«Тривожно жити у раю…»

113

…Мені завжди здавалося,
що Оксана Лозова залишається не те, що малопоцінованою поеткою, але –
недооціненою це вже незаперечно.

Авторка багатьох поетичних
збірок, що успішно розійшлися поміж вибагливою читацькою поетичною публікою
(«Просто неба», «У лісі серед міста», «Цвіт і дим», «Політ у літо», «Мені був
голос…»), запам’ятовується оригінальним ліричним голосом, добре впізнаваним
письмом, негаласливою манерою поетичної розмови.

…Її вірші –
сповідально-метафоричні за способом поетичного мислення, винятково ліричні за
сприйняттям світу.

Нова книжка поезій Оксани Лозової
називається «Очі дерев» («Сполом», Львів, 2009р., 140 с.). Я так розумію, що
тут зібрано вірші з різних  років, у тому
числі, й – найновіші. Втім, від цього, видається мені, поетка зовсім не
виглядає аж надто розбурхано-розкиданою у своїх поезопроявах. Стрижнем
залишається відданість традиційним духовним цінностям. Вона неодмінно
повертається на терени, «…де дзвеніла тиша», «…де самі собі сни сняться»,
де «…відлітає зустрічей райська пташка», зауважуючи, що «ми бути тут колись
щасливі».

…Її поезія не є занадто
експресивною чи надміру інтелектуальною; не є спрощеною, аби сподобатися всім,
не є зумисне ускладненою, аби напустити «туману». Вона є такою
«оксано-лозовою», ніби непоспіхом, опановує простір читальника, аби згодом
залишитися в ньому назавше. На її: «Не вимикайте вранці телефон – Я маю вам
сказати…» таки не вимикаю; навіть тримаю слухавку на відстані витягнутої
руки. А раптом?!.

Писання поезії, як на мене,
– абсолютна самотність. І це не пов’язане з якоюсь самоізоляцією або іншими фізичними
перешкодами для комунікації. Тут – категорія естетична. Як можливість вирізнити
себе і свої почуття; пізнати та відчути набагато глибше, ніж це трапляється
зазвичай; визначити художні та філософські рамці власної творчої особистості.
Усе це – достоту егоїстично, але – правдиво для Художника. Ця лінія рельєфно
прослідковується у віршах О. Лозової; трансформована через авторські
переживання. Втім, навіть певні біографічні «моменти» у багатьох її творах
отримують достатнє узагальнення, щоб утілитись у витончену образну структуру.

«Така чужа

Самотня самота,

А сіла і диктує

Дивні вірші.

Світає…

Не наскучило в гостях?

Звикаймося.

Бо разом веселіше.»

 

…А ще, я сказав би так:
її поезія екзистенційно невесела. Нерідко й красу авторка шукає особливу; у
трагічності життя. Засади її філософії – низка гірких розчарувань, тривожних
алюзій. Напевне, навіть можна говорити про деяку авторську схильність до
депресивності. Проте це зовсім не шкодить текстам, не торкається серцевинної
цінності поетичного мовлення Оксани Лозової. Метафора залишається свіжою, а
поетичні світи – відкриті для почуттів.

…Це – поезія не знічев’я,
а потреба виспівати подарований ліричний голос.

О. Лозова – не
рвучко-стихійна; вона – несподівано-стихійна у своїх, здавалося б, тихоплинних
переходах і вчинках ліричного героя. Це – не бурхлива стихія; це – стихія
перемін настроєвих якостей, вібрація душі; виборсування з себе вчорашньої,
такої, видається, недосконалої.

…Можливо, це саме та
оновлююча сила, що дозволяє поетесі бути собою і водночас стати кимось іншим.
Відкрити можливість доторку до втікаючого горизонту, до обпікаючого безконеччя
сонця і, о немислимо!, зближення із самим Ідеалом.

«Тривожно жити у раю –

Прийдуть, побачать,

Відберуть».

 

Читаючи поезію О. Лозової і
«препаруючи» для аналізу окремі її твори, міг би, звичайно, процитувати Фройда
з його дефініцією літератури, як результату сублімації гострих невротичних
станів, чи Шопенгауера з його ланцюгом страждань і двома світами – уяви та
волі, або послатися на модного сьогодні Ортегу-і-Гассета, щоб осмислити
поетичний світ авторки та взаємини з первісною жорсткою, подекуди й жорстокою
реальністю… Усе ж, волію цього не робити. У нашому випадку така докладна
анатомізація лише поруйнує безпосереднє сприйняття поезії читальником. Хоча поетичні
«речі» О. Лозової й надаються до концептуальних визначень, безумовно. Хіба
іншим разом?..

Постійні пошуки ліричним
героєм стану злагоди із собою, – мабуть, те, що стоїть понад темами творів
поетки та об’єднує майже всі поезії книжки. І справа тут не в якихось фокусах
на кшталт штучних медитативних навіювань, а – у звичайному витворюванні
метафори, послідовному й талановитому. Саме такої.

Поема «Мотря» відверто
тяжіє до ліричного монологу головної героїні, яка переживає життєву трагедію –
аж до потрясіння.

 …Ліричні «моменти» поеми є явно сильнішими,
ніж епічні. Виглядає, що лірика – це більш природно для таланту О. Лозової.

Як біло-біло!

Боляче дивитись.

Моя душа –

Пустеля снігова.

Зернина мусить вмерти,

Щоб ожити.

Згоріти мусять зорі і слова.

Любов не умирає,

Не згоряє,

Завершує усе і починає.

Те біле поле має відбіліти.

І біль за болем має відболіти.

А далі вже

Як дасть Господь.

Страждання – тільки тінь

Земних турбот.

 

Є в книжці переклади, а чи,
радше, переспіви з Бориса Пастернака, з Ніколая Гумільова. Унікальну поетичну
медитацію Б. Пастернака «Зимова ніч» не просто вдало переспівано. Це, сказати
б, співпадання ритмів поетичного серця. Маленьке диво. Суголосний спів.
Вростання в текст оригіналу. Немає сенсу навіть цитувати. Слід читати самостійно
і в повному обсязі.

Прочитайте. «Мело-мело по
всій землі…»

Хочу сподіватися, що кілька
оцих моїх скромних нотаток на берегах книги Оксани Лозової «Очі дерев» додадуть
бодай дещицю до «прочитання» її творів, визнання поетичного таланту.

м.Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!