.Жиленко знакового моменту входження Шевченка як поета і
людини у її свідомість – «народилася з
ним у собі» – глибоко метафоричне, до певної міри навіть
узагальнено-символічне. Гадаємо, що авторка не випадково акцентує увагу читача
на тому, що для її ровесників, як, зрештою, для нині сущих і прийдешніх
поколінь, Шевченко був і є чимось більшим, ніж поет. Шевченкова геніальність,
його любов до України й рідного народу, наголошує поетеса, мають бути навічно
«з нами і в нас». І.Жиленко свідомо підкреслює визначальну складову щодо
рецепції слова Шевченка в широкому філософському його розумінні: без
усвідомлення нами тої простої істини, що думи й думки Т.Шевченка, його
свободолюбність, жертовність мають бути у кожного «з нас у собі», адже Україна
як держава, а українці як повноцінна нація за інших обставин та вибору інших
духовних критеріїв – не відбудуться! Переконливим доказом тому є не лише
груднево-лютневі суспільно-політичні події в Україні, а й фактична спроба
московських карликів-вождів завоювати нашу країну. Можна, зрештою, прикріпити
«на відлозі піджака» значок із зображенням Шевченка, як практикували це деякі
однокурсники І.Жиленко (нині ж хизуються значком-тризубцем), аби заявити про
свій патріотизм, який часто-густо на тому й закінчувався. Однак бути справжнім
українцем, яким був і є Т.Шевченко, то цього занадто мало.
Читання
поезії Т.Шевченка, виконання пісень на його слова були органічною складовою
студентського життя І. Жиленко та її ровесників. Вона щиро зізнавалась, що саме
Шевченкова поезія, його слово народжувало у їхніх душах почуття прекрасного,
доброго і водночас почуття якогось світлого суму. На жаль, цей світлий сум
невдовзі перейде у чорний смуток, про що свідчать листи І. Жиленко до В.Дрозда,
написані у травні-червні 1964 року, коли Україну почало душити
компартійно-маланчуківське мотуззя несвободи й неволі. Так, зокрема, у листі
від 17.03.1964 року І. Жиленко оповідає
про невдачу щодо проведення шевченківського вечора, адже від
новаторського змісту сценарію, який підготувала творча молодь, «залишились
ріжки та ніжки».
Тогочасні
шевченківські урочистості відбувалися, згадує І.Жиленко, під пильним наглядом «ідеологічних» бійців
КДБ, а парк біля пам’ятника Шевченка в Києві «було оточено міліцією,
«сторонніх» не пускали!». А в іншому святому для українців місці, у Каневі, «не
можна було цілий день і близько підійти до пам’ятника. Від самого підніжжя він був
оточений. Наші хлопці хотіли покласти на
могилу калину. Це їм вдалося тільки пізно ввечері. Річ у тім, що мав приїхати
Скаба (компартійний і державний діяч – С.К.) класти вінок. Через те на
всій дорозі до Канева через кожні десять кроків стояв мільтон!». І яке ж це все
знайоме й нам!
Та незважаючи на такі «запобіжні» заходи,
засвідчує у спогадах І.Жиленко, народ бунтував, прорвався до приміщення
Оперного театру, де проходили урочистості, співав у вестибюлі «Думи мої, думи
мої» та «Заповіт», організував стихійний мітинг, на якому декламували твори
Тараса Шевченка. Неочікуваною сенсацією тогорічних свят стало й те,
зазначає І.Жиленко, що через
недогляд на запрошенні було видрукувано
дві цитати із творів Шевченка, які,
«звівши докупи, можна прочитати таке: «Караюсь, мучусь, але не каюсь… В сім’ї
вольній, новій…». Про все це як очевидець тих подій вона докладно оповідає у
листах до В.Дрозда, що відбував свою солдатчину як покарання за «інакомисліє».
На жаль, ювілейні заходи із вшанування Кобзаря у компартійні часи
перетворювалися на фарс, який ставав нормою, до того ж Т.Шевченко трактувався
як атеїст, інтернаціоналіст і борець з українським буржуазним націоналізмом. І
все це «показушне, помпезне, лицемірне» дійство, справедливо наголошує авторка
спогадів, тривало упродовж багатьох років. Її обурювало й те, що ювілейного
1964 року зображення Т.Шевченка ліпили «навіть на цукерках та мильних
обгортках. Бідний Тарас Григорович! Він хотів, щоб його пом’янули «незлим, тихим словом». Але він ніколи,
мабуть, не зміг би уявити, який жалюгідний фарс зроблять з його роковин. Я не
ходжу на жодне збіговисько і не читаю преси. Бридко».
І.Жиленко
була свідком тих жахливих подій, коли 1964 року по-варварськи знищили
унікальний шевченківський вітраж у червоному корпусі Київського університету,
створений талановитим художником О.Заливахою у співавторстві з А.Горською, Л.
Семикіною, Г.Зубченко, Г.Севрук. Якщо у згаданому вище листі звучала лише
тривога про можливе варварство, але ще жевріла надія на порятунок талановитого
витвору мистецтва, то вже наступного дня, 18 березня, вона із жахом напише, що
за наказом ректора І.Швеця, аби уникнути громадського обговорення, «вітраж
розламали, а до університету нікого не пускали». Вся ця вакханалія із погромом
відбувалася на очах Л. Семикіної, «якій порадили «убираться вон и не мешать».
І.Жиленко передає ті страшні хвилини неймовірного приниження не лише пам’яті
Т.Шевченка, а й людської й національної гідності: «Люда аж чорна, каже: «Ніби рідну дитину різали на очах». Опанас ще
більше посивів. Це вже не жарти, не гра
в КТМ (Клуб творчої молоді. – С.К.). Алла стояла в кутку, спиною до
гурту і плакала. Стельмах усе повторював: хуліганство, бандитизм». Однак навіть
гідна поведінка такого авторитетного письменника, як М.Стельмах, не могла вплинути
на запущений радянською владою антиукраїнський маховик, що своїми тяжкими
компартійно-кадебістськими жорнами ламав відчайдушне протистояння
національно-свідомої інтелігенції по всій Україні.
Все
це робилося свідомо й цілеспрямовано, адже партійні керманичі прекрасно
розуміли, що справжній митець – це душа кожного нашого народу і держави, а Шевченко, як слушно твердить І.Жиленко,
фактично є тою душею України як держави, яку і царська Росія, і тодішня (та й
недавня також) влада люто ненавиділи. Та попри все, оптимістично заявляє
поетеса, Тарас Шевченко, – це «таки Колос, із якого ні радянська влада не
насмілилася дуже ґрунтовно вилучити «націоналістичні ухили», ні сучасні
українські товстосуми не насміляться вилучити «холопські симпатії». Думаємо, що
якби І.Жиленко дожила до часів реконструкції музею Т.Шевченка в Каневі, де вона
неодноразово бувала, то, ймовірно, про наших «товстосумів» вона б сказала таки
ствердно щодо вилучення ними з української культури «холопських симпатій».
У
травні 1965 року І.Жиленко пише В.Дрозду, що під час чергових роковин
«визволення Шевченка з московської землі», тобто перепоховання його праху,
народ всупереч заборонам влади знову зійшовся до пам’ятника Кобзареві в Києві,
де арештували багатьох аспірантів, студентів, яких «тримали до ранку, ображали,
погрожували. Із знайомих було взято Бориса Мамайсура, поета. Він нездужає на
епілепсію. У буцегарні з ним стався напад. А ті бовдури вирішили, що він
прикидається, і поводилися з ним жахливо. А під ранок викликали лікаря». Ось де
ховаються витоки сучасного «Беркута» та інших політичних птахів-хижаків, які
нищили й далі продовжують нищити
українську мову, літературу та культуру.
І.Жиленко
згадує й про відому актрису Тетяну Цимбал, яка блискуче декламувала твори
Т.Шевченка. Під враженням від почутого І.Жиленко точно діагностує, чому на
вечорах шанованої народом актриси «як завжди, на одного глядача – три
нашорошені тіні», тобто працівники КДБ. І.Жиленко іронізує, що вона б «на місці
власть предержащих заборонила б читати Шевченка взагалі. У нього кожне слово –
важке і непримиренне, сповнене крамольного, як на наш час, змісту. Це – щодо
політичності його поезії». І.Жиленко глибоко переконана і в тому, що «поряд з
віршами Шевченка – не звучить ніхто. Усі якось в’януть і слабнуть. Шевченко –
один». А тому, небезпідставно стверджує,
що «уся наша «новаторська» література – штучна, претензійна і млява. Отже, сила
поета далеко не в новаціях, а в самім
собі». Отож, І.Жиленко не лише влучно визначила сутність й вічну
актуальність Шевченкового слова, його «непримиренність» до будь-якого зла «у
всі віки й усі часи», але й крізь призму цієї означеної нею актуальності
критично оцінювала творчі шукання та здобутки своїх і наших сучасників, зокрема
І.Драча. Зрештою, цей діагноз («штучність, претензійність, млявість»)
стосується й української літератури початку ХХІ століття. До речі, для
І.Жиленко та її ровесників Тарас Шевченко навіть «гніватись умів геніально». Ця
оригінальна думка письменниці про унікальну грань таланту Кобзаря, на наше переконання,
актуально звучить і понині.